«Бери подушки і йди до мене жить», - так Віктор Недобор зробив пропозицію коханій

Два місяці тому ми розповіли про подружжя Матійків із села Товкачівки Прилуцького району. Тяжка хвороба прикувала до ліжка Миколу Михайловича. Після ампутації обох ніг він переніс ще й два інсульти. Доглядає чоловіка добра і вірна дружина Ніна Василівна. Від неї ми і почули про її небогу Надію Недобор із села Полова, у чоловіка якої Віктора теж немає ніг.

«Вантажівка перекинулася, мене викинуло із кузова, і ГАЗ-53 роздавив мені ноги»

Те нещастя сталося у 1998 році на Івана Купала. Молодь гуляла на березі ставка, а під ранок, вмостившись чималенькою компанією в кузов самоскида, рушили до клубу. Тут виявилося, що закінчилися цигарки. Вирішили їхати до Сухополови. Тільки виїхали за село, водій у якусь мить не справився з керуванням, і машина злетіла з траси.
— На великій швидкості мене викинуло з кузова, — розповідає Віктор. — Упав на землю. Машина перекинулася і ударила по обох ногах. Рана була відкритою. Права нога висіла на шкірі. Мабуть, через переляк ніхто не додумався накласти жгут, аби зупинити кровотечу. Трохи згодом це зробив сільський фельдшер. Далі приїхала «швидка», і мене повезли до Прилук. Ще пам'ятаю, як хлопці занесли в карету. Біль був нестерпний, і я знепритомнів. Дуже багато втратив крові.
— Я тоді на фермі робила, — каже мати Ольга Григорівна. — Іду з ранкової дійки. Назустріч — сусід. Уважно так глянув на мене, а нічого не сказав. Що сталася біда, розповів інший чоловік, пізніше. Я тоді дорікнула сусідові, чому не сказав. А він так сумно мені: «Щоразу опиняюся там, де коїться лихо, щоразу повідомляю про це. Аж самому страшно. Тому й не сказав. Нехай уже хтось інший це зробить, подумав».

— Я прийшов до тями тільки на третій день, — продовжує Віктор Миколайович. — Що вже ампутовані обидві ноги, ніхто не каже. Прийдуть перев'язувати, кладуть мені на груди подушки чи ковдри, аби не бачив, що там нижче. Мене це дивувало, доки не здогадався про причину. Праву ногу ампутували вище коліна, ліву — трохи нижче. Отак у 27 літ став безногим.
Після реанімації дозволили відвідування. До мене дуже багато друзів ходило. Розважали, підтримували, заспокоювали. За приклад Олексія Маресьева ставили. Ми ж усі «Повість про справжню людину» читали, фільм бачили. Маресьев без обох ніг літаком управляв. «І ти будеш ходить, — казали хлопці. — І танцювать будеш. Як він!». Я тримався. Хотілося жити. Молодий же зовсім!

«Який красивий! Отакого б красивого мені чоловіка!»

У колі Вікторових друзів була й Надя. Молоденька, гарненька, уважна, добра. Він її знав уже давно, ще звідтоді, з того часу, як з армії повернувся.
— Я тоді ходила до дев'ятого класу, — розповідає Надя. — Чекала з дівчатами шкільного автобуса, щоб їхати на уроки. Прийшов автобус, а з нього виходить солдат, та такий вродливий, синьоокий, що я не втрималася і кажу дівчатам: «Який красивий! Отакого б красивого мені чоловіка!». Жарт, звичайно. Який там чоловік у дев'ятому класі. Але тоді я побачила Вітю вперше. Він старший за мене на вісім років. Зрозуміло, що до армії я його не знала, мала ж зовсім була.
Після дев'ятого класу я пішла вчитися на швачку до Прилук. Сім'я у нас велика, п'ятеро дочок і син, треба було думать, як швидше йти на свої хліби. Ну, вже потроху гулять почала ходити. З Вітею були просто дружні стосунки. Переживала за його нещастя, провідувала в лікарні. Що це моя доля, не думала. Він — красень, перший парубок на селі. А я ж іще мала. Хотілось його підтримати, заспокоїти.
— Я тоді місяць пролежав, — продовжує Віктор. — Як затягнулися рани, виписали додому.
— Ой, двері не зачинялися! — каже мати. — Спасибі, до сина йшла молодь. І Надя ходила, гостинці приносила. То тортик спече, то вареників наліпить, пиріжків... Молода, а так добре готувала. Усе вміє. Такі вже руки в неї золоті.

— Закохалася дівчина! — сміюся я. — Ще з першої зустрічі...
— Ні, до нещастя з Вітею була просто дружба. А вже тут, мабуть, любов, — кидає на чоловіка ласкавий погляд Надя. — Чи не щодня ходила...
— За рік я багато встиг, — каже Віктор. — Мене ще в лікарні садили у візок, вивозили на повітря. А тепер уже й у Києві побував, в інституті травматології та ортопедії. Там місяць лікували, чистили рани, готували до протезування. Протези одержав через центр реабілітації воїнів-афганців. Хороші протези, відомої німецької фірми.
Так хотілося жити, бути, як усі, що я й батьків «Москвич» освоїв. Батько мій Микола Васильович усе життя за кермом. Я з малих літ — по-ряд. Машину навчився водити як тільки до руля дотягнувся. Ну а тепер переробив «Москвич» на ручне управління і їздив селом. І Надя — поруч. У дев'яносто дев'ятому ми вже були нерозлучні. Вона до мене біжить, їду сам кудись — беру її.

Після святкування Дня молоді везу додому. Під'їхали до її хати, я й кажу: «Надю, хватить тобі до мене ходить. Бери подушки і йди до мене жить».
— А я й зраділа, — сміється Надя. — Дві подушки і комплект постільної білизни приготувала заздалегідь. Кажу Віті: «Почекай хвилинку!» А сама в хату. Беру своє придане в оберемок і заявляю матері: «Я переходжу до Віті». Вона в плач: «Може, передумаєш? Він же без ніг. Будеш тягать і його і за нього». Батько був проти, сказав: «Відмовляюсь від тебе!» А я у відповідь: «А я піду!». Я батьків не засуджую, їм хотілося здорового зятя. Щоб усе робив, допомагав. Щоб дочці легше жилося. Та я не послухалась, пішла до Віті і ніколи не пошкодувала. На перших порах батьки сердилися, не ходили, але народження онуків нас помирило.
— А того вечора ми з Надиними подушками приїхали до мого дому, — усміхається спогадам Віктор. — Мати вже спала на печі. Збудив. «Зустрічайте, — кажу. — Невістка прийшла з подушками». Вона в сльози. «От і добре, — каже.
— Хай вам, діти, Бог помагає. Живіть у ладу, бережіть одне одного. А ми вже з батьком чим зможем поможем».

27 серпня ми зареєстрували наш шлюб. До сільради мене внесли на руках Миша Тищенко і Юра Леута. Юра, до речі, тепер наш кум, хрещений батько Владика. Грошей на дві обручки не було. Купив одну — для Наді. А на мій палець надів свою друг. А після реєстрації поїхали до ставка. Так гарно погуляли, що, казали, ні в кого такого красивого весілля не було.
Відтоді ми разом. Надя мені — підтримка в усьому. Живемо з батьками, однією великою сім'єю. Дай Боже здоров'я батьку й матері. Вони наша основа. Без них було б важко.

«Ми з Надею таки танцювали. А люди нам аплодували»

— Навчитися ходити на протезах важко, — признається Віктор. — Спочатку був один, мені його брат привіз. Ходив на одному, з милицями. Падав, кукси стирав до крові. Хотілося все кинути, не мучитись. А Надя: «Вставай, я допоможу. Вставай і йди».
Щоб полегшити мої муки, друзі перетворили нашу кімнату на тренувальний зал. Привезли з лісу довгі жердини, метрів па чотири, закріпили їх на брусах, і я ходив, тримаючись за них руками. Так було взимку. А навесні вперше вийшов надвір. Ходив на протезах по бетонній доріжці — туди й назад. Надя поряд, щоб підхопити, якщо не втримаюсь. Стомлюсь — сідаю у візок. Відпочину і знову — туди й назад, туди й назад. Півроку вчився. І таки навчився!
— Надю, покажи фото, де ми танцюємо, — просить дружину. — Бачите?
— Красива пара! — милуюся я.
— Люди нам аплодували, — каже Надя.

Донечка Настуня народилася 13 вересня 2000 року. Тепер вона вже до сьомого класу перейшла, мріє вивчитись на вчительку. Любить з сусідськими дітьми гратися в школу, коли вони — учні, а вона їм дає урок. Гарна синьоока дівчинка, дуже схожа на тата. Від мами перейняла вміння смачно готувати. Робить піцу, тертий пиріг, пече млинчики. Хазяєчка!
Сину Владику вже восьмий рік. Хлопчик добре вчиться, перейшов до третього класу. Він — мамин портрет з татковими синіми очима. Цілими днями біля татка. Той саме робить сидіння для «Фольксвагена», якого нещодавно придбали Недобори. Владик поряд. Батькове захоплення технікою, мабуть, перейде синові.
— Цікавитесь, що я вмію робити? Та все. Машину ремонтую сам. Дрова рубаю, пиляю. Якщо треба щось зварити, будь ласка. Можу борщ, можу плов. Можна й пиріг з яблуками. Жінка хвалить. Каже, що я молодець, — світяться любов'ю звернені до дружини очі.

Першу групу інвалідності Вікторові після травми дали тільки на рік. А пожиттєво — друга. Дивно. Ноги ж не виросли. Просто чоловік не здався. Зусиллям волі за підтримки дружини і батьків довів, що можна і треба жити, наперекір біді. Пенсія спочатку була 68 гривень, оце тепер дали аж тисячу. Ще 300 гривень на дітей. Не дуже щедра у нас держава, що й казати.
Надя працювала листоношею, далі складом завідувала у місцевому господарстві. Зараз безробітна. Вже й строк перебування на біржі закінчився. Де її, ту роботу, взяти?
Хазяйство виручає, городи. І праця — від раннього ранку до пізнього вечора.

У Недоборів подвір'я в квітах. їх дуже любить Надя. Сотні гладіолусів вишикувалися вздовж паркана, відцвітає півонія... А між травою під яблунями виросли рукотворні мухомори. То Надя з дітьми вигадала таку красу. На полакованих кілочках закріпили догори дном старі мисочки, пофарбували їх червоною фарбою, а на неї білою наніс кружечки Владик. От і виросли диво-мухомори.
— Приїдьте до нас трохи згодом, — запрошує бабуся Ольга Григорівна. — Із покришок від машини Надя затіяла зробити лебедів. Уже вирізала їх фігури, а далі пофарбує білою фарбою, намалює очі й дзьоби, й крила. І поселяться у нас лебеді.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №23 (1361)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.