Старший син пішов з життя у 21 рік, молодшого забрала Десна, дочка сліпа від народження

Стільки горя випало на долю Ганни та Миколи Дмитруків із Салтикової Дівиці Куликівського району, що й ворогу не побажаєш. Але вони вистояли. Доглядають немічну дочку, виховують онука і в цьому бачать сенс життя.

Невже то правда, що сестрам не можна виходити заміж за братів?

Оце вже вдруге чую, ніби не буває щастя-долі у таких подружніх пар. Та ні, дурниці! Он хоча б відомі письменники Капранови, що часто з'являються на телеекрані. Брати-близнюки одружені з сестра-ми-близнючками і щасливі у сімейному житті. А чому до людей приходить горе, те знає тільки Бог.
Галю Пищолко красень Микола Дмитрук примітив, ще коли вона вчилася у сьомому класі. Старший за неї на три роки, він уже працював причіплювачем на тракторі. Мати дочку виховувала суворо, отож коли Миколу проводжали в армію, на проводи Галя не ходила. Після восьмого класу вона поїхала до родичів у Приморський край, працювала на хлібозаводі в селищі Камінь-Риболов. Туди і йшли солдатські листи. Миколі випало служити в ракетних військах у Кіровограді. У складі автобату тричі їздив у Казахстан на збирання врожаю. Повернувшись додому, влаштувався на роботу у мехколону в Чернігів. Там обіцяли квартиру, і він кликав Галю. А вона не їхала довгих п'ять з половиною років.

— Спочатку не було за що, а потім мати написала, що за Миколиного брата Мишка вийшла заміж моя менша сестра Катя. Отож мені треба забути Колю — сестрам виходити заміж за братів не годиться, — розповідає Ганна Михайлівна.
— Я в місті прожив тільки два роки, — вступає в розмову Микола Іванович. — І так мені там не сподобалось, так хотілося додому, в село, що я кинув роботу, чергу на квартиру і повернувся. Получив у колгоспі машину. Все гукав Галю, а вона: «Не приїду».

— Я й матері написала: .«Додому не приїду, доки Коля не ожениться», — каже Ганна. — А тоді являється батько, каже: «Хватить. Поїхали додому». Я три роки у відпустці не була, взяла з квітня по серпень, і ми поїхали. У 1970 році, перед Великоднем, приїхали. На другий день, на Пасху, 26 квітня, пішла в центр і зустріла там Колю. Більше ми не розлучалися. У вересні мені прислали з хлібозаводу трудову книжку, а 3 лютого сімдесят першого було наше весілля. Ось уже сорок років ми разом. Живемо у любові і злагоді. Ніколи ні разу він мене не образив, не сказав поганого слова. А чого таке горе у нас сталося з дітьми, Бог святий знає. Скільки ми сліз виплакали, скільки пережили...

Що Оксанка не бачить, першою помітила бабуся

Молоду дружину Микола привів до батьків. Одинадцять літ прожили разом, а потім збудували свій дім, світлий, просторий. На той час у подружжя вже було троє дітей. Сини в них народилися підряд: Петя в сімдесят третьому, Мишко — в сімдесят четвертому. А донечку діждалися через чотири роки. Пологи були важкими, дитина зазнала родової травми, в результаті чого стала інвалідом. Спочатку ніхто нічого не помічав. Гарна дівчинка, росте нормально.
Галя тоді робила в ланці. Щодня бігла на роботу. Маленьку няньчила Миколина бабуся Оксина Іванівна. Вона й помітила, що з правнучкою щось не те. Дитина не реагує на іграшки, не тягнеться до них, а їй же вже півроку. Вона не бачить, зрозуміла бабуся і сказала про це батькам.

Куди вони тільки не возили Оксанку. Тричі були в клініці Філатова в Одесі, в Москві у Федорова, про Чернігів і Київ годі й говорити. Діагноз — гідроцефалія — не давав ніякої надії. А батьки все ще сподівалися на диво. Почули про Надію Павлівну Гучик з Молдови — поїхали до неї. Тричі відомий костоправ робила спроби виправити кістки на голівці дівчинки і розводила руками. Коли Оксана підросла, Дмитруки віддали її до школи Ба-тюка в Київ. Навчання йшло добре. Дівчинка, маючи відхилення у розумовому розвитку, має хорошу пам'ять, знає багато віршів. Але почалися незрозумілі напади — Оксана несподівано непритомніла. І через рік Ганна з Миколою забрали її додому. Ще тільки раз був напад, а далі все налагодилося. Тепер, щоправда, вони не залишають дочку саму, хоча раніше це робили, не боячись, що щось станеться. Тепер хтось з нею обов'язково, в іншому разі, ідучи з дому, беруть Оксану з собою. Вона інвалід дитинства першої групи. Про те, щоб кудись здати нещасну, немає й мови.
— Скільки житимемо самі, стільки з нами буде й вона, — вирішили раз і назавжди.

Оксану в сім'ї всі люблять. Маленькою з нею гралися брати. Весь вільний час займалися донькою мати й батько. Але який у селі вільний час!
— Я возив доярок на ферму, — розповідає Микола Іванович. — Встаю рано, о четвертій годині. Тільки будильник задзвонив — от і Оксана схопилася. Вона ж сліпа, їй завжди темно. Гуляти хоче. А нам же на роботу, мені і Галі. Баба Оксина виручала, доки жива була. Дівчинка слухняна, з дому сама не піде. По подвір'ю, по хаті ходить вільно. А оті приступи налякали нас. Тепер саму не кидаємо.
Так уже 33 роки. Чи не подвиг батьківський?

«У Петі усе рано — і одруження, і батьківство, і смерть»

— Петя в школі вчився добре, — каже Ганна Михайлівна. — Після восьмого класу пішов у профтехучилище, вивчився на тракториста. А оженився рано, ще до армії. Юля в нього народилася, коли йому ще й сімнадцяти не було. В армії два роки відслужив у Донбасі. Щось у них з Ларисою не заладилося. То сварилися, то мирилися. То в нас поживуть, то до свахи підуть. Після чергової сварки він собі іншу привіз. Півроку пожила у нас Лена. А Петя знову .до Лариси пішов. То вона, бачачи таке, поїхала додому. Ну, живуть вони з Ларисою у свахи, немов усе добре. А 17 травня дев'яносто п'ятого року серед ночі нас розбудили. Кажуть, Петя повісився. Що там сталося, достеменно не знаємо й досі. Був йому ще тільки 21. рік. Ще б жити й жити. Тепер уже його дочці стільки. Вчиться в Харкові на юриста.

«Я два тижні на березі сиділа, до Чернігова човном допливла. Все шукала Мишка»

— Смертю Петі наше горе не закінчилося. Що сталося далі, страшно й згадувати.
Мишко оженився в дев'яносто четвертому. В армію його не брали через операцію виразки шлунка. Справили ми весілля. Молоді поселилися з нами по сусідству, жили добре. У дев'яносто п'ятому народився Владик. Гарне дитя, раннє. У десять місяців уже й ходив, і говорив чисто все. Ми їм допомагали в усьому, газ провели. Миша робив на фермі, Наташа — дома з дитям. Хазяйство держали.
Миша дуже любив Десну. Вона ж у нас рядом. Плавав добре, на рибу ходив, просто відпочити біля річки. Пам'ятаю, я одного разу постригла його наголо. Він так образився, що пішов на цілий день на Десну. А спека ж стояла нестерпна. То він на сонці опік голову, та так, що рятували мого хлопця в лікарні.

У 2001 році Десна розлилася рано. 21 березня син допомагав мені приймати молоко. Я дванадцять років працювала приймальницею. Ну, прийняли ми, він здав. Цілий ранок казав мені, що поїде на Десну. Я ще спорилася, не пускала. Кажу: «Буря на річці, вітер. Ну, куди? Чого?» А він: «Поїду і все. На той берег». Ще Сашко прийшов, сестри моєї Марусі син. І той: «Поїдемо, поїдемо! Хочемо за Десну». Лаю їх, не пускаю. А вони ж таки поїхали: Мишко, Саша й Іван. Це десь о дванадцятій. А на початку другої приходить Наташа.
— На Десні човен перекинувся, — каже. — Хтось утопився.
Мене як током ударило: точно Миша.
Ми з батьком побігли до Десни. Там робочі пором варили. Сашко й Іван біля них, а Миші нема. Човен чи перекинувся, чи його хвилею накрило. Іван добрався вплав, Сашка з човном до берега прибило. А Миші не було.
Ну, збіглися люди, водолазів викликали. І сітками ловили, і кішки тягали. Нічого.

Я два тижні сиділа на березі, вже ждала, що він спливе. Попораюся вранці — і на Десну. Сиджу до вечора. Наступного дня знову. Коля спиняв, вмовляв, лаявся, а я не можу. Думаю, випливе тіло, то хоч поховаю.
Прийшло літо, а я місця не знаходжу. Думаю, може, він десь під кущиком, а я тут. Треба шукать. Сказала Наташі: «Я попливу, тільки ти нікому не кажи». Взяла човен і попливла. Коло кожного куща спинялася, все шукала сина. Допливла аж до Чернігова, переночувала у човні і рушила назад: Признаюся вам, що плавать я не вмію, а човном правлю добре. Коло Авдіївки мене зустріли моторкою, притягли додому.
Я в перші дні так кричала, що перелякала Владика. Наташа знайшла його в собачій будці. Дитина так злякалася бабиного крику, що уся тремтіла. Він з пелюшок ріс у нас, а то три дні не ходив, боявся.

Прийти до тями після того горя допоміг мені наш сільський священик. Мишка мого запечатали і відспівали в церкві. А священик сказав, що треба його поминати — і 9 днів, і 40, і рік. То ми поклали в домовину одяг сина і поховали її біля могили Петі. І пам'ятник обом поставили. Бідні мої синочки, як же мало судилося вам пожити. Плачу по них досі.
Сашко, який був з Мишею на Десні того дня, дуже переживав. Відчував вину, мене сторонився. Усе казав: «Чого Мишко, чого не я?» Він ровесник Миші, двоюрідний брат, в один класу ходили. Так от, через рік втопився в Десні. Був з компанією на річці, поплив і не виплив. Розповідали, що того дня він казав: «Я втоплюся». Може, відчував щось? А кілька років тому втопився і чоловік моєї Марусі, Михайло Янголь. Ми за Десною гребли сіно, а вони з моїм Колею на цьому березі ждали порома, щоб їхати за сіном. Миша захотів скупнутися. Чоловіки зупиняли, а він: «Хоч сполоснусь». Проплив метрів п'ятнадцять і пішов на дно. Десна тут глибока, до 16 метрів. Тиск під водою великий. Отак моя сестра втратила сина й чоловіка.
Господи, скільки горя на землі!..

«Усе, що нажили, що маємо, — його, Владика. Для нього живемо»

Владик, син Михайла, залишився жити з бабусею і дідусем. Вони його люблять безмежно. У своєму затишному домі обладнали для онука кімнату, в якій — комп'ютер, телевізор, хороші меблі: Хлопчик добре вчився в школі, а торік бабуся відвезла його до обласного ліцею в Чернігів, де він обрав фізико-математичну групу. Раз на два тижні приїздить додому, а в інші вихідні до Чернігова з гостинцями для онука поспішає бабуся Галя.
— Щодня по телефону розмовляємо, — усміхається дід Микола. — Мобілка у Владика це вже, мо', п'ята. Хороший хлопець. У мене старенький «Москвич», то він уже давно його водить. Ну, прав, звісно, ще не має. Підросте — будуть. Усе тут його, Владика. Для нього живемо.
Невістка Наташа вийшла заміж. Живе тепер у Пенязівці, своєму рідному селі. У неї двоє маленьких діток — син і дочка. Кличе сина до себе, а він не хоче. Якось сказала:
— Я тебе заберу додому і прив'яжу.
А він:
— Я що, собака, щоб прив'язувать?

Куди піде після ліцею, ще твердо не вирішив. Мабуть, майбутня професія онука буде зв'язана з комп'ютером.
— Дуже вже він цікавиться цим, — кажуть дідусь з бабусею.
У Дмитруків хороший дім, міцне хазяйство, в якому чотири корови, кобила, свині, птиця. А ще трактор і все до нього. Порядок у дворі і на городі, де добре вродили овочі.
—Трудимося самі з ранку до вечора. Вчимо цього й онука. Він добрий і роботящий росте, — хвалить хлопця бабуся. — Перейшов до нас жити ще в те страшне літо, хотів розважити мене, відволікти від страшних думок. Було, просить: «Бабо, поїхали в ліс. Удвох». Сідаємо на велосипеди і їдемо. І на річку удвох ходили. Я вчила його плавати. Любить рибалити. Як Миша. Прошу Бога дати йому щасливу долю.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №39 (1325)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.