П'ять дочок – її багатство
Ірина Стеценко з дочками Оксаною, Зоряною та Богданою
Була киянкою, чернігівкою і вже 27 літ живе тут
Сьогодні молодь рветься в місто, і батьки не заперечують: може, там діти легше проживуть життя. Ірина ж за народженням киянка, народилася у цілком благополучній родині, в столиці росла і ходила до школи. А далі все змінилося. Дівчинці було десять років, коли батьки розлучилися. Мати, що родом з Куликівського району, приїхала до Чернігова, знайшла роботу. Купила півбудинку на Котах. Через якийсь час вийшла заміж удруге. Анатолій Андрійович Ситник був людиною порядною, до падчерки ставився добре. Іра закінчила школу, далі — кооперативний технікум. Коли працювала в магазині в Іванівці, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Іван Гніздечко відслужив армію і працював водієм у колгоспі. Ірині було двадцять, як вони побралися.
А через якийсь час Анатолій Андрійович, що працював у міліції, одержав призначення до Талалаївки. Був спочатку заступником начальника, а далі — начальником райвідділу. До нього у простору квартиру приїхали з Чернігова й Ірина з Іваном. Уже в Та-лалаївці народилася їх перша донечка Віка. Усе було добре. Та коли дитині минуло дев'ять місяців, Анатолія Андрійовича перевели назад у Чернігів. Велика квартира виявилася відомчою, і молодій матері сказали, що її треба звільнити. Переїздити не було куди, і подружжя якийсь час тримало оборону.
— Приходили по кілька разів на день, — згадує Ірина Іванівна. — Нарешті сказали, що приїздить з іншого району новий начальник міліції, і цю квартиру віддають йому. Звільнити її треба негайно. Нам запропонували оцю однокімнатну, сказали, тимчасово, далі дадуть більшу. Та живемо ми тут і досі. Був час, коли тіснилося нас семеро — п'ятеро дітей і ми з чоловіком. Ну, тепер Віка живе з сім'єю в Чернігові, Юля вчиться в інституті економіки й управління. Постійно нас тут п'ятеро. Тісно, а куди подінешся? У Талалаївці давно нічого не будується.
«Життя перетворилося на пекло. І коли Івана посадили, навіть легше стало»
— Квартира була дуже занедбана. У ній зробили косметичний ремонт, про щось краще не було Й' мови.
Дитині минуло півтора року, я віддала її до ясел і вийшла на роботу. Працював і Іван. У нього золоті руки, міг розібрати й зібрати авто, відремонтувати. Усе було добре, доки мій чоловік не розпився. П'яним він страшний. Бив мене, знущався. Навіть на ланцюг садив. Заробляв добре, а грошей не давав. Ховав десь — то в гаражі, то в сараї. Були дні, коли діти не мали шматочка хліба, сиділи голодні. На «Москвичі», якого нам купила моя бабуся, кілька разів потрапляв у аварію і зрештою розібрав і продав на запчастини.
Життя перетворилося на пекло. Хотіла розвестися, але мати не дозволила.
— Іван батько твоїх дітей, — сказала суворо. — На кого їх покинеш? Терпи.
— Я тоді робила в загот-зерні. Грошей не платили. Розраховувалися печеним хлібом, зерном, обмішками. Ми тримали хазяйство: четверо свиней, дві кози, качки, гуси, кури... Зрештою все звелося. Дуже важко було жити. За п'янство, безкінечні прогули Івана вигнали з роботи. Стільки горя він завдав мені, що коли у 2000 році його посадили, я полегшено зітхнула. Спокійніше стало в домі, ніхто тебе не мучить.
На цей час у мене вже було четверо дітей. Найменшій, Богдані, тільки два роки. Я зразу ж розлучилася зі своїм мучителем. Аліментів на дітей він ніколи не платив, не платить і тепер, коли повернувся з ув'язнення.
Прийшов він з тюрми трохи раніше строку. З'явився у нашому дворі. Побачив менших дочок.
— Я ваш папка, — каже. — Саме в мене грошей нема, та пізніше привезу вам подарки. Може, тобі велосипед купить? — це він Богдані. Побачив, що в неї старий велосипед.
А дівчинка ж його не пам'ятає. Була ж маленькою, як його посадили.
Слава Богу, з того часу Іван тут не з'являвся. Ні з подарунками, ні без них. Аліментів як не платив, так і не платить.
Жити важко, але треба.
Ще був дуже важкий момент у моєму житті, коли «добрі» люди оголосили мене алкоголічкою. Батьківських прав не позбавляли, але стороння людина стала опікуном моїх дітей. Повірте,
я ніколи їх не залишала, ми завжди були разом. Запитайте сусідів. Вони вам скажуть, що і до школи, і в дитсадок діти завжди ходили чисті і доглянуті. Що ж, обізвати, принизити людину декому легше, ніж підтримати та допомогти. Спасибі Богу, пережила й це.
«З Володею нас познайомив... телевізор»
— У нас зіпсувався телевізор. У телеательє його відремонтували, а через три дні екран потух знову. Знайомі мені кажуть:
— А ти попроси Володю Стеценка. Дуже хороший майстер. У телекомі працює.
Знайшла я того Володю, розповіла про свою біду.
— Я зараз без роботи,— кажу, — стою на біржі. Через два дні получу гроші, тоді з вами й розрахуюсь. Якщо повірите, відремонтуйте телевізор сьогодні, а ні — через два дні.
Він зразу ж відремонтував нам телевізор. А через пару днів зайшов знову, запитав, чи працює.
— Спасибі, працює, — дякую я. — Ось візьміть гроші.
Володя грошей не взяв, а почав гратися з Богданою.
— Не дівчинка, а Дюймовочка, — милувався дитиною.
Богданка саме прийшла із дитсадка, крутиться, підскакує. Дядя їй сподобався.
Володя приходив до нас ще і ще. Гостинці дітям приносив. А ми в той час дуже бідно жили. На Богдану держава давала 6 гривень 50 копійок. І все. Повірте, діти хліба не наїдалися. Володя раз приніс чотири буханці, а вони зразу ж їх з'їли. І тепер плачу, згадуючи. Богданку ж добрий дядя пригощав глазурованими сирками. Вона й досі згадує, якими смачними вони здалися їй.
Одного разу Володя питає:
— А де твій чоловік?
— Нема, — кажу. — Посадили на дванадцять років. Та я з ним розвелася. Тепер сама з дітьми.
Його батьки були проти, що їхній неодружений син вибрав собі жінку з чотирма дітьми. Та й Володя на перших порах переживав, чи не зійдуся з Іваном, коли він вийде. Я ж сказала, що такого ніколи не буде.
У 2002 році у нас народилася Оксана. Щастю Володі не було меж. Вже й свекруха почала говорити:
— Чого не розписуєтесь? Дитя ж росте.
Дочку Володя записав на себе зразу. А свій шлюб ми зареєстрували пізніше. Взаємини у нас хороші. Чоловік — добра людина, дітей моїх любить, як рідних. Біда, що роботи в Талалаївці для нього зараз немає. Телевізори тепер інші. Володя навчився ремонтувати квартири, їздив на заробітки в Київ. Шукає, де заробити копійку. Що заробить, несе в дім. Сім'я у нас велика, жити важко.
Я теж без роботи. Спасибі, сусідка Валентина Василівна Баралей, у якої тяжко хворий чоловік-чорнобилець, інвалід першої групи, оформила мене доглядачем за ним. Зараз мені сорок вісім. Через два роки можна буде вийти на пенсію як матері, що народила і виховала п'ятьох дітей. Хоч якась копійка буде. Ну, якщо закони не поміняються. Та до п'ятдесяти ще ж треба дожити.
«Оце все дочки навишивали»
— Чула, що у вас дуже талановиті дочки, гарно вишивають, — кажу я Ірині Іванівні.
— Оце на стінах — їх роботи, — хвалиться мати. — Почала Богдана, ще як у третьому класі вчилася. А за нею й Зоряна захопилася. Хрестиком, гладдю, бісером... І зі стрічок картину створили, їхні роботи вже й у Чернігові на виставках були.
— Я в центрі дитячої та юнацької творчості записалася в гурток до Ніни Іванівни Бовкун, — пояснює Богдана, що уважно слухала нашу з мамою розмову. — Оцей ведмедик — моя перша вишивка. А оцю блакитну троянду теж вишила я. І молитву...
— А всі інші картини я вишивала, — каже Зоряна, що якраз повернулася зі школи.
— Дуже красиво! — хвалю я дівчину. — Ти, може, і після школи продовжиш цим займатися?
— Хочу вступити в Чернігові до профтехучилища побуту. Там вчилася наша Віка, тепер на «Сіверянці» працює, — каже Зоряна.
— А я мрію моделлю стати, — признається Богдана.
Сучасне дитя! Усі дівчатка хочуть бути моделями. Їхнє життя з екранів телевізорів здається казковим.
Дочки Ірини Іванівни красиві, їм би долю щасливу! Дай Боже!
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №18 (1356)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: доля, дочка, сімейні історії, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко