Яблука з осіннього саду

Хлопчик голосно рюмсав від власного безсилля. Коні лише стригли вухами та раз у раз нагинали голови, аби смикнути хоч і прив'яленої осінньої, та ще зеленої травиці. Звідки їм, чотириногим трудягам, було знати, що розтривожило малолітнього погонича.
День хилився до вечора. Хлопчик витер кулачками очі і вкотре взявся затягати на віз довгу соснову жердину, ним же з таким зусиллям зрубану. Та дерево було, либонь, удвічі важче від дев'ятирічної дитини. Ніхто не пристав на допомогу. Після війни було. Жінки на полях, чоловіки тільки з фронтів поверталися. Ті, що вижили в тій триклятій битві з фашистами, ще не дійшли до Дніпровського. А йому, Павлуші Власенку, батько якого навіки спочив на широтах Європи, так хотілося довести згорьованій матері, що він уже дорослий і може замінити батька.
Конюх довго гмикав, міряючи прискіпливим поглядом худе хлопча. «Кажеш, із матір'ю по дрова поїдеш. Тоді, якщо вмієш, запрягай Лукавця і Лоцмана. Коні спокійні й тягловиті».
Павло нічого не сказав матері. Тільки чув, як жалілася сусідці, що нікому й ворини заготовити, щоб огорожу полагодити. Син те затямив і вирішив будь-що привезти з лісу жердин. Придумав, що й конюху сказати, аби повірив. Запрягши підводу, в обхід села подався до лісу. Звалив високу молоду сосну, а покласти на віз не здужав. Ось і розплакався від розпачу. Що тут скажеш, дитина.

Дізнавшись про наміри сина і вигадану ним історію з дровами, мати не схопилася за лозину, а пригорнула до себе дитину і тихо мовила:
- Ти в мене й так помічник. А підростеш - і огорожу поставиш, і хату підлатаєш. Твій батько і дід Клим на все село майстрами були.
- І я буду, ось побачите, мамо, - рішуче хитнув головою і глянув кудись далеко, на захід, де червоною калиною палало згасаюче сонце і звідки не повернувся годувальник родини Власенків.

Минули роки. Павло Власенко вже зі служби в армії повернувся. Ровесники роз'їжджалися в міста - хто вчитися, хто на завод чи фабрику. Вчорашньому солдату теж мулько було вдома. Не хотілося юнаку йти з вилами в колгосп. Але ж хтось має допомагати матері вести господарство. Ось у такій нерішучості й застав Павла сусід Іван Трохимович.
Зайшов у двір Власенків (повернувся з війни без ноги), важко присів на колоді.
- Як жити збираєшся, Павлушо? - смачно затягнувшись самокруткою, поклав на плече юнака важку нароблену руку.
Павло тільки стенув плечима:
- Ще не вирішив.
- А ти знаєш що, гостри сокиру. Завтра підемо з нами хату закладати. Село будується. Роботи, розумієш, повно. А майстрових війна побрала.
- Та я ж, та який же з мене..., - схопився з колоди спантеличений несподіваною пропозицією Павло.
- А ти не гарячкуй. Дід у тебе не тільки чоботи шив, а й сокирою добре орудував, батька все село шанувало. І столяр, і тесляр. Художник, я б сказав. Ось і тобі треба до їхнього уміння підтягнутися. Побачиш, усе вийде, - переконував дядько Іван.
- Вірите, сокира в руках тремтіла, - згадує перші дні на будівництві хати Павло Йосипович. - А далі мало-пома-леньку навчився. Було в кого. Мій сусід дядько Іван навіть прядки майстрував. А двері чи вікно виготовити для нього, як гарбузове насіння лускати. Та всім майстрам майстер був у нашому Дніпровському Михайло Іванович Корінь. Метикуватий чоловік, скажу вам. Вірите, дерев'яний годинник зробив. Не знаю, як точно працював і скільки прослужив господарю, але село Михайло Корінь подивував. Я до такого рівня не доріс, а ось вікна, двері, вози, сани - стільки переробив і колгоспу, і людям у своєму й сусідніх селах, - розповідає Власенко. - Якось у 90-х роках сам Полковніченко, тодішній керівник району, приїхав до мене, щоб замовити воза. Йому в Черниші коня подарували. Віддав його в село родичам. А треба ж і віз. Поморочився я. Хотілося, щоб першій людині в районі такого ж і воза зробити. Немає вже на цьому світі Полковніченка, а мій віз, переказували, й досі їздить.

Павло Йосипович тривалий час працював у колгоспі бригадиром будівельників.
- Влітку корівники і телятники нові будували, старі ремонтували, а як холоди наставали, то сани й вози лагодили. Без роботи не зоставалися. Уже як люди почали у власному господарстві кіньми обзаводитися, потягнулися до мене.
- Складно доброго воза зладнати?
- Як вам сказати. Головне, щоб матеріал був і точну розмітку зробити. А там уже справа техніки, - усміхається майстер. - Я б вам показав останнього воза, так сусідка попросила - кудись їхати треба. Я вже хіба щось дрібне зроблю. Сили тануть. Дружину поховав. Удвох із сином живемо. Син, щoпpaвдaJ не перейняв мою справу. А жаль. Я ось, - показує Павло Йосипович, - років із сорок, як зробив оці саночки. Стільки зим дітвора на них їздила. Витримали. І нині у господарстві служать.
Відходять і теслярі, і столяри. Рідко хто будує нові хати в селі. Молодь виїжджає.
- Скоро вже і воза нікому буде зробити, - скрушно зітхає Власенко, ще міцний дідусь, хоч уже, гай-гай, вісімдесят четверта осінь переступила поріг його хати, зробленої, до речі, власними руками.

І сад, посаджений Павлом років із сорок тому, на врожай вдався. Назбирав дід корзину яблук і сфотографувався з власним урожаєм.

Микола Будлянський, тижневик «Деснянка вільна» + «Деснянская неделя» №6 (465)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.