На Чернігівщині згорів будинок захисника, котрий повернувся з полону

Добавить новость

Пятница, 19 Июля 2024 21:08  |  Просмотров: 6840

Біда прийшла в дім Олек­сандра і Наталії Кирієнків із Дніпровського Михайло-Коцюбинської громади 2 лип­ня. У подружжя четверо ді­тей. Найстаршому — Бог­данові — 24. Він один із 169 нацгвардійців, які охороняли ЧАЕС і в перший день повномасштабного вторгнення по­трапили до російського по­лону. Дев’ять місяців бать­ки Богдана не знаходили со­бі місця, аж поки в листопа­ді 2022-го його не визволи­ли під час чергового обміну бранців. Не встигли Кирієнки нарадуватися, що син вернув­ся, аж їх спіткало нове лихо — через пожежу вони зоста­лися без даху над головою...

— Родина у нас велика: четверо дітей і троє внучат, — зі сльозами на очах розказує 45-річна Ната­лія. — Молодші діти — 17-річний Євгеній і 16-річна Лілія — живуть із нами. А Богдан і Павлина (їй 22) вже мають власні сім’ї, але часто навідуються до нас на вихідні. Точ­ніше навідувалися, бо тепер ніку­ди. Наш будинок вигорів дотла. А з ним — усе майно, яке ми на­жили за 25 років: два комп’ютери, холодильник, морозильна каме­ра, два телевізори, мікрохвильова піч, дві газові плити, духовка, ме­блі, одяг. Документи теж згоріли. Вцілів лише паспорт чоловіка, який був у нього із собою.

Наталія працює адміністрато­ром старостату в Дніпровському, Олександр — трактористом у фер­мера. Коли зайнялося, вдома ніко­го не було.



На фото Наталія Кириєнко



На фото пожежа будинку родини Кирієнків



— Чоловік був на роботі, а ми із Женею і Лілею вранці поїхали на наш город за село. У мене якраз закінчувалася відпустка, тож зби­ралися все там дополоти, — про­довжує Наталія. — Ми вийшли з дому близько 8-ї, а вже о 10.30 мені подзвонила сусідка і сказала, що наша хата горить. Я зразу на велосипед — і мерщій додому. Ту­ди вже люди назбігалися, проте рятувати будинок було вже пізно — полум’я охопило його повністю. Вогонь навіть перекинувся на су­сідню хату. Але силами односель­ців, а потім і рятувальників (вони приїхали хвилин за 40) її таки вря­тували. А від нашого дому зоста­лося згарище... Причиною пожежі стало коротке замикання холо­дильника. Це встановили експерти. Річ у тім, що того дня (2 липня) о 6.00 у нас за графіком вимкну­ли світло. А ввімкнули о 10.00, вже коли ми з дітьми були на горо­ді. Може, напругу зависоку дали — Бог його знає. Факт той, що холо­дильник «коротнуло» і сталася така біда... Ми ж цей будинок у 2014-му майже повністю відремонтували: перекрили дах, всюди замінили проводку. Мали все для комфорт­ного життя, і враз нічого не стало. Це наче якась напасть. Бо в бе­резні 2022-го у нас постраждала ще й квартира в Чернігові, яку по­дарувала мені моя мама. Вона на вулиці Чорновола, 15 — на 8-му поверсі тієї самої багатоповерхів­ки, на яку рашисти скинули авіа­бомбу. Знесли одним махом цілий під’їзд.

— У тому числі і вашу кварти­ру?
— Ні, наша в іншому під’їзді. Але в ній повилітали всі вікна, две­рі, повідпадала плитка, обсипалася штукатурка зі стін, а меблі зро­билися абсолютно непридатними для використання, бо їх зрешети­ло склом. Квартири ми й досі не відремонтували, бо потрібні значні кошти. Лише встановили там но­ві вікна і зробили невеличкий ре­монт на кухні. Довелося брати кредит, бо виділеної компенсації у 38 тисяч гривень нам ні на що не вистачило. До війни у тій кварти­рі мешкала наша дочка Павлина. Дякувати Богові, вона послухалася нас і 24 лютого 2022-го приїхала у Дніпровське. Тож ми хоча б за неї не переживали. Бо, чесно кажучи, нам і за старшого сина хвилювань із головою вистачило.

Богдан іще в перший день вторгнення телефоном повідомив батькам, що рашисти наказали їм із побратимами скласти зброю і взяли в полон. Перший час, каже мати, зв’язок із сином був — пере­писувалися в соцмережах.

— Щоб ми не хвилювалися, Богдан постійно писав, що в ньо­го все добре. І навіть двічі приси­лав привітання: один раз на татів день народження (1 березня), а другий - 8 березня. Невдовзі піс­ля того зв’язок із ним обірвався. Від звільнених з полону працівни­ків ЧАЕС ми дізналися, що напри­кінці березня рашисти посадили всіх нацгвардійців в автозаки і ку­дись повезли. Куди саме — в росію чи в білорусь — ніхто тоді не знав. У червні нам через Червоний Хрест передали листа від Богдана. Ім’я й прізвище були написані україн­ською, а сам текст — російською: “Я жив, здоров. У меня все хоро­шо”. І на цьому все. Про те, що йо­го утримують у Брянському СІЗО, ми дізналися аж наприкінці жовтня, коли з полону повернули хлопця, який був із сином в одній камері.

А 24 листопада нарешті обміняли й самого Богдана. Він повернув­ся сильно схудлий, із травмою спини і перебитою носовою пе­регородкою. Кілька місяців ліку­вався у Києві, потім проходив ре­абілітацію. Від отриманого стресу Богдана довгий час мучило безсо­ння. Та попри все він знайшов у со­бі сили повернутися в Нацгвардію, де служить і зараз.

Хто б міг тоді подумати, що піс­ля пережитого попереду на родину Кирієнків чекає ще одне важке ви­пробування.

— Де ви оселилися після пожежі? — запитую в Наталії.
— В нас у дворі зостапося шось на кшталт комори. Там ми зараз і живемо. Вона з піноблоку, є кіль­ка вікон. Раніше ми зносили туди скляні банки, старі вікна і різні не­потрібні речі. А тепер ця комора слугує нам тимчасовою домівкою. Як бути далі, не знаємо. Днями на­писали заяву на отримання допо­моги від громади. Надіємося, нас не покинуть сам на сам а бідою.

Поки питання помочі від грома­ди вирішується, кожен із нас може допомогти погорільцям перераху­вавши посильну суму на їхній бан­ківський рахунок у Приватбанку: 5168 7456 2505 0577 (Кирієнко Наталія Михайлівна). Для них за­раз важлива кожна колійка.

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: