Може, то мати шле їй з небес свою любов і сили

Страшний біль не полишає її ні на мить. Трохи притишують його уколи, з якими чотири рази на добу приїздять до хворої медики районної лікарні. І тоді Галина Григорівна повертається у далеке дитинство, бачить маму і сестер, згадує коханого чоловіка, їх щасливе подружнє життя. А ще — своїх учнів, дорогих їй дітей, навчанню і вихованню яких присвятила себе без останку. Ми розмовляємо з Галиною Григорівною Кухаренко в її затишному домі на тихій вулиці міста Щорса.

Пішла пішки за своїм Федором аж на Урал

Доки мати жива, нам здається, що так буде завжди. Що ми ще встигнемо розпитати її про найголовніше. А провівши неньку за межу, розуміємо, що разом з нею відійшов у небуття цілий світ твоїх предків. Що більше ні в кого запитати про те, про що б розповіла нам тільки мама.
Галина завжди боялася запитати в мами щось зайве. Життя Онисії Іванівни було настільки трагічним, що будь-яка згадка викликала сльози. Було, почне щось розповідати і замовкає, плаче. Тоді дочка просила:
— Не треба, мамочко.

Мама була родом із Великої Дівиці, що на Прилуччині. Її чоловіка розкуркулили і зіслали на Урал лише за те, що мав у хазяйстві жорна. І хоч ніколи не брав з людей плати за помел, це не врахувалося. Федора зіслали, а за ним вирушила в далеку дорогу й Онися. Залишила на матір двох своїх крихітних діток — Галю і Стьопу, а сама пішла. Пішки, до самого Уралу. Була вже вагітна третьою дитиною, але вирішила, що мусить іти, аби підтримати коханого в чужих далеких краях, розділити з ним тяжку долю вигнанця.

Ваня народився вже на Уралі та там і помер. Онися поховала синочка, оплакала невинну душу. А тут і з Федором біда. Підірвався на тяжкій роботі на лісоповалі і теж залишився навічно в чужій землі. Онися разом із подругою вирішила повернутися додому. Знову пішки — до Москви, а тоді вже в Україну, до дітей.
Але Галю і Стьопу вона живими не застала. Синочок і донечка померли від голоду. І залишилася Онися сама, наодинці зі своїм страшним горем.

Стала матір'ю чотирьом сиротам

Як уже б склалася її подальша доля, коли б не посватав вдову Григорій Яременко із Жовтневого, що недалеко від їхньої Великої Дівиці. У чоловіка померла дружина. Осиротіли четверо дівчаток. Ліді було десять літ, Олі — вісім, Вікторії — сім, а Катрусі — п'ять.
Ось на таке хазяйство і пішла Онися Іванівна. Усю свою нерозтрачену любов віддала цим дітям. І вони прийняли її, як рідну, платили тією ж любов'ю.
У Онисі Іванівни склалися добрі стосунки з Григорієм Омеляновичем. Подружжя жило в мирі і злагоді, любили одне одного й дорожили одне одним. У тридцять сьомому році у них народився син Геннадій, якому судилося прожити тільки сім місяців. А 23 березня 1939 року Бог послав Яременкам дочку Галю.

У них була хороша сім'я. Трудівники батьки привчали до праці дочок. У кожної були свої обов'язки. Дівчатка росли роботящими і слухняними. Усе складалося добре, доки не прийшла нова біда. У сорок першому застудився і тяжко захворів Григорій Омелянович. 11 червня його не стало. Онися Іванівна вдруге овдовіла, залишилася сама з п'ятьма дітьми на руках. А 22 червня почалася війна. Як уже вони пережили те страшне лихоліття, годі й говорити. А в сорок сьомому — новий голод.
— Ті часи я вже пам'ятаю добре, — каже Галина Григорівна. — Голишки з клевера їли. З мерзлої картоплі робили крохмаль, а з нього пекли балабушки. Лепьошками їх звали. Мабуть, були вони недобрі, а нам здавалися смачними. Іншої їжі просто не було. Але атмосфера в сім'ї була настільки теплою і доброю, що в 1947 році до нас прийшов нещасний сирота Саша Юрченко. Гірко плачучи, сказав мамі: «Я від вас нікуди не піду».

Був він із патронованих дітей. Іх після війни привозили в села і оприділяли в якусь сім'ю. Видавали на патронованого харчі, сякий-такий одяг. В сім'ї, куди потрапив Саша, він не прижився і прийшов до нас. Був нам за брата. Він 1935 року народження. Здається, зі Львівської області. У нас закінчив школу. Працював завідувачем клубу. Потім поїхав у Донбас, одружився. Далі жив на Далекому Сході, у Совгавані. Писав нам листи, приїздив у відпустку. Був нашим. Моя добра мама стала рідною і Саші, вважала його за сина. На жаль, Олександра вже давно немає на світі.
Із чотирьох моїх сестер нині жива тільки Катя. Відійшла в інший світ Ліда, яка вчителювала в Прикарпатті, в Івано-Франківській, тоді Станіславській області. Померла Оля, що теж мала учительську освіту, завідувала дитсадком в Обичеві. А Вікторія, білява синьоока красуня з золотими руками, не дожила до 20 літ. Застудилася і померла ще в 48-ому.
Катя ж починала санітаркою в сільській медамбулаторії. Її забрала до себе в Прикарпаття Ліда. Катя вивчилася на фельдшера-акушера, вийшла заміж за військового, поїздила з ним по білому світу. Нині живе з чоловіком у Кривому Розі. їх син Гена став дипломатом, працює далеко від дому, аж в Індонезії. Дочка Наташа — вчителька. У Каті четверо онуків. Життя триває.

Тридцять літ в одній школі

— Після семирічки я теж вступила до Прилуцького педучилища.
Вчилася добре. За розподілом поїхала на роботу в село Єліне Шорського району. Було мені вісімнадцять. Сорок років життя віддано школі, найменшим школярикам, які з моєю допомогою прилучалися до великого світу знань, вчилися читати, писати, рахувати. Ніколи не пошкодувала, що вибрала саме цю професію — вчительки початкових класів. Усіх своїх учнів пам'ятаю на ім'я, люблю, як рідних, незалежно від того, як склалося їхнє життя. У кого воно не вдалося, тих ще більше жаль.
У Єліному я й долю свою зустріла. Анатолій Кухаренко був племінником моєї квартирної хазяйки Нонни Іванівни Мороз, вчився в Києві в сільгоспакадемії. У 1962 році ми побралися, а з 1966-го живемо у Щорсі, куди чоловіка направили на роботу. Рік я працювала в третій школі, а з 1967-го і по 1 січня 1998 року — в першій. Там стала учителем-методистом, старшим учителем, відмінником народної освіти, була удостоєна звання «Заслужений учитель України».

Висока оцінка праці — річ, звичайно, приємна. Але для вчителя важливіше, щоб його вихованці стали хорошими людьми. Я так радію, коли чую, що у моєї учениці Марини Дмух прекрасна сім'я. Марина — турботлива мати, вірна дружина. Чудовий сім'янин Вітя Карташов. Про Мишу Климовецького, який живе в Ізраїлі, розповідають, що він там став відомим музикантом. А Саша Басе — успішний підприємець у Санкт-Петербурзі. Моїм учнем був лише один рік. Так склалося, що мати привезла хлопчика до своїх батьків у Щорс, і він прийшов до нас у третій клас. Гарне було дитя. І ось через багато літ приїздить Саша до Щорса і приходить до мене з величезним букетом червоних троянд.
— Впізнаєте учня? — цілує руку.
— Господи, Саша! Як живеш, дорогий?
— У мене все добре. Прийшов, щоб подякувати вам за науку.

А ось зовсім недавно, у березні, завітали Роман Зуб і Вася Амельченко, привітали з днем народження. Я вже лежала, геть хвора, а хлопці на порозі з квітами. Обидва нині в політиці. Помічником народного депутата Олега Ляшка працює Василь. Раніше він очолював Сосницьку райдержадміністрацію. До речі, в одному класі з ним училися голова Щорської райадміністрації Олександр Грабовецький і Ніжинської — Володимир Другаков. На державній службі нині Саша Коротиш і Світлана Мотчана, теж мої колишні учні. Ось так склалося. Долю малюків передбачити не завжди можна, але організаторські здібності помітні, як правило, ще в молодших класах.
Цікавий і такий факт. Десятеро однокласників обрали своїм фахом медицину. Едик Червінський став лікарем-кардіологом, живе в Кременчуку. А Маша Нагорна — медсестра нашої лікарні. Це вона рятує мене від болю, робить уколи, які повертають мене до життя. Хороший спеціаліст і чудова людина.

Педагогічній праці присвятили себе Оля Сахно і Володя Мороз.
Минулої осені з Днем учителя приходили вітати мене Іра Силаева і Наташа Богуш. У кожної своя справа. Наташа прекрасно шиє, відкрила своє ательє.
Звісно, назвати всіх своїх учнів не можу, хоч пам'ятаю кожного і люблю. Радію їх успіхам. Переживаю, дізнавшись, що в когось проблеми, хвороба, життя не склалося. Так хочеться, щоб в усіх була щасливою доля.

Роботу залишила заради онука

— Цей дім ми з чоловіком купили. Пізніше розширили його. Посадили сад. Анатолій Володимирович працював заступником керуючого райсільгосптехніки по транспорту. Матеріально ми були цілком забезпеченою родиною. Власних дітей не мали і в 1978 році вирішили взяти дитину з дитбудинку. Олі не було ще й рочку, коли вона стала нашою донечкою. Ми з чоловіком так полюбили її, що вже не уявляли без Олюні свого життя. Дівчинка багато хворіла. Астматичний бронхіт мучив малу, а з нею страждали й ми. Аби вилікувати донечку, возили її на море, в соляні шахти. Зрештою хвороба відступила. Тепер от мучать Олю ускладнення з щитовидкою. Дочка вже давно сама мама, має трьох синів. Саші вже чотирнадцять, Славикові — вісім літ, а Богданчику ще тільки вісім місяців. Бачите, який він прудкий, літає на ходунках з кімнати в кімнату.

Сашу виростила і виховала я. Оля жила в Києві, а хлопчик з нами. Онука дуже любив покійний чоловік, і Саша ходив хвостиком за дідусем. У два роки малий захворів на запалення легенів. У мене тоді був третій клас, хороші діти, у виховання яких я вклала душу. Але треба було вибирати: онук чи робота. 11 січня 1998 року, посеред навчального року, я залишила свій клас і присвятила себе Саші. Він виріс хорошою людиною. Щоранку допомагає мені вмитися, поїть чаєм, кожну хвилину запитує, чи не треба чогось. І Богданчик його любить, відчуває доброту старшого брата.
Анатолій Володимирович пішов з життя несподівано. У нього було хворе серце, і все ж смерті ніхто не чекав. Це сталося в листопаді 2002 року. Толя пішов по воду до колодязя. А через якийсь час біжать сусіди:
— Галино Григорівно, там Анатолію Володимировичу погано.

Я перелякалася, вибігла на вулицю. Він лежав на землі уже мертвий. Я кричала від горя й розпачу, розуміла, що сталося непоправне, а повірити — не могла. Злякався Саша, виглядав з-за паркана і не міг зрозуміти, чого дідусь лежить, а бабуся плаче.
Треба було жити. Хоча б заради Саші, дорогого онука, якому було ще тільки шість літ. Ми залишилися з ним удвох. Було важко, але те, що сталося через рік, не могло приснитися навіть у найстрашнішому сні.
У жовтні 2003 року у мене заболіла спина. Подумала, через те, що підняла важке. Коли біль став нестерпний, звернулася до лікарів. Томографія показала пухлину на хребті. Що це онкологія, засвідчили аналізи. З того часу я тяжко хворію. Відчаю не піддалася, сказала: буду жити! І жила, ростила Сашу. Тепер він уже у восьмому класі.

Півтора року тому хвороба прикувала мене до ліжка. Повернулася з Києва Оля, спасибі, доглядає мене. Без сторонньої допомоги я вже не обходжусь. Важко дочці, малі діти на руках, а тут ще й я, зовсім безпомічна.
Мене завжди оточували добрі люди. І тепер у своїй біді я постійно відчуваю їхню допомогу і підтримку. Не кажу вже про сестру Катю. Вона сприйняла моє нещастя, як власне. Постійно допомагають племінники, діти покійної Олі — Ніна, Льоня і Вітя. Галина Лаврентіївна Сергійко — моя найкраща подруга, прекрасна людина. Вона лікар, тож за моїм здоров'ям слідкує постійно. Провідують колеги-вчителі, з якими я працювала: Марія Андріївна Біба, Ніна Михайлівна Шевченко, Світлана Андріївна Чернуха, Оксана Миколаївна Ворушило. їх підтримку відчуваю повсякчас, дуже вдячна за неї.

Не знаю, скільки мені залишилося страждати. Мама Онися Іванівна прожила тільки шістдесят літ, померла від раку. Мені вже сімдесят два. В думках я весь час звертаюся до неї. Вони з батьком наділили мене хорошим здоров'ям, силою волі, яка допомагає витримувати неймовірні страждання. А може, то мама посилає з небес мені свою любов, дає сили жити. Спасибі їй. Життя неньки, тяжке і багатостраждальне, не знищило її великої доброти й любові, які вона заповіла й нам.
Сфотографувати себе для газети Галина Григорівна не дозволила, хоч у неї прекрасне обличчя, ясні і добрі очі.
— Ні, ні. Не треба, — сказала твердо. — Не хочу, щоб люди бачили мене змученою. Нехай запам'ятають такою, як була. Особливо там, на Прилуччині, де знали мене дитиною. Якщо вже неодмінно потрібне фото, візьміть оце. Не дуже вдале, але кращого нема.
Бережи вас Господь, дорога Галино Григорівно! І простіть, якщо ми розтривожили вашу душу.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №18 (1304)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.