Йому ампутували одну ногу, далі – другу. А тепер ще й два інсульти підряд

Доглядає чоловіка дружина. Таких, як вона, треба нагороджувати орденами. За доброту, милосердя,терпіння.
Нагород у нас удостоюються люди за високі успіхи в праці, трудовий чи ратний подвиг. Усе в масштабах цілої країни. Про тих же, для кого подвиг — кожен день життя, хто доглядає прикутого до ліжка чоловіка, матір, сина чи дочку, як правило, ніхто й не згадує, після знайомства з Ніною Василівною Тестюшченко з села Товкачівка Прилуцького району хочу на повний голос сказати: отаких жінок треба відзначати державними нагородами!

Так зустрілися дві самотності

У першому шлюбі її життя не склалося. За дванадцять літ заміжжя так настраждалася, що зрештою вирішила: досить! Купила хату у Білещині, завела хазяйство і жила спокійно зі старенькою матір'ю. Працювала листоношею. Про нове заміжжя й не думала. Коли подруга Люба завела мову про чоловіка, в якого померла дружина, залишився він зі старою матір'ю і дочкою-студенткою і тепер шукає хазяйку у свій дім, Ніна сказала рішуче:
— Ні. Я вже нажилася, з мене вистачить.
— Знала б ти, який він хороший, — не вгамовувалася Люба. — І собою гарний, і трудівник на все село.
— Кажу ж тобі — ні! — стояла на своєму Ніна.

А одного дня подруга завітала до неї з чоловіком і двома незнайомцями. Пояснила, що їхали мимо. Один незнайомець був старою людиною, а другий — десь її віку. Високий, вродливий, приємний у розмові.
— От за такого б пішла! — сказала Ніна подрузі.
— Так це ж він і є, — засміялася та. — Микола Матійко з Товкачівки, про якого я тобі й казала.
Так вони познайомилися. Микола розповів, що поховав дружину, з якою прожив більше двадцяти літ. Була Катя Знаменитою дояркою, обиралася членом райкому і обкому партії. Осиротіла дочка Світлана. Дівчина вчиться у гідромеліоративному технікумі у Прилуках, дуже сумує за матір'ю. Мати ж Миколи Марія Миколаївна вже стара, порати хазяйство, вести дім їй важко. Він же з молодих літ на тракторі.

У Ніни Василівни того року теж померла мати, і вона серцем сприйняла гіркоту втрати Миколиної дружини. Особливо жаль було дівчину. Як вона без мами? Бідна дитина...
Коли Микола Михайлович запросив її на піврічні поминки по дружині, Ніна приїхала. Марія Миколаївна зустріла її привітно.-Сказала:
— Ви довго не тягніть. Переїжджай і живіть.
Схвалила батьків вибір і Світлана. Між ними якось зразу налагодилися добрі стосунки. Ніна Василівна щиро любить чоловікову дочку, і Світлана до неї лине усім серцем.
— Света наша живе з сім'єю далеко, аж у Магнітогорську на Уралі, — каже Ніна Василівна. — Бачимося не часто, а розмовляємо по телефону мало не щодня Оце я лежала в лікарні, то Свєта таки щодня дзвонила: «Як ви? Як здоров'я?» Ми з нею дуже рідні, рідніше й бути не може. Ішла заміж — весілля справили, народила синочка, а нам онука — радості не було меж. Тепер Владику вже шістнадцять, гарний хлопець росте.

Біду не клич — сама прийде

— Родичі покійної Каті, мо', й недовольні були, що рано Микола привів нову жінку в дім, та що він мав робити у тому становищі, в якому опинився? Я ні на кого не ображаюсь, усіх розумію. Йому потрібна була хазяйка в дім. Сам же від ранку до ночі на роботі. Мати негодна, Свєта молода, ще вчиться, її саму треба піддержувать. А з чого сільські люди живуть? З хазяйства. Воно у Матійків велике було. Корова, свині, птиця, городи. Усьому треба дати лад. Ну, я роботи не боюсь. Так ми й жили. І чоловік, і свекруха, і Свєта до мене ставилися дуже добре. Я пішла телятницею у колгосп. Микола — механізатор. Так і жили. Добре жили. Аж доки не прийшла біда.
Вона, як відомо, завжди приходить несподівано. Микола тоді на комбайні робив. Монтував колесо і вдарив монтировкою кісточку на нозі. Болить, а до лікаря ми ж ідемо, коли вже край. От і він не пішов. А як відкрилася рана, та така, що й кістку видно, тут уже діватись нікуди, поїхав у лікарню. Звідти його вже не відпустили. Трофічну виразку лікували довго, місяців три. Я щодня їздила до нього в Прилуки. Лікування нічого не дало. Закінчилося все ампутацією ноги вище коліна.

Важкий був час. Тоді саме газ по селу вели. І на нього, і на лікування потрібні гроші, і немалі. Скрізь сама. І на фермі, і вдома, і на городах. Мати стара, слаба, Микола на милицях. Прання щодня. Не знаю, як я й витримала. Усе думалося: ще трохи — і стане легше. Де там! На другій нозі у чоловіка відкрилася рана. Вісім років я їздила у Київ за маззю для нього. А рана не гоїться. Шукаючи причину такого горя, взяли кров на аналіз. Виявилося, що у Миколи цукровий діабет.
На той час уже померла свекруха. Я сама тяжко захворіла. Каміння з жовчного міхура мені видаляв Андрій Леонідович Петрик, золота людина, прекрасний хірург. Дякуватиму йому, доки й житиму. У 2005 році мене прооперували, а через рік Миколі ампутували другу ногу. Спасибі Любі і її чоловіку Олександру Хамку, царство йому небесне, торік помер. Олександр Миколайович тоді привіз мого Миколу з лікарні, заніс до хати. І ми почали вчитися жити без ніг.

Сказати, як Микола журився, опинившись у такому становищі, це нічого не сказати. Підтримувала його в усьому, запевняла, що й без ніг можна жити. І треба! Руки ж є — уже добре. І правда. Вивезу його в колясці у двір, наношу гору кукурудзи — він її перев'яже. Квасолю лущив. Птиці корм давав. На колясці , під'їде, кине курям зерна. За-' гонить, коли треба. Допомагав мені, як міг.
Та два роки тому сталася нова біда. Інсульт. А торік — ще один. Тепер у Миколи не слухається права рука, порушена мова. Буває, взагалі не можу розібрати, що він говорить. І все ж розумію, вгадую його бажання. Не хочу, щоб він нервував.
Оце недавно захворіла, та так, що довелося лягти в лікарню. Просила людей доглядати Миколу, доки я в Прилуках на процедурах. Лікувалася в денному стаціонарі. На ніч — додому, вранці — в лікарню. Виписалася, а нога болить, ходити важко. Та треба звикати. Ось-ось почнуться городи, буде не до хвороб. Хазяйства я вже не держу, хоч звикати жити без нього було важко. Та коли нема здоров'я, нічого не вдієш. Ото трохи курей — і все. Головна турбота — чоловік.

«Ти наша кормилица»

— Це мене так вони звали, свекруха і Микола. Він тоді ще ходив на милицях. Витрати великі, а грошей нема. Зберу молочного і все у Прилуки, на базар. Коли вже щось не продам, везу додому, щоб їх, матір і чоловіка, пригостить. Пам'ятаю, після одного базару залишилася грудочка сиру. Зійшла з автобуса, іду до хати. А вони сидять на лаві під двором. Побачили мене, радіють:
— Кормилиця наша йде! У мене й сльози на очі навернулися.
— Грудочка сиру зосталася, — кажу я їм. — Зараз погодую.
Мене вони обоє жаліли. Було, полю город, а свекруха:
— Ой, що вона там по жарі робить? Дихать же нічим. Хоч би вечора діждалася.

І Світланка, було, як іще вчилася в технікумі, іде зі мною на ферму. Щоб допомогти телят порати.
Сім'я Матійків, де виріс мій чоловік, дуже хороша. Його батько, Михайло Микитович, усю війну пройшов, був нагороджений двома орденами Слави, багатьма медалями. Я його не застала, але ось залишилися нагороди, вирізка з військової газети за 1945 рік: «Вчера первыми к немецкой границе вышли артиллеристы офицера Хмельницкого. На пушку старшего сержанта Шулбакова двигалось немецкое самоходное орудие. Оно подошло совсем близко, намереваясь раздавить артиллеристов гусеницами. На выручку соседу поспешил расчет коммуниста Дербичева.
— Не промахнись, Матийко! — сказал Дербичев своему наводчику. — Не подведи товарищей!

И Матийко не подвел. Он первым же выстрелом остановил вражескую машину, а вторым уничтожил ее».
Бачите, яким був Михайло Микитович! Два ордени Слави — справжній герой!
І свекруха моя тружениця була. І жінка Миколи Катерина Іванівна — передова доярка. Царство їм усім небесне!

Вареники Ніни Василівни смакує усе село

Ні, не помилився Микола Михайлович, взявши собі за дружину Ніну Василівну. Людина добра, лагідна і роботяща, вона стала йому надійною опорою в його нещасті. Стан здоров'я чоловіка дуже тяжкий, поміч і догляд потрібні мало не щомиті. Як Ніна Василівна усе встигає, зрозуміти важко. Просторий дім сяє чистотою. У дворі порядок. їжа завжди є. Та не якась там, а смачна. Таких вареників, як готує вона, ніде не покуштуєш. З дріжджового тіста, на парі, а начинка — і капуста, і картопля, і сир, і мак, і ягоди. Не тільки для себе та чоловіка ліпить ті знамениті вареники, а й на прохання людей. От чекають десь там приїзду комісії, дзвонять Ніні Василівні: зробіть вареників. Вона безвідмовна. І нас пригостила. Смакота!
— Паски печу сама, — каже, — Топлю піч, хоч газ у хаті є. Роблю три паски. А з залишку тіста готую пиріжки. Це вже обов'язково.

Пенсія у неї мала — 860 гривень за 33 роки праці. Після профтехучилища працювала на будовах Білорусії, а далі — пресувальницею на заводі пластмас у Прилуках, різала тютюн на сигаретній фабриці, пошту носила, телят доглядала. У Миколи Михайловича, інваліда першої групи, пенсія трохи більша — 1100 гривень. Якщо придбати ліки, а без них їм обом ніяк, — нічого не залишається, якісь копійки. Господи, що ж це коїться в нашій Україні? Коли ж житимемо, як люди?
Ні, нагороди треба давати таким, як Ніна Василівна. І пенсії достойні. До речі, топчіївці обрали її депутатом сільської ради.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №16 (1354)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.