Жителі Рожнівського старостинського округу розповіли, якими були їхні перші дні війни і пережиту окупацію

Добавить новость

Вторник, 26 Марта 2024 14:08  |  Просмотров: 2415

У лютому 2022-го Україна змінилась назавжди, зміни­лись і жителі наших громад, побачивши війну на власні очі. У перші дні повномасштабного вторгнення російські війська поступово зайняли значну частину Чернігівщини, щоб спробувати взяти столицю. Так тривало до 3 квітня, коли ворог залишив нашу область, припинивши окупацію. Жителі Рожнівського старостинського округу одними з перших в Ічнянській громаді зіткнулися з ворогом віч-на-віч. Якими були їхні перші дні війни, про пережиту окупа­цію, гуртування проти ворога і як наближають нашу пере­могу нині - про все це у нашій розповіді.

«Наших танкістів годувала. Вони хвалили мій борщ. Може, й мою дитину хто нагодує»

«Почалася війна», «росія напала на Україну, - такі повідомлення 24 лютого 2022-го ми дізнавалися з новин по телевізору та інтернету або цю страшну звістку чули від родичів, що телефонували, на­магаючись попередити про найгірше. У жительки Рожнівки Надії Сурай ра­нок першого дня повномасштабної війни роз­почався з телефонного дзвінка її подруги.
- Я кажу їй: «Що ти ме­леш?», бо одразу не пові­рила, - розповідає Надія Іванівна. - Мої діти, донька із зятем, саме приїхали до мене зі сто­лиці, але у цей час були в Ічні. Я їм телефоную і про­шу, щоб швиденько назад поверталися, бо війна.
Надія Сурай живе одна на околиці села. Непода­лік її обійстя - залізнич­ний переїзд і дорога до Максимівки, якою й по­чали курсувати рашисти з початку вторгнення. По­тім прямували через Більмачівку та Мартинівку.

Коли у березні в село заїхали на танку україн­ські військові, для маску­вання вони знайшли собі підходяще місце: розмі­стилися на городі Надії Іванівни, під кущами.

- Зять Руслан носив їм каву. А я годувала хлоп­ців. Може, й мою дитину хто нагодує... Син зник безвісти 30 січня, - пла­че 68-річна Надія Сурай. Трохи оговтавшись, до­дає: - борщ готувала, пельмені... Та в мене ба­гато є чим пригостити. Майже тиждень вони в мене були. Їх було чет­веро, всі молоді: Льоша, Рома, Іван та Саша.

Щоб бійці не ночували у танку, жінка забрала їх у хату. У неї вони змогли навіть помитися та трохи перепочити. Після одного із виїздів на завдання, танкісти лише через добу повернулися: втомлені, голодні. У себе вдома із гарячим обідом їх вже че­кала Надія Іванівна.

- Сказали, що вдру­ге народилися, бо, коли від’їхали із того місця, де щось розвідували, туди буквально через п’ять хвилин прилетіла ракета, - згадує Надія Сурай.

Пригадує, як один із вій­ськових почав задихати­ся. Тоді Наталія, донька пані Надії, зателефонува­ла до старости Олени Бортник і йому швиденько привезли необхідні ліки.

- У захисника була аст­ма, його ліки закінчилася, тому й стало зле, - пояс­нила жінка.
Також Надія Іванівна зазначає, що вже стала відомою. Бо до неї тричі приїжджали журналісти та телебачення, по те­левізору показували.І те­пер у Прилуках на ринку її упізнають. Навідувалися до тітки Наді й танкісти та згадували її борщ. Хвали­ли, що смачний був.

- Води налий - не таке буде. Потрібно готувати цю страву на сироватці, - ділиться секретом свого борщу співрозмовниця. - Й ніякої кислоти не дода­вати. А їсти варити колись свекруха навчила. Щось добре приготую - і сусідів пригощаю. Така я є.
Три роки тому Надія Іва­нівна поховала середньо­го сина Юрка - захворів. У засвітах і чоловік. Най­старший Сергій, йому 50 років, рік тому пішов до­бровольцем, був на Бахмутському напрямку. Коли телефонував, завжди го­ворив, що все добре.
- Але я знаю: яке там «добре» на війні! Був по­ранений, отримав кон­тузію. Коли був в ото­ченні, пив воду з калюжі. Востаннє його голос чула понад місяць тому. Де те­пер він - невідомо, - бід­кається мати.

У своєму віці жінка ще всюди їздить велосипедом: у Більмачівку, чи якщо потрібно - то навіть в Ічню. Погодьтеся, не кожному під силу подолати ди­станцію в 25 кілометрів, щоб приїхати із села у місто. І це лише в одному напрямку треба стільки крутити педалі. Адже двоколісний транспорт - це ча­стина життя для людей у селі і чи не основний засіб пересування: сів і поїхав куди потрібно, каже Надія Іванівна. Й разом з тим ділиться з нами своїми мріями: як і кожна жінка та мати, вона бажає, щоб закінчилася війна та повернулися з фронту діти. Та не втрачає віру в те, що її Сергій живий.

Про рашистів постійно нагадують подроблені клени та дірки у заборі

У Максимівці живе близько сотні людей. Вони й досі згаду­ють події того дня, наче це було вчора. Сусідки Алла Лось та Ва­лентина Панченко кажуть, що 24-те число і те, як селом їхали ворожі колони, закарбувалося в їх пам’яті. Ніхто не вірив, що росія нападе на Україну. А коли непрохані «гості» їздили через Максимівку - місцеві намага­лися не панікувати та дбали про власну безпеку.
- Подзвонила мені вранці под­руга і повідомила, що нашим селом їдуть танки. Тож, мабуть, почалася війна, - з цієї страш­ної новини про російське вторг­нення у Валентини Олексан­дрівни розпочалося 24 лютого. - Я одразу не повірила. Вийшла у двір. Чую: гуде колона. Стою серед подвір’я і дух в мене за­било. Вже бачу: лізуть бетеери, КАМАЗи, КрАЗи: 57 одиниць бронетехніки нарахувала. На них була мітка, схожа на пере­креслену літеру О. Хвилин че­рез двадцять - ще сім. Потім години через три - ще три оди­ниці. Мій чоловік стояв у саду також рахував.
Жінка зізнається, що ніякого страху тоді не відчувала. Просто дивилися в очі цим озброєним виродкам.
- Вони сиділи у військових машинах вузькоокі, із закрити­ми мордами, у шоломах - усі з автоматами, - каже пані Вален­тина.
- Я по сіно йшла, танки зустріла дорогою, - ніколи не забуде таку «зустріч» і Алла Миколаївна. - Вони їхали у бік Крупичполя. Стала з мішком, відчуваю, що сльози котяться. А рашисти тягнуть за собою пов­но оснащення, зокрема, бочку, щоб їсти варити, ще щось з на­писом «баня», везли й крема­торій.

- А ще їхала техніка, та що з рогами, метеляла ними. Зв’язок глушила, - доповнює сусідку Валентина Панченко. Потім зга­дує, що до 16 березня більше не бачила ні орків, ні їхньої техніки. Бо вони їздили трасою з Крупи­чполя до Івангорода та до Більмачівки.

У середині березня недалеко від хати Валентина Олексан­дрівна з чоловіком Володи­миром Федоровичем на всяк випадок викопали лопатами землянку. За словами жінки, з часів Другої світової війни у селі залишилися чотири вирви,
які утворилися від попадання бомб. Тож одну із них вони й ви­користали для землянки. Щоб та не завалилася, підперли кіл­ками.
- Вирішили, що нехай собі буде таке укриття. Завглибшки метрів два. Удвох з чоловіком ми помі­стилися б. А 24 березня вранці орки з’явилися. Бачила, як вони вечорами заїжджали на Максимівське кладовище. Їх «Тигр» зустрічав. Вони там кочували, їли свої пайки, - розповідає Ва­лентина Олександрівна.

- Щоб вони подавилися тими пайками, - не стримує емоцій Алла Лось.
- А ще «Тигр» зустрічав інші во­рожі колони, - продовжує роз­повідати Валентина Панченко.
- На ньому ще стояв кулемет, з якого ті стріляли по тюках. Вся солома потім горіла. Добре, що ми з іншими місцевими вогонь погасили, бо й на хату Аллину перейшов би. А ще рашисти по деревах гатили: верби палали у людей.

- Як згадаю, що тоді було - мене й досі всю трясе, - зізнається Алла Миколаївна. - До кінця березня у страху жили. І зараз лячно.
- Часто згадую ту орду. Кле­ни, які ростуть за моїм сараєм у посадці, - всі посічені кулями, - каже Валентина Олександрів­на. - Коли рашисти по деревах стріляли, ми з чоловіком чули навіть як кулі відскакували. У двір доповзли по-пластунськи, потім - поза кухнею - і в погріб заховалися. Довго там сиді­ли. Вилізли, коли було тихо. А 31 березня ворожа техніка ви­ходила з Чернігівщини, йшла через Максимівку. Їхали попід лісосмугою, це у кінці мого го­роду, на Крупичполе. Я знову рахувала. Аж 800 одиниць тех­ніки було. Потім почали все об­стрілювали на своєму шляху, й по хатах теж. У нашому заборі нарахувала аж чотирнадцять дірок. Ми у землянці сиділи й чули як над нами кулі свистять. Богу молилася. Так було гучно та страшно, що й наші три соба­ки під собою ями повиривали і полягали туди.

У розмові з жінками дізналися, що їхні сини воюють. Зокрема, в пані Алли - всі три. Стоїть на за­хисті нашої країни і найменший із трьох синів Валентини Панченко. Ще напередодні загарбницько­го вторгнення Валентині Олек­сандрівні повідомили, щоб їхній Сергій, якому тоді було 23 роки, з’явився у ТЦК та СП. Він тоді був на Рівненщині, на роботі.

Як розповідає пані Валенти­на, першим ранковим рейсом 24 числа Сергій зібрався їхати в Ічню у військкомат, бо вважав своїм обов’язком захищати Батьківщину та мав щире ба­жання жити у вільній країні. Але всі автобусні рейси були відмі­нені. Тоді Сергій зателефонував до командира тієї військової частини, де проходив строкову службу, - ніхто не знав що ро­бити. Так як хлопець вивчився на кухаря, йому запропонували пекти хліб для військових.

- Мамо, я піду воювати. Вже проходитиму комісію, - через місяць повідомив Сергій пані Валентині. - І четвертого берез­ня він пішов воювати. Ось скоро буде два роки, як мій син стоїть на обороні наших кордонів. Зараз він на Херсонському на­прямку. Дай, Боже, дочекатися Перемоги.

Рожнівський старостинський округ - це злагоджений механізм та дружна родина: два в одному

Жителі старостинського окру­гу були в окупації не менш єди­ними, опісля згуртувалися ще більше. Кожного дня у старостаті кипить робота. Там наче гуманітарний штаб, куди зно­сять все необхідне для наших захисників. Повно різних ящи­ків, зокрема, із нарізаною білою та камуфляжною тканиною - це для маскувальних сіток.

До речі, того дня, коли ми неочікувано завітали у село, міс­цеві жителі в одній із кімнат пле­ли сітки для військових.
- Одну за одною готові сітки передаємо на фронт. Білі за­кінчили, ось тепер взялися за оливково-коричневі, - зазна­чає діловод Петро РЕПІЙ. А на запитання чи багато вже їх наплели, гуртом відповідають:

- Ой, та вже стільки кілометрів - навіть не рахували! У нас за­явок на такі засоби захисту для військових багато. Замовлення надходять через ічнянських во­лонтерів і самі хлопці напряму просять.
Кажуть, що до спільної праці долучилися 20 людей. Серед жінок-волонтерок - мама двох за­хисників Валентина Яцеленко. Її сини наразі воюють з ворогом на нульових позиціях.



(Зліва направо): Ганна Цокур, Валентина Яцеленко, Любов Радченко та Людмила Куплевич
Фото Світлани Череп

- Ми робимо все можливе, щоб підтримати наших воїнів. Це наш внесок у Перемогу, - впевнено додають жінки. Вони завзято вплітають тканину в основу. А плести навчилися са­мотужки, й пішло-поїхало.

Матеріали для роботи купу­ють за кошти, які збирають усім старостинським округом: на благодійних заходах — школярі, із зарплати чи пенсії - дорослі. Привозять тканину й ічнянські волонтери.
Завзяті жінки зізнаються, що працюють почергово: зараз - ця зміна, потім прийде інша група дівчат. Зокрема, представляють Людмилу Куплевич, яка плете не тільки сітки, а знаходить час, щоб нав’язати шкарпеток війсь­ковим. Нитки зі старих светрів їй зносять люди, буває, що й сама купує.
- У 14-му році я приїхала сюди з Горлівки. Тут моє коріння, батьки жили, - коротко розпо­відає про себе пані Людмила, зазначаючи, що їй подобається у Рожнівці.
У команді небайдужих людей є й чоловіки. Тож з деякими з них принагідно познайомилися.
- Ось Петро Леонідович із нами сітки плете, - кажуть про діловода. А потім посміхаю­чись, жінки представляють сво­го земляка Станіслава Буренка.



- А це наш патріот. Називаємо його генералом.
На підхваті, поряд із Станісла­вом Михайловичем - робітник з благоустрою Сергій Войтенко. До слова, його син Вадим із грудня 2022 року теж боронить Батьківщину від ворога. Чоловік показує його фото в телефоні, де хлопець у військовій формі.

- Вадиму 22 роки. Пішов до­бровольцем. Ми і йому надісла­ли 15 метрів маскувальної сітки, - каже пан Сергій.
Роблять жителі села й окопні свічки. Як пояснив Петро Ле­онідович, нині цю важливу місію взяв на себе місцевий шко­ляр Денис Гаврись. А землячка Світлана Буренко заливає їх во­ском та парафіном.

А ще у Рожнівці печуть-смажать-консервують - все це ра­зом з іншою гуманітарною до­помогою теж передають воїнам на фронт. Не стоїть осторонь проблем старостинського окру­гу і місцеве підприємство «Рожнівка-Агро». І постійно допо­магає їх вирішувати. Тож якщо коротко, то всі гуртом у громаді наближають омріяну Перемогу.

«Якщо знову сюди прийдуть гади - будемо захищатися»

- Я сімдесят років тут живу, місцевий. Проте не знав, що у лісах між Більмачівкою та Рож­ні вкою є перехід через залізничну дорогу. А орки, вияв­ляється, знали. Мабуть, хтось їх тим шляхом провів, - припу­скає Петро Репій. - Це було на­прикінці березня, коли вороги полишали нашу область і пря­мували нашими посадками до своєї росії.
На щастя, бойові дії оминули чимало населених пунктів Чер­нігівщини, зокрема й Рожнівку та Максимівку. Але місцевим жителям все одно доводилося важко. Бо ворожі колони постій­но тут ходили.

Ніхто не думав, що війна буде, зізнаються у селі. Люди не ро­зуміли що робити далі, хвилю­валися, боялися.
- Ще й досі не вкладається в голові, що росія на нас напала, - каже Петро Репій.
Тож з початку повномасштабного вторгнення біля приміщен­ня старостату хоробрі місцеві чоловіки, близько 30 чоловік, облаштували блокпост, опе­ративно організували місцеву оборону. Діяли швидко та зла­годжено.

Чергували по 12 годин і вдень, і вночі. Стояли на варті гро­мадського порядку, адже старостинський округ потребував охорони. Ще один такий пункт розмістили на ділянці дороги як їхати з Рожнівки на Максимівку.
- Ми через своїх знайомих одразу почали підіймати на сполох усю Ічнянщину, щоб створювати територіальну обо­рону, - згадує про ті жахливі дні Станіслав БУРЕНКО. Він також був одним із організаторів міс­цевої оборони.
- На блокпосту спостерігали за тими, хто їде, у чужих пе­ревіряли ще й документи. От йшли колони російських най­манців - скільки, куди - все це нам також телефоном передавали наші «агенти» із Сумщини. Звідти у нашому напрямку їхали великі колони ворожої бронетехніки, по 250 одиниць, а сюди вже доходило із них 23, 25 та 50. Проте тут заблудилися. Ми попереджували односельців, щоб були обачними, не виходи­ли без необхідності з домівок,
- розповідає Станіслав Михай­лович. Про все доповідали у старостат. Куди хто їхав з місце­вих - теж знали і тримали це на контролі.
- Поки незнайома людина не покаже документи - не пускали. Ми були дуже прискіпливими, - зізнається Петро Репій.
- Я задерся був на дуба і ра­хував колону техніки. А кацапи їдуть і з бронеавтомобіля на мене ствол наводять. Сплигнув з дерева і почав на карачках повзти до хлопців, які були не­подалік. Попередив їх, щоб роз­бігалися хто куди, бо, можуть розстріляти, - розповідає пан Станіслав.

- Коли була проблема з хлібом, замовляли у Бахмацькому (тепер Ніжинському - Авт.) районі - звідти наші хлопці доставляли. Безкош­товний хліб привозив Іржавецький староста Сергій Сирота, - додає Петро Леонідович. - Потім вже самі привозили з Прилук. От збираєть­ся їхати «хлібна» машина - телефо­нують, питають чи «чиста» дорога. Якщо все добре - везуть.
Всі жителі були забезпечені ліка­ми. Доставляли їх не лише з нашої Прилуччини, а й зі Львова, Чернів­ців, Стрия. Навіть з Польщі. Своїм землякам добре допоміг з медика­ментами й Григорій Заєць з Дніпра.

Людям, звісно, було й страшно, й моторошно. Бо ніхто не знав, як окупанти можуть повестися, не зна­ли, чи настане завтра. Проте орки нікого не чіпали з місцевих. Хоча у селі пам’ятають той випадок, коли селом їхала колона ворожої тех­ніки і попід лісом розстріляла двох козаків з Прилуцького козацького полку. Коли сюди приїхали україн­ські військові, то ворогам вони гар­но «насипали».

- За півтора місяця, коли окупан­ти шастали по наших селах, двоє моїх внуків, їм було тоді сім та три
роки, вивчили напам’ять гімн України і патріотич­ні пісні, серед яких «Ой, у лузі червона калина», «Допоможе ЗСУ», - го­ворить Станіслав Буренко. - До цього віршів не хотіли вчити.

Під час розмови фото­графую Станіслава Бу­ренка. Сергій Войтенко, котрий стояв поряд, про­сить, щоб той зняв шапку і продемонстрував свою чуприну.

- У нього там козацький оселедець, - каже Сергій.

- То Вам показати мого оселедця? - перепитує в мене Станіслав Михай­лович і вже тягнеться ру­ками до шапки. Знімає. Поправляє рукою довге пасмо волосся на голо­ві. - Хоча вже й маю 56 років, проте мені подо­бається така зачіска. Я пасмо й на початку війни не зрізав. Думав: якщо рашисти за це уб’ють, то так має бути. Бо я - пат­ріот. Я - українець. Якщо знову сюди прийдуть гади - захи­щатиму свою родину та земляків. Тільки, аби дали чим, щоб не голими руками.

Джерело: газета “Трудова Слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: