Знаний тесля Микола Баранець справив 95-річний ювілей

Добавить новость

Понедельник, 30 Января 2023 14:32  |  Просмотров: 5476

Дитинство - голодне і босоноге, юність - війною обпалена, трудове життя - гартоване колгоспними буднями. Це окремі сторінки із книги буття одного із довгожителів Атюші, знаного теслі села Миколи Лукича Баранця, на життєвий поріг якого святий Миколай приніс 95-річний ювілей.



Син куркуля

Коли пишеш про людей, на життєвому календарі яких глибо­ка зима, на думку чомусь завжди спадає народна мудрість: життя прожити - не поле перейти. Адже старожилам за свій довгий вік судилося пройти через багато ли­холіть, і кожне з тих випробувань накладало свій відбиток на життя.

Доля не балувала і героя нашої розповіді - Миколу Лукича Баранця. Ріс без батька. Безпо­щадне і криваве колесо колек­тивізації цинічно пройшлося і по його родині. Батько у колгосп іти не схотів. А з такими розмова тоді була короткою: відразу повісили клеймо «куркуль». Батька, непо­кірного владі, забрали комуняки.

Відтоді його ніхто і не бачив, та й не чув ні чого про нього. Чимала родина, яка свої скромні статки наживала пекучими мозолями, лишилася без нічого. Червона мітла вимела з хати все до крихти. Не жили, а виживали.

- Їли гнилички, лободяники, - згадує голодне дитинство Микола Лукич. - Інколи виручав сусід - голова комітету незалежних. Хоча і страшний був той чоловік, злий і жорстокий, через що і вов­цюганом прозвали. У людей усе вимітав до крупинки, а відібране додому тягнув.

Та інколи якась крапля жалос­ті проявлялася в нього до сусід­ських хлопчаків, завжди голодних, - хліб давав.

У школу Микола не ходив. Не було чого на ноги взути. У хаті - троє хлопців, а колоші - одні на всіх.

Коли Микола підріс, пішов працювати у колгосп. У постолах. Працював на молотарці: мотор заводив, волами зерно возив.

Юний розвідник

У роки Другої світової війни 15-річний хлопчина подався у «розвідники». Одного дня, коли віз зерно, зустрів у полі своїх солдат. Вони розпитували, чи є у селі німці, де розмістилися. Усе, як на духу, виклав атюшанин вій­ськовим. Солдати побачили, що хлопець - моторний, кмітливий, завдання йому доручили. Крутив­ся новоспечений «розвідник» біля німецького штабу, роздивлявся, інформацію збирав. А завдання військових - «взяти язика». І взяли.

А коли нашим довелося від­ступати, Микола подався з розвід­никами. Був сином полку. Згодом служив у стрілецькій дивізії. Пройшов усю війну. Багато чого з пам'яті дідуся вже стерлося, але найжахливіші моменти пам'ятає.

- Якось наш поїзд німці пусти­ли під «відкіс». Вагони палають, солдати живцем горять. Шум. Гам. Крик. Стогони, - згадує фронто­вик. - Мене викинуло на узбіччя. З нашого села у тому потязі їхало п'ятеро хлопців. Усі загинули. А я, мабуть, у сорочці родився. Вижив, хоча і пораненим був.

Знаний тесля

Трудове життя Микола Лукич віддав колгоспу. Свого часу був знаним теслярем. А цьому ре­меслу його життя навчило. Працював у будівельній бригаді. Не один десяток будинків у селі звів. Добротний будинок, у якому свого віку доживає, сам збудував: від фундаменту до даху. Двері, вікна, підлога, навіть піч - то все робота майстровитого дідуся. І поки була в руках та ногах сила - будував, ремонтував. І собі, і людям. За натурою безвідмовний. Уже було за вісімдесят, а дідусь ще ходив з інструментом по селу щось ко­мусь підлатати, підремонтувати: у когось хвіртка впала, у когось пар­кан похилився - і Лукич спішить допомогти.

Навіть більше того: хату ще одну надумав на своєму обійсті будувати. І збудував. А Лукичу вже було до вісімдесяти.

Питається, навіщо йому ще одна хата у таких поважних літах. Від­повідав тоді: «Хай буде, комусь дістанеться». Мабуть, він із такого тіста зроблений, що без роботи не всидить, ото і будував. Немає вже тієї новобудови. Продав комусь у Короп.

Але слава про те, що Лукич був знаним теслярем, ще й досі живе. Таких майстровитих, як Лукич, ще треба було пошу­кати. На теслярських роботах, як кажуть, не одну собаку з'їв. Було таке, що навіть столичним майстрам зумів носа втерти. Гостював якось у київських родичів. Вони саме дачу будували, на­йняли будівельну бригаду. Сидять мужики, мудрують, а правильний розрахунок, що й до чого, аби перекосу не було, зробити не мо­жуть. Виручив столичних профі сільський дідусь. Після слушної поради столичні будівельники сказали Лукичу: «Залишайтеся з нами, за головного будете».

«А до ста не так уже й багато»

Колись бідовим був Микола Лукич, роботящим, енергійним, будь-яке діло в його руках горіло, та роки, звичайно, своє беруть, ще і як беруть. Віку доживає під опікою падчериці та її родини. І перша дружина Миколи Лукича, і друга вже відійшли у засвіти. Має іменинник сина, невістку та чотирьох онуків.

А іменинник у хаті ще тупцяє, на вулицю виходить. Восени на­віть ходив у ліс, який поруч із дво­ром, по гриби. Але не без пригод. Одного разу родичі шукали пропа­жу, а іншого - чи не всім селом. Знайшли дідуся, із грибами, по них же ходив, не за пригодами.

Із слухом бувають проблеми, та коли він прорізається, дивить­ся новини по телевізору.

На святого Миколая у домі Лукича було людно: гості вітали іменинника з поважним ювілеєм. Що бажають людям у такому віці? Здоров'я. Принаймні, аби не роз­губити того, що лишилося.

Коли прощалися з ювіляром, бажав він і гостям здоров'я. «Ви кріпиться, а я вже своє відкріпив», - якось сумно сказав іменинник. Але потім умить оптимістично додав: «Ви знаєте, а до ста років мені вже і не так багато. Лишень п'ять років...»

Джерело: газета “Нові горизонти” від 29.12.2022, Людмила ВЛАСКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: