Ви стрибали з парашутом? Оля Товкач стрибнула. З висоти 4000 метрів

Що готується до такого екстріму, не сказала нікому. Не покажи телебачення той її стрибок, ніхто б ні вдома, ні взагалі в Талалаївці і не знав, що ця молода мила жінка, мати чотирьох дітей, здатна на таке. Стрибок був 2 квітня, а 4 червня канал ICTV у випуску «Фактів» розповів про відкриття сезону любительських стрибків з парашутом на аеродромі Бородянка, що в Київській області. Кореспондент каналу взяв інтерв'ю саме в Олі. У Талалаївці новину зустріли по-різному.

Під наркозом Алінка... співала

— Ой, чого тільки не говорили про мене! Найбільше — що цей стрибок з парашутом я оплатила грішми, які зібрали люди на операцію дочки, — каже Оля. — Це неправда. Я дуже вдячна всім добрим людям, які тоді допомогли нам. Велике їм спасибі, хоч я й казала, що не треба збирати гроші, справимося самі. Але, знаючи, що Алінці робитимуть операцію в Києві, вчителька і мати однокласника дочки Людмила Ковтун на батьківських зборах виступила з такою пропозицією. Одна сім'я дала 200 гривень, ще 300 зібрали інші. Оці 500 гривень принесли нам додому дівчатка. Спасибі велике, гроші ці знадобилися на лікування дочки. До моєї ж парашутної пригоди, присягаюся, це не має ніякого відношення. Алінку прооперували 15 березня. На той час вона вже була вдома.
Алінка в мене старшенька. Весела, гарна дівчинка. Добре співає і танцює, виступає на сцені. Має нагороди. Ось тільки повернулася з «Артеку». Путівку до цієї казкової країни вона заробила своїм співом. Жвава, непосидюча, дуже активна, у лютому вона почала скаржитись, що їй зле. Зник апетит. Бачимо — хворе дитя. Звернулися до лікарів. УЗД показало проблеми з печінкою. 3 Чернігова направили в Київ, в Охматдит. Операцію призначили на 10 березня.

Ми повернулися додому, і моя дитина 4 березня ще виступила на районному фестивалі «Весняна мелодія». Стала володарем гран-прі.
До речі, в цьому ж фестивалі взяла участь і моя 6-річна донечка Каролінка, теж одержала грамоту і м'яку іграшку в подарунок.
У Києві у мене брат працює. Він ще не жонатий, дуже любить моїх дітей. В очікуванні висновку лікарів догоджав Алінці в усьому, водив у «Макдональдз», купував різні дрібнички, робив усе, аби дитина не сумувала. Помітивши, що їй сподобалася концертна сукня у вітрині магазину, купив. Зупиняю його: «Колю, нам зараз не до цього. Не треба». А він: «Нехай радіє дитина». То саме в цій сукні Алінка здобула гран-прі.
Зрештою день операції визначився — 15 березня. Пізніше мені лікарі розповіли, що під наркозом Аліна... співала!
— У вас дуже талановита дівчинка! — казали. — Її обов'язково треба вчити.

Операція тривала довгих п'ять годин. Робив її професор Кривченя. Дочка витримала все. До того просила медиків:
— Ви ж мені красивий шов зробіть. Тоненький, щоб непомітно було.
Відходила Алінка від наркозу важко. Але, спасибі Богу, все минулося. На п'ять років їй дали інвалідність. Нам — рекомендації, які ліки і коли пити, обов'язково дотримуватись дієти.
— Так хочеться сальця, а не можна, — доповнює розповідь матері Алінка. — Багато чого не можна. Та я витримаю. Обов'язково!
Світ не без добрих людей. У Києві, коли треба було знайти для Аліни донорів, на допомогу прийшов Олександр, син сусідки Лідії Данилівни Ємець, - столичний підприємець. Він знайшов донорів. У його оселі жила Ольга, коли дочка була в реанімації.

«Коли сказали, що в сина повна глухота, я знепритомніла»

— Найстрашніше для матері, коли хворіють діти, — каже Оля. — Я Алінку народила рано, у сімнадцять років. Після десятого класу. В одинадцятий уже не пішла. Така у нас із Петром була любов, що все інше було неважливо. Син народився через рік. 15 грудня 1997 року — Аліна, а 10 січня 1999-го — Богдан. Алінка взагалі була ранньою. У 8 місяців пішла, у рік уже розмовляла, а в три рочки співала. У школу пішла в п'ять років. Розумниця.
Богданчик теж ріс хорошою дитиною. І раптом, дев'ять місяців йому було, ми помічаємо, що дитина не чує. Не реагує ні на які звуки. Я була в розпачі.
Газета «Сільські вісті» з матеріалом про Київський інститут отоларингології імені Коломийченка потрапила до моїх рук абсолютно випадково — в неї було загорнуте сало, яким нас на городі пригощала сусідка. Я прочитала і вирішила, що треба їхати з дитиною саме туди. Продала трьох свиней і рушила на Київ. Адреси інституту не знаю, тому шукаю редакцію «Сільських вістей». Журналісти зустріли мене дуже привітно, заспокоювали, коли плакала, розповідаючи про свою біду. Редакційною машиною відвезли нас із синочком до інституту, на вулицю Зоологічну, домовилися про обстеження дитини. Діагноз був страшний: нейросенсорна глухота IV ступеня. Почувши, що повернути Богдану слух неможливо, я знепритомніла. Хтось вихопив з моїх рук дитину, не дав синочку упасти. Хтось приводив до тями мене.

Богданчикові тоді було півтора рочку. Лікарі сказали, що з ним треба займатися, купити слухові апарати, кожен коштував 5 тисяч гривень, а треба було два. Купила. Раз на місяць треба хлопчика привозити в інститут, до спеціалістів. Одна година занять коштувала 150 гривень. Порадили хоча б дві за день у кожен приїзд. Років п'ять ми їздили. Брала кредити.
Хлопчик ріс жвавим, розумним. Коли настав час іти до школи, в інтернат для глухих дітей я не віддала. Жаль було сина, він же ріс вдома, між рідними людьми. З чоловіком на той час ми вже були розлучені. Усе треба було вирішувати самій. Добре, що поряд завжди була мама.
Коли нам порадили спеціальну школу для дітей з вадами слуху в Чернігові, ми поїхали туди. Там дуже хороший педагогічний колектив. Там люблять дітей, і моя дитина відчула це. Богдан згодився залишитися.

Тепер син у четвертому класі. Дещо говорить, читає, малює, пише, танцює, займається спортом. Нещодавно зайняв перше місце по плаванню, за що його нагородили путівкою в «Артек». Аліна повернулася з «Артеку», а Богдан 28 травня їде.
Труднощі були в тому, що дитина в школі перебуває з понеділка по п'ятницю, а на вихідні треба забирати додому. Ми жили в Понорах, це 10 кілометрів від Талалаївки. У п'ятницю я їхала в Чернігів, забирала сина, а в понеділок наймала машину, щоб на четверту ранку встигнути до Талалаївки на чернігівський автобус. Так ми їздили три роки підряд. А вже рік, як Богдан їздить сам. У Чернігові його проводжає вихователь до автостанції, садовить в автобус, а тут ми вже зустрічаємо. Нині Богдан уже самостійний.


Ольга Товкач з дітьми: Аліною, Тарасом і Кароліною

«Бери дітей і переселяйся в наш дім», — сказала Леся

— Кожній жінці хочеться щастя. От і я зробила була ще одну спробу створити сім'ю. Жили на віру, народили ще двох дітей — Кароліну і Тараса. А життя не склалося. І знову я без надійного чоловічого плеча, з чотирма дітьми на руках.
У Понорах ми жили в хаті мого дядька, маминого брата. Аліна вже вчилася в Талалаївській музичній школі. На заняття їздити — світ не близький. І Богдана щотижня привезти-відвезти. Я й подумала, що треба якось перебиратися до Талалаївки. Попросила подругу підшукати житло. І от несподівано приїздить до нас у Понори Леся Адаменко, незнайома мені людина. Їй про мене розповіла Оксана, яку я просила знайти житло. Леся з матір'ю Надією Іванівною і двома своїми дітьми нині живе в Польщі. А в Талалаївці у неї дім. Так от, приїздить до нас Леся і каже:
— Олю, беріть своїх дітей, переїздіть у мій дім і живіть.

Я навіть розгубилася. Як — живіть? А скільки платити?
— Хочеш платити? — питає Леся. — Відкладай щомісяця гроші як плату мені. Але витрачай ці гроші на своїх дітей. Це моя умова.
Ні, ви чули? Я не могла повірити, що є на світі такі добрі люди.
Ми з Адаменками тепер рідніші рідних. Живемо у їх затишному домі вже чотири роки. Леся і Надія Іванівна телефонують нам, двічі на рік приїздять з гостинцями для моїх дітей, Дуже люблять їх. Не знаю, як їм і дякувати.

А тепер про парашут

— Хвороби дітей не минули для мене безслідно. Спочатку Богдан, далі Аліна, її операція. Я потрапила в таку депресію, не знала, що з собою робити.
Як вийти з такого стану, порадив мій друг. Він сам захоплюється парашутним спортом і сказав, що добре було б, аби зробити стрибок з парашутом спробувала і я. Досі не знаю, як погодилася. Про все домовився він. Мене ж запевняв, що все буде добре.

Я злякалася вже в літаку, перед самим стрибком. Страх обійняв мене і тримав у своєму полоні аж до приземлення. А тоді — вибух радості, якогось піднесення, щастя, відчуття: я змогла! Що вже там відповідала на запитання журналістів, достеменно не пам'ятаю. Сертифікат, який видали, засвідчує, що я, Ольга Іванівна Товкач, справді 2 квітня 2011 року виконала тандем-стрибок з парашутом на базі Асоціації «ПАРА-СКУФ» аеродром Бородянка з висоти 4000 метрів із літака L-410.
Тандем — це значить, що ми стрибали удвох із інструктором. Кажу вам точно: ще стрибну! Сама! Дуже хочу!

Стрибне! Вона така!
Ользі ще тільки 30 років. Молода жінка, в якої ще усе попереду. Були б тільки діти здорові.


А це - Богданчик

Олександра Гостра, Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №21 (1307)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.