«Мамо, Валера загинув», - тремтів у телефоні голос невістки. «Не вірю! – крикнула вона. – Не вірю!»
Катерина Петрівна та Анатолій Васильович, мати і батько
«Він з дитинства мріяв стати військовим»
— Я усі ці довгі роки думала про те, щоб побувати на могилі Валерія саме в цей день, — каже вона. — Збирала гроші на дорогу, та так і не зібрала. Спасибі добрим людям, які допомогли. Думала, припаду до могили, поплачу і стане легше. Ні, не стало. Плачу щодня, згадую сина — маленьким, школярем, курсантом, молодим офіцером, перечитую його листи з училища і з Далекого Сходу, а душа болить. Господи, синочку, за що ж тобі така доля?
Валера у мене старший. На п'ять літ молодший Володя. А донечку Віту нам Бог послав, коли мені вже сорок було.
Вчився син у школі-інтернаті. Вона через дорогу від нашого тодішнього дому. До речі, його однокласником був Юра Мірошниченко, нинішній народний депутат. Хлопці дружили усі роки. Юра добре вчився, закінчив школу з золотою медаллю. У Валери були дуже хороші математичні здібності. З малих літ син казав, що буде вступати до військового училища, мріяв стати офіцером. І в 1987 році батько повіз його в Одесу, до вищого артилерійського командного училища імені Фрунзе. Вже біля його входу спробував умовити вступати в цивільний вуз.
— Давай повернемося назад! У тебе ж прекрасний атестат. Вступиш до будь-якого інституту.
— Ні! Тільки сюди! Я ж про це з дитинства мріяв.
В училищі вчився добре. Перед випуском мав право вибору, майбутнього місця служби. І вибрав — морську піхоту Тихоокеанського флоту, де став командиром самохідно-артилерійського взводу. З 1991 року він служив у селищі Слав'янка, що південніше Владивостока. Там і Олю зустрів. Привіз її до нас, шепнув мені:
— У неї є син від першого шлюбу, чотири роки йому.
Коли вони побралися, Валерій усиновив Серьожу.
Служба його йшла успішно. За перші три роки Валерій зробив блискучу кар'єру й разом з полком морської піхоти у Чечню їхав уже командиром батареї самохідних артилерійських установок.
У 1995 році вони гостювали у нас з Сергійком. Дитя досі не знало, що таке вишня, абрикоси, сала ніколи не куштував. У нас йому сподобалось, а ми тішилися, що в сина хороша сім'я. Оля чекала дитину. Та Чечня вже висіла над ними. Валера признався, що половина їхньої частини вже там. Я молила Бога, щоб та доля обминула сина. Але через якийсь час одержуємо листа. «Не минула нас Чечня, — писала Оля. — Валера вже місяць там». Пізніше розповідала, що перед відправкою він сказав їй:
— Дуже хочу повернутися, тому що у мене буде син. Якщо ж щось зі мною станеться, забери мене туди, де будеш ти і діти.
Господи, що ми пережили, чекаючи Валеру з війни! Слава Богу, відрядження в Чечню було недовгим. 8 вересня він повернувся у Слав'янку, а 11-го Оля народила сина Артема.
На війні Валера показав себе грамотним, топковим офіцером, був нагороджений орденом Мужності і медаллю «За отличие в воинской службе». Пізніше його друг і командир Андрій розповідав, що Валерій врятував його від загибелі. Коли підбили їхній БТР, Андрій одержав тяжке поранення. Валера витяг його з палаючої машини, взяв командування самохідною установкою на себе.
Після академії сина направили на Каспій
— Ми раділи успіхам сина, тішилися малим онуком, коли наші далекосхідники гостювали у нас. Гордилися, дізнавшись, що Валерію запропонували вчитися в Михайлівській артилерійській академії в Санкт-Петербурзі. Із Славянки, де жили Олині батьки, сім'я рушила до Санкт-Петербурга. У 2001 році син закінчив академію. Йому присвоїли звання підполковника і направили у бригаду морської піхоти Каспійської флотилії, на полковницьку посаду начальника артилерійської бригади. Перед новим роком у Олі тяжко захворіла мати, і невістка із Каспійська, де вони вже одержали хорошу квартиру, полетіла в Слав'янку. Валерій теж хотів повернутися на місце попередньої служби у Примор'я, де було все так добре, почав клопотати про майбутнє переведення. Та командир частини попросив послужити до серпня.
Свасі моїй стало краще, і Оля повернулася в Каспійськ до чоловіка і дітей. Що служба тут по-справжньому бойова, стало зрозуміло зразу. Валерій кілька разів разом з підлеглими бував у відрядженні в Чечні. Господь беріг його. Я згадала, як ще в пологовому будинку стара санітарка взяла мою дитину на руки і сказала, що народився мій син у день трьох святих Вселенських вчителів і святителів Василя Великого, Григорія Богослова і Іоанна Златоуста, що їхня ікона — захисниця воїнів. До пори до часу вони берегли мою дитину. Але не вберегли...
Як же ми переживали за нього! Молилися Богу, ставили свічку. Не знаю, мабуть, серце щось відчувало.
Син мене завжди заспокоював:
— Мамо, я всього сам досягну. Без блату, без знайомств. Сам, своїм розумом і працею.
Дружині казав:
— Олю, ти будеш жінкою генерала. Ось побачиш!
Ну, все ж добре. Чечню відбув, академію закінчив. Хоча б скоріше повернувся у Примор'я. Діти ростуть, гарні хлопчики. Дружина хороша. Усе гаразд, а тривога вселилася в душу і не відпускала.
Тоді, перед 9 травня 2002 року, читаю в понеділок гороскоп. Валера в мене Рак. Так от, для Раків четвер — тяжкий день. Сама собі думаю: «Чому тяжкий? Дев'ятого ж день Перемоги, свято».
Того ж понеділка Валерій зателефонував Володі, меншому моєму, в Київ. Його голос не сподобався Вові.
— Чому ти такий сумний? — запитав Валеру. — Щось сталося?
— Та ні, — відповідає. — Усе нормально. Я на чергуванні. Вчу уроки з малим. А старший з Олею нагорі.
Оля теж служила, була сержантом-контрактником. Це вже потім ми згадували кожну мить перед тим страшним днем.
Може, неправда?
— 9 травня мені подзвонила сусідка. Каже, по радіо передали, що в Каспійську вчинений терористичний акт, на святковому параді підірвали автобус з військовими музикантами.
— Та Валерій же при його посаді не буде їхати в автобусі з оркестром, — відмахнулася я.
А далі дзвонить Володя:
— Я зв'язувався з Міністерством оборони. Нашого прізвища серед мертвих і поранених немов би нема.
Господи, Господи, врятуй мою дитину! Я не знаходила місця і надіялася, що все буде гаразд.
А десь уже о пів на четверту зателефонувала Оля. Чоловік, що взяв трубку першим, кинув її і покликав мене:
— Іди сюди! Іди сюди!
Побачивши трубку, що висіла на довгому шнурі, я зрозуміла все, але повірити не могла.
— Здрастуйте, мамо, — почула голос Олі. Про себе відмітила, що матір'ю вона назвала мене вперше. — Валера загинув.
— Не вірю! — кричу. — Не вірю!
— Правда. Я йому сама закрила очі. Дозвольте поховати його в Слав'янці, де ми будемо жити з дітьми.
І все рівно ми не повірили. Батько пішов до військкомату, на пошту — телеграми нема. Може, живий?
Телеграми прийшли, страшні, з гіркою звісткою, зі словами втіхи. Та які слова можуть втішити, коли загинув син. Увечері подзвонили знайомі, що вже бачили по телевізору наше прізвище серед полеглих. А далі Володя:
— Мамо, прости, що везу брата у чужу землю. Я й у нього попрошу прощення. Але я не можу відірвати його від дружини і дітей.
Зазбиралися й ми у дорогу. Через Терещенську поїздом до Москви, а далі до Домодедова і — на Владивосток, в одному літаку з закритою труною сина. Труна цинкова, без віконечка. Так що я не бачила Валерика мертвим. І досі не вірю, що його нема. Хоч минуло вже десять літ. І там, у частині, де стояла домовина, все думала, що то — неправда, що дитя моє буде тут. Синочок мій дорогий...
14 травня ховали нашого Валеру. Було дуже багато людей, високе командування і друзі по службі говорили, якою прекрасною людиною був мій син, талановитим офіцером, справедливим командиром, душею компанії. Оля непритомніла. А як уже ми пережили той день, не варто й говорити. Синочку, сонечко моє, надія моя і гордість, як же мало ти пожив на цьому світі...
Вибух пролунав об одинадцятій, коли все місто було на параді
— Дев'ятого травня Валерій першим пішов з дому, а Оля з дітьми трохи затрималась. А тоді ще постояла біля пам'ятника героям Великої Вітчизняної війни. Це її з дітьми і врятувало. Інакше могли б загинути і вони.
Валерій крокував центральною площею перед групою прапороносців, зразу за військовим оркестром. Вибух пролунав саме в момент, коли на площу вступила морська піхота. Як потім з'ясувалося, сучасна протипіхотна міна спрямованої дії була підсилена саморобним вибуховим пристроєм, виготовленим із фугасу, який був начинений металевими кульками, шматками арматури. Лежало все це в пакеті біля бордюра і управлялося по радіо. Вибухнув пристрій якраз між оркестром і головною колоною морських піхотинців. Загинув 41 чоловік. У їх числі 18 військовослужбовців і 17 дітей. Більше ста чоловік було поранено.
Коли пролунав вибух, площу наповнив якийсь гул і людський стогін. Оля кинулася туди, де був Валера.
Вона побачила його зразу, схопила за голову, закричала:
— Зробіть укол! Знеболюючий!
Валерій був непритомний, з відірваними ногами, увесь закривавлений. їй подали шприц... порожній. Вона кинулася до аптеки. Коли повернулася, Валерія з іншими вже повезли до лікарні. Оля дала дітям гроші, наказала старшому:
— Серьожо, ідіть додому, бери Артема за руку, нікуди не відпускай. А я — у лікарню.
Знайшла Валеру, покликала лікаря:
— Поставте крапельницю! Швидше!
Усе зробили, але нічого не допомогло. Валерій помер на руках у дружини.
Я пізніше запитала у Серьожі:
— Ви тоді підбігли до тата. Він лежав у калюжі крові?
— Там було море крові.
— А Артемко зрозумів, що з татом?
— Так, бабусю. Він кричав: «Тату, рідненький! Тільки не помирай!»
Після похорону ми побули у Слав'янці ще трохи, до дев'яти днів. А тоді повернулися додому. У мене й раніше було погане здоров'я, а тут уже годі й казати. Не знала, чи житиму. Не хотіла жити. Але ж Віті моїй, дочці, ще так мало літ, у нас дуже хвора мати. Володя просив:
— Мамочко, протягни хоч десять літ, доки виросте Віта. Смерть Володі вирвала у мене серце і душу. Я любив брата...
Тоді у нього ще не було дітей. Коли народилася дочка, назвав її іменем брата — Валерія, Лера. їй уже дев'ять літ.
Сорок днів ми відпоминали вдома. Прийшло багато людей. Спасибі всім, хто допоміг у той складний час. Нехай їхні оселі обминає горе.
Світ не без добрих людей
— Почалося наше життя без Валери. На рік його загибелі ми літали на Далекий Схід. На той час уже стояв пам'ятник на могилі сина. Олі з дітьми дали хорошу квартиру у Владивостоці. Призначили пенсії дітям, яким на день смерті батька було сім і дванадцять років, і нам з батьком.
Діти приїздять до нас через кожні два роки. Артемко дуже схожий на Валеру — як дві краплі води. Цього року закінчує школу. Добре знає математику, планує вивчитись на економіста. Сергій працює у туристичній фірмі. У липні у нього весілля.
Зібрати гроші на дорогу, аби відвідати могилу сина через десять літ після загибелі, ніяк не вдавалося. І мені порадили звернутися до народного депутата Ігоря Рибакова, приймальня якого відкрилася у Новгороді-Сіверському. Він зустрів мене привітно, уважно вислухав. Просила я хоч трошки допомогти.
— Оплатимо дорогу туди й назад, повністю, — сказав він.
І зробив! Спасибі йому від щирого материнського серця.
А тут і Юра Мірошниченко дізнався, що я збираюся на могилу Валерія. Друзями з покійним сином вони залишилися назавжди. Валерій його взяв хрещеним батьком Артемкові. А дочку Юрія Віту хрестив наш Володя. Так от і Юра передав гроші на мою поїздку. Але білети у мене вже були, і я Юрині гроші відвезла Олі з дітьми, його хрещенику. Вдячна йому безмежно.
Із Владивостока до Слав'янки морем недалеко, але зараз транспорт там не ходить. То ми їздили машиною. Це 200 кілометрів. Могила сина в порядку. Оля провідує н часто. А 9 травня зібралося багато Валериних друзів. Приїхали здалека, з сім'ями. Був і Андрій, якого в Чечні врятував від смерті Валерій. З роками горе моє не меншає, але бачити друзів сина, знати, що вони бережуть світлу пам'ять про нього, люблять і шанують його синів і дружину — це багато важить.
Оля заміж більше не вийшла. Коли я завела мову, що життя подовжується, треба б якось влаштувати долю, вона схилила голову і мовила:
— Я живу з ним, з Валерою. Ні дружиною, ні коханкою нікому і ніколи не буду.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №21 (1359)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: доля, День Перемоги, тероризм, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко