У Припутнях живе жінка, якій виповнивлось 100 років

Добавить новость

Воскресенье, 23 Апреля 2023 16:12  |  Просмотров: 3526

Оком не змиг­неш, а діти пови­ростали і правну­ки вже бігають. 8 березня свою соту весну зустріла жителька Припутнів Євдокія Василівна Зініч. Того дня у добро­му настрої ювіляр­ка радо зустрічала гостей та прийма­ла вітання. Дивлячись на цю життєрадісну, привітну жінку, важко повірити, що за плечима Євдокії Зініч вже сотня прожитих літ.



Євдокія Зініч із внучкою Аллою та правнуком Єгором

- Мені теж не віриться, що вже сто років маю. Ще два роки тому бігала на городі, а тепер у хаті, - посміха­ючись, зізнається жінка.
- Три роки тому бабуся доглядала свою 93-річну сестру Шуру, - додає внучка Алла. - Вона теж все життя у колгоспі працювала.
І хоча, як більшість у її роки, пога­но чує і бачить, ще потроху дає собі раду. Буває, співає пісні, навіть го­стей у день народження зустріла теж співаючи. За 100 років пані Єв­докія пройшла нелегкий шлях, бо на її долю випали тяжкі випробування. Євдокія Зініч народилася у звичай­ній селянській сім’ї. Була другою дитиною в родині, де вже підростав дворічний старший братик, а через декілька років народилися ще дві сестрички.

- Було, батько косу нагострить, і я, мала, йшла з дорослими жінка­ми косити: і на болоті, і на полі, і на Удаї. А восени волами землю ора­ла, - розповідає бабуся. - У вісім років піч топила та їсти готувала.

Згадує, коли почали розкурку- лювати працьовитих господарів, її батько утік від радянської влади до москви, там переховувався у мона­стирі. Додому повернувся через сім років. Й мамі довелося піти на важ­кий крок - вона залишила на деякий час малих дітей та теж переховува­лася від покарання, які у ті страшні часи готували для «куркулів».

- Братик вносив у хату соломи, ми запалювали її та так взимку і гріли­ся, бо у хаті дуже холодно було, - зі сльозами на очах згадує ювілярка.

Нелегко було багатодітній родині, але виросли діти. Закінчивши п’ять класів, юна Євдокія поїхала до сто­лиці вчитися на швачку, там пра­цювала на швейній фабриці. Коли почалася Друга світова війна по­вернулася на малу батьківщину, до рідних її серцю місць.

- Німці хотіли Євдокію та її сестру Шуру відвезти потягом у Німеччину, але дівчині вдалося з нього зістри­бнути у Прилуках і прийти пішки додому, - розповідає внучка Алла. - Проте Шурі все-таки довелося пробути у Німеччині.

Євдокія Зініч працювала у місцево­му колгоспі різноробочою, якому від­дала багато десятків років, доки не пішла на заслужений відпочинок. Була надзвичайно працьовитою. На її тендітних плечах лежала від­повідальність за сім’ю, за дім, за господарку. Вийшла заміж за кри­мчанина Миколу, й зосталися жити у Припутнях. Весь вік у мирі та зла­годі.

- Чоловік художником був, ікони та картини малював. Ось подивіть­ся, ця велика картина, що висить на стіні - то його робота, - показує Євдокія Василівна на «Трьох бога­тирів», які гарно скопійовані з відо­мого однойменного твору мистецтва.

Євдокія Зініч зізнаєть­ся, що й не зауважила, як минули роки. Із чоловіком виростили трьох дітей. Під час війни всинови­ли однорічного Льоню, в якого померла мама, по­тім народилися ще двоє - Михайло та Володимир.

А ще пані Євдокія - бабу­ся чотирьох онуків та пра­бабуся п’яти правнуків. Все життя трудилася - і вдома, і в колгоспній лан­ці. Навіть тоді, коли розмі­няла дев’ятий десяток, не сиділа склавши рук.

Нині Євдокія Василівна проживає із 68-річним си­ном Володимиром, двох дітей, на жаль поховала. У засвітах і чоловік Микола Микитович. Але ювіляр­ка не почувається самот­ньою, бо оточена любов’ю.

- Це моя бджілка, - так каже Євдокія Василів­на про внучку Аллу. Вона з родиною теж мешкає у Припутнях і щодня на­відується до бабусі.

З мамою прибігає до прабабусі і чотирирічний Єгор, якого теж хвалить ювілярка. І хоча інші вну­ки та правнуки живуть
далеко - не забувають телефонувати та цікав­ляться як там їх бабуся. З Києва щомісяця приїжд­жає Світлана. А вона щиро молиться за дітей, пере­живає й за внучку Олену, котра з родиною мешкає у Запоріжжі, працює хірур­гом, кандидат медичних наук. Приходить до одно­сельчанки і соціальна пра­цівниця Світлана, яка вже стала для бабусі другом.

І як би важко не було Єв- докії Василівні, за свій вік вона ніколи не втрачала віри у світле майбутнє. У своїх молитвах дякувала Богу за кожен прожитий день. Саме віра у Господа допомагала у важкі хви­лини.

- Живу стільки років, бо постійно трудилася, тож Бог мені й віку подарував, - переконана жінка і тішить­ся кожним прожитим днем.
Горнеться до прабабусі за обіймами та добрим словом малий Єгорчик, цьомає її. А вона витирає сльози, гладить правнука і обіцяє дожити ще й до 105-річчя.

Джерело: газета “Трудова слава” від 16.03.2023, Світлана ЧЕРЕП

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: