Через 41 рік після розлуки дочка знайшла батька

Хвилюючу зустріч Ерзимана Караханова із села Лихолітки Козелецького району з дочкою Іриною бачила вся Україна. Розшукати батька після 41 року розлуки допомогли Ірині Ерзиманівні працівники телепрограми «Жди меня». 13 лютого мільйони глядачів телеканалу «Інтер» стали свідками щасливої події у житті рідних людей.
До Лихоліток від Чернігова — рукою подати. І ми вирушили в дорогу.

Мати — лезгинською дада, батько — даши

— Ерзиман Гамзабекович Караханов? — запитали чоловіка, що зустрів нас на порозі охайної оселі.
— Так, це я, — привітно усміхнувся господар. — Прошу, заходьте.
— Звідки таке незвичне для українського вуха ім'я?
— Я за національністю лезгин. Народився в Дагестані. Село Кандик Хівського району. Маму, а лезгинською дада, звали Лейлі, батька — даши — Гамзабек. Мама вийшла за батька в чотирнадцять літ. Народила п'ятьох дітей — трьох синів і двох дочок. Старша моя сестра Сунаханум померла молодою. Я — середній, 1936 року народження. Після мене ще двоє. Найменший брат Карахан народився в сорок першому. Батько пішов на фронт, а через пару місяців, у 1942 році, до села в один день надійшли 33 похоронки, в тому числі й на батька.

А далі було ще гірше. За мусульманськими звичаями материн брат Аджибек віддави заміж за вдівця. На трьох дітей. Нас же брати з собою не дозволялося. Йшла жінка заміж без такого приданого, як власні діти. Так ми залишилися самі, фактично круглі сироти. Мати не сміла навіть ходити до нас.
Жили дуже важко. Голі стіни, їсти нічого. Рвали кропиву, подорожник — що потрапить під руку, аби якось втамувати голод. Старший брат Зульфікар, підліток, возив пошту. Він нас і утримував. Страшно згадувати ті роки. Молодша сестра померла. Я потрапив до дитбудинку.

Зульфікар пішов учитися на штукатура в Гуниб. Після закінчення працював у Каспійську, у школі майстрів викладав опоряджувальні роботи. Одружився і забрав мене до себе. Сказав:
— Треба вчитися.
У мене вже була семирічка. Тож пішов учитися на муляра. Коли закінчив, направили на роботу аж у Владивосток, БМУ «Дальзаводу».

Через усю країну — у Владивосток

— Отак далеко закинула мене доля. В будівельно-монтажному управлінні «Дальзаводу» оприділили на штукатурні роботи, дали місце в гуртожитку. Життя потроху налагоджувалось.
З Владика, як називають Владивосток, я й в армію пішов. Служив у військах ППО, на точці, в Амурській області. Пам'ятаю, чекали пароплав, яким мали дістатися до Охотська. А він затримувався. Сиділи ми у Ніколаєвську-на-Амурі. Продукти закінчилися. Тридцять троє солдат — усі голодні. Що робити? Пішов я в порт, питаю, чи нема якоїсь роботи.
— Та скільки завгодно! — зраділи там.
Десять днів ми розвантажували баржі. Тричі на день нас годували. А коли прийшов пароплав, виплатили кожному по 800 рублів — великі на той час гроші. І тут хлопці скинулись по сотні. Кажуть:
— Це — тобі. Як бригадиру. За те, що організував нам заробіток.
Я зразу став багатою людиною! Там же, у Ніколаєвську, познайомився з Людмилою і швиденько одружився. Коли закінчив службу, повернувся у Владивосток, на свій «Дальзавод». Це величезне кораблебудівне підприємство. Працював шофером, потім — муляром. Жив у гуртожитку.

Приїхала Людмила, і я найняв квартиру. Працював з ранку до вечора, вдома хіба що ночував. Якось хазяйка каже:
— Хлопче, ти б придивився до жінки. Щось до неї гості зачастили.
Сказав Людмилі, що йду на роботу, а сам —- на хазяйську половину. І точно! Через якийсь час з'явився морячок. Коротше кажучи, застукав їх на гарячому. Його добре відметелив, а їй наказав зібрати речі і вимітатися на всі чотири сторони.
Живу сам, потроху приходжу до тями. Через рік, це вже в 1961-ому, викликають у міліцію. Іду спокійно, ніякого гріха за собою не відчуваю.
— Ну що? — запитують у мене.
— Здогадуєшся, чому викликали?
— Ні, — кажу. — Не знаю.
— У тебе двійня в Ніколаєвську. Ось дружина на аліменти подала.

Я в той час стояв на черзі на квартиру. Пішов клопотати, щоб прискорили її виділення, бо у мене сім'я, двоє дітей. Кажуть:
— Привезеш сім'ю — одержиш. Я на літак і в Ніколаєвськ. Дочки
мої Іринка та Маринка вже бігали.
— Збирайся, — кажу Людмилі,
— полетимо у Владивосток, одержимо квартиру, будемо жити.
Людмила не погодилася. І теща
— ні в яку. Повернувся я у Владик без сім'ї. Більше дочок не бачив. Платив справно аліменти, писав листи, але на жоден відповіді не одержав. Квартири мені, звісно, тоді не дали. Холостяк — живи у гуртожитку.

Поліну зустрів... у трамваї

— 9 травня 1962 року був День Перемоги, і ми з хлопцями пішли гуляти містом. Купили по букету квітів, щоб покласти їх до пам'ятника Сергію Лазо. Пригадуєте, був такий герой громадянської війни. Біляки спалили його в топці паровоза. Нехай уже вибачить Лазо, але усі три букети квітів я подарував молоденькій кондукторші трамвая. Закохався з першого погляду.
Звали дівчину Парасковія, приїхала вона на Далекий Схід із села Патюти, з України. Місяців три бігав за нею, як цуцик, запропонував руку і серце. Вона — ні в яку! Ні і ні. Та я ж кавказець, відступити перед дівчиною — нізащо!
Прийшов до Поліни (так я її звав усе життя) в гуртожиток. Коханої моєї не було. Питаю у подруг:
— У чому справа? Чого вона не погоджується?
— А де жити? — чую у відповідь. — Вона в гуртожитку, ти в гуртожитку. Хіба це сім'я?
— Та я вже окрему кімнату одержав! — кажу їм. — Є де жити.
— Тоді негайно бери її постіль і неси додому, — скомандували дівчата. — А ми її ввечері приведемо.
Згадуючи це, сміюся. На Кавказі крадуть наречених, а я — постіль.

У 1963 році народився син Володя. Йому було шість місяців, коли ми вирішили переїхали в Україну. У далеку дорогу вирушив я з малюком, а мама наша ще залишалася. Поліна вивчилася на водія трамвая. За навчання треба було відпрацювати.
Летів літаком до Борисполя. Не знав, де та Україна, Козелець, Патюти. Молоко для сина в дорозі вкисло, хлопчик плакав, а я не знав, як і чим його нагодувати. Спасибі, знайшлася в Києві добра жінка, зварила моєму сину цілий літр ріденької манної каші. Наївшись, він заснув, а я найняв таксі, яке довезло нас до тестя під двір. Пам'ятаю, на лічильнику стояло 15 рублів, і водій не взяв ні копійки більше.
Виявилось, що родичі поїхали зустрічати нас на залізничний вокзал, а ми прилетіли літаком. Коли вони повернулися в село, Володя вже мирно спав у підвішеній до стелі колисці, а я грівся на печі. Було це 24 березня 1964 року. Весна запізнювалася, ще лежав сніг.

Приїхала Поліна. Ми зареєстрували шлюб, справили весілля.
Я вже був досвідченим будівельником. Зводив людям хати, сараї, клав печі і груби.
І все ж треба було влаштовуватись на постійну роботу. Поїхав у Київ. Роботи повно, а житла нема. У Броварах — те ж, у Чернігові — те ж. Знайомий порадив Дніпропетровськ. Там, сказав, з житлом краще.

Дочку назвав Ірина, дав їй своє прізвище

— У Дніпропетровську влаштувався муляром у «Промбуд», одержав гуртожиток. Тоді ж познайомився з Катею. Вона працювала електромонтером на залізниці, ростила сина від першого шлюбу. Почали жити разом. Катині батьки купили нам півбудинку.
На той час у Дагестані ще жила моя мама. До неї я їздив з Поліною і Володею. І Катю їй показав. Що у сина не одна жінка, матір не здивувало. Такі у нас звичаї, одружуйся, скільки хочеш. З Катею у нас народилася дочка. Записав я її на себе: Ірина Ерзиманівна Караханова. Дівчинка була схожа на наш лезгинський рід. На мене, мою маму. Я дуже любив свою чорняву красуню, забавляв, тішив, носив на руках.

Не знаю, як би склалося моє подальше життя, якби до Дніпропетровська не приїхала Поліна. Зустрілися ми на вулиці. Вона плакала, кликала додому, до сина, питала, на кого залишив його.
Я не виправдовувався, мовчки слухав докори. Блиснула думка: там син — головне в житті лезгина. Росте без мене. Пообіцяв Поліні повернутися. Дав їй грошей, і вона поїхала.
Треба було порозумітися з Катею.
— Поїду, провідаю сина і повернусь, — запевнив її.
Вона все зрозуміла.
— Їдь. Там у тебе сім'я,—сказала. Іринці ще не було й року.

«Мій дім і Патютах — найкращий у селі»

— Поліна на той час працювала штукатуром на будівництві в Чернігові. Жила в гуртожитку. Володя — в дитсадку. Я влаштувався муляром у «Чернігівпромбуд», одержав місце в гуртожитку в іншому кінці міста. Отак ми пожили-пожили і вирішили повернутися в Патюти, до батьків.
Роботу знайшли в Козельці, в міжколгоспбуді. Десять років будували тваринницькі комплекси. Я — муляром, Поліна — штукатуром. Нам дали кімнату. Народилася дочка Світлана. Я закінчив заочно Остерський будівельний технікум. Працював виконробом у Петрівському, а далі у Патютах. Збудував двоповерховий дім-красень. Один такий на все село. Хазяйство велике тримали, навіть пасіку. Добре жили, все у нас було, ні в чому не нуждались. Аж до смерті Поліни.

У неї почалися перебої з серцем. Аритмія замучувала. Куди я її тільки не возив — і по лікарнях, і по знахарках. Нічого не допомогло. У 2000 році вона відійшла. А через півроку померла Світлана. Молода, ще й тридцяти не було, як тяжка хвороба забрала. Жила дочка з сім'єю в нашій трикімнатній квартирі у Козельці. А Володя ще раніше одружився, пішов до дружини Наді у Лихолітки.
Я ж залишився сам-один у великому домі. По інерції ще тримав хазяйство. Зрештою тинятися по двох поверхах колись веселої оселі стало нестерпно. Продав дім і переїхав сюди, в Лихолітки, купив оцей будинок. Зробив ремонт, прибудував кухню і веранду. Та так і живу. З 2008 року.

«Ніяк не міг здогадатися, хто ж мене шукає»

— Коли мені зателефонували з передачі «Жди меня» і сказали: «Вас шукають», ніяк не міг зрозуміти, хто, кому я потрібен. Може, дочки? Ті, що на Далекому Сході, чи та, що в Дніпропетровську? Аліменти платив усім, а бачив тільки маленькими. Чи ж я потрібен їм?
Готуючи передачу, телевізійники приїхали в село. Поставили тут на ноги усіх. За їх задумом, я копав город, клав стіну. Володя якраз чергував у своїй кочегарці. І його зняли. Від'їжджаючи, сказали:
— Ми вас викличемо.
— То хто ж мене шукає? — питаю.
— Це таємниця.
На дев'яту ранку 17 листопада викликали до Києва. Коли перед зйомками причісували, жінка шепнула на вухо:
— Ох і красуня ваша дочка!
У мене йокнуло серце. Дочка? Одна? Значить, з Дніпропетровська, Іра. Дозволили вийти на майданчик, і я побачив, як назустріч мені ішла красуня. Моя дочка. Схожа на наш лезгинський рід. Донечка! А з нею — онука. Яке ж то щастя, що ми зустрілися!

Того ж дня ми поїхали до Лихо-літок. Ходили в гості до Володі. Невістка Надя накрила святковий стіл. Не могли наговоритися, раділи, що нарешті зустрілися, знаємо одне одного. До речі, у Володі і Наді донечку звати Ірина. Дуже красива дівчинка, вчиться у 8-ому класі. Бачите, як склалося: Ірина для мене ім'я знакове. Його носять дві дочки й онука.
Ірина з Альонкою гостювали у мене два дні. А в грудні я їздив у Дніпропетровськ. Двадцять днів був там. Познайомився з онуком Богданом, стрічався з Катею. Дуже хотів щось допомогти дочці. Вона з дітьми живе у винайнятій чотикім-натній квартирі, а однокімнатну купила. Там іде ремонт. То я трохи й попрацював. Поїду обов'язково ще. Сім годин поїздом — хіба це відстань? Дочка телефонує мені тричі на день:
— Як ти? Як здоров'я? Що їв? Я щасливий, що вона знайшла мене. Відчуваю себе винним перед нею, прошу простити. Ірина каже, що давно простила. Дуже хочу поїхати з нею в Кандик, де живе мій двоюрідний брат Арабхан. І в Краснодарський край, до рідного брата. Послав їм фотознімки. Нехай порадіють за мене.

«Обиду на батька я відпустила, і стало легше на душі»

Ірину Ерзиманівну ми розшукали по телефону. Працює вона в секторі технічного нагляду департаменту охорони здоров'я Дніпропетровської міськради. Закінчила інститут інженерів залізничного транспорту, тепер уже університет, факультет «Промислове та цивільне будівництво». У неї двоє дорослих дітей. Сину Богдану — 24 роки, дочці Альоні — 19. Вона, до речі, вчиться в тому ж університеті, теж буде інженером-будівельником.
— Батько був завжди в моєму серці, — каже Ірина Ерзиманівна.— Незважаючи на те, що він пішов від нас, коли мені було тільки дев'ять місяців. Заздрила дітям, у яких повна сім'я, є мама й тато. Жили ми бідно. Ростити двох дітей мамі було важко. Я в 16 років пішла працювати нянею в дитячий садок. Закінчила два училища, а вищу освіту здобула вже тоді, коли син вчився у п'ятому класі, а дочка — в першому.
Мама ніколи погано про батька не говорила. Навпаки, казала:
— Сарай оцей побудував твій тато. І отой будинок на нашій вулиці теж він будував.
Радіючи моїм успіхам, казала:
— Бачив би батько, яка ти! Мені завжди хотілося, щоб він був. Перший мужчина для дівчинки — батько. Ну, знайду його. Ну, приїду. І що? Раптом зрозумію, що не потрібна йому. Не доведи Господи!

Маленькою я соромилася свого незвичного по батькові. Діти Іванівни, Павлівни, Петрівни, а я — Ерзиманівна. Навіть на маминому прізвищі була. А коли одержувала паспорт, захотіла, щоб національність мені поставили по батькові — лезгинка. Відчуваю східну кров у собі, не лише риси обличчя. Виходячи заміж, взяла з дому портрет батька.
Що приховувати — була обида. Він не приїхав на моє весілля, хоч і запрошували. А десь років після двадцяти п'яти дуже захотілося знайти батька. А в сорок настає момент, коли замислюєшся над головним, хочеш знати своє коріння. Обида відступила, з'явилося розуміння і прощення.
Що батько живий, я відчувала. А тут подруга похвалилася, що знайшла по Інтернету спочатку сестру, а потім і батька. І я вирішила звернутися на програму «Жди меня». Бажання було одне: побачити, обняти, сказати слова подяки за те, що я є. А раптом йому потрібна моя допомога? Головне — не запізнитися, встигнути знайти і обняти.

Що батька знайшли, мені не сказали. Просто викликали на зйомки. Я так хвилювалася, що для підтримки взяла з собою в Київ дочку. Інтригу телевізійники тримали до останньої миті. І тільки коли покликали:
— Ерзимане Гамзабековичу! — я зрозуміла, що зараз побачу його.
Він плакав і просив простити.
— Головне, що ми з тобою зустрілися, — сказала я йому.
Обиду я відпустила, стало легше на душі. З'явилося розуміння, що я не безрідна, що в мене є батько і мати.
Чую від нього:
— Ти моя мусульманка. Ти моя красуня. Ти моя чистюля. Донечка. Я люблю тебе.
Цьому нема ціни, батьківській любові. Хочеться дати йому мою любов. Піклуватися про нього, робити все, щоб йому було добре. Телефоную часто. Чую, що він плаче від ніжності і щастя, мій дорогий тато. Я ж для нього — рідна кров, частина його батьківщини. Господи, як же добре, що ми зустрілися!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №10 (1348)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.