Саме небажана невістка доглянула на старості матір свого чоловіка

У хаті Ганни Чхаідзе у селі Сибереж Ріпкинського району ще не розібрані довгі столи. Поминали свекруху. Колись запальний грузин Спиридон Чхеідзе (літера «е» у прізвищі змінилася на «а» пізніше) з дружиною Варварою заборонили сину Миколі одружуватися з худенькою Ганнусею. Та саме небажана невістка доглянула на старості стару матір свого чоловіка.

«У мене й кури чорні, а невістка буде рижою?!»

Свекри не хотіли невісткою Ганну, і край.
— «У мене й кури чорні, а невістка буде рижою?!» — згадує слова свекра 60-річна Ганна Миколаївна. — Він грузинку в невістки хотів. Прізвище моє дівоче Красковська. Хоч очі й карі, недостатньо смуглява. Після Борзнянського сільськогосподарського технікуму приїхала у Сибереж працювати агрономом.
Свекор навіть їздив до першого секретаря Ріпкинського райкому партії Захарченка. Скаржився. Просив, щоб перевели мене в інше місце працювати. А той сказав: «Не заважай дітям».

Розписалися ми без дозволу батьків. У Данівській сільській раді. Без весілля. Я сама навіть за розпис платила, здається, три рублі. П'ятого січня розписалися, а восьмого березня із Сибережа поїхали. Завербувалися в Крим. У село Кірове Ленінського району. Працювали у радгоспі. Чоловік — шофером. А я — у тракторному парку.

Прожили рік, у березні приїхали у відпустку. До моїх батьків, у село Красківське. От свекор присилає сестру чоловіка Надію Гомон та куму Любов Пікуль. Просить через них, щоб приїхали ми у Сибереж. Ми послухали. Свекри запросили сусідів. Я привітала свекруху з Восьмим березня, хустку вовняну подарувала. І вона мені вручила подарунок — дві хустки та кофточку, їй свекор у Грузії купив. Спиридон Трифонович каже:
— Повертайтеся додому.

Я на той час була вже вагітна. 22 травня 1971 року народився у нас син Михайло. У 1975 році — донька Лариса.
У Сибережі ми почали будуватися. З нуля. Свекор допомагав нам. Не так грошима, як своїм трудом, матеріалами.

«Проживе 8-10 років»

— Чоловік Микола помер у 2004 році, — продовжує Ганна Чхаідзе. — Прожив після операції на відкритому серці вісім років без сорока днів. Кардіохірург помилився у прогнозі не набагато. Сказав: «Проживе вісім-десять років».
У Миколи було хворе серце. Сказали: «Треба шунтування (створення додаткового шляху в обхід ураженої ділянки судини. — Авт.) А до того чоловік переніс три інфаркти, лежав у чернігівських лікарнях.
Поїхали ми у Київ, в Інститут серцево-судинної хірургії. Операція була з апаратом штучного кровообігу. Серце відключали. Оперував професор Василь Урсуленко (провідний кардіохірург, одним з перших в Україні почав виконувати операції аортокоронарного шунтування. — Авт.).

Після операції професор завів нас, рідних, у кабінет. Сказав: «Ми сімдесят шість хвилин робили шунтування. Хотіли підшить шість шунтів, а підшили тільки чотири. Ще два — не змогли. А серце «завели» за третім разом. Третій раз — це була остання спроба. А врятувало чоловіка те, що ви з районної лікарні, із Ріпок, привезли з собою адреналін (ліки, котрі застосовують при зупинках серця. — Авт.) У нас, у Києві, адреналіну вже два роки як нема». Такі були складні часи.
У мене тоді не використаною ще одна упаковка адреналіну залишилася. Я її київським лікарям віддала. Кажу: «Мо, ще кому життя спасете».

Помер Микола 29 лютого, у високосний рік. Ми збиралися якраз на поминки річні по свекру. Микола почав одягатися і не зміг.
— Ой, мені так погано, як ще ніколи не було... — тільки й сказав.
Обличчя посиніло. Мабуть, відірвався тромб. П'ятдесят шість літ прожив.
Я похорону його не пам'ятаю. У мене щось із головою стало, я наче відключилася. І чужих людей вразила його смерть. На поминанні після похорону було сім столів, і люди у два заходи сідали пом'янути. Двадцять шість вінків поклали на могилу. Микола працював у КСП «Світанок» і управляючим, і слюсарем, і шофером. Був доброзичливим. І гостинним, як усі грузини.

«Забрала до себе»

— А як дев'ять днів пройшло по чоловіку, я забрала до себе свекруху, — розповідає Ганна Чхаідзе. — Варвара Кузьмівна із 1921 року, вже потребувала догляду.
У свекрів, крім мого чоловіка Миколи, є ще син Михайло. Але там у чотирикімнатній квартирі — три сім'ї. Михайло сказав: «Я не можу забрать». От і вийшло, що я доглядати стала. Я одна живу.
Наші з Миколою діти пороз'їжджалися. Син — у Єгор'ївську, у
Підмосков'ї. Закінчив там льотне училище. Там одружився. Пробував повернутися в Україну, але внуку не підійшов клімат. Донька Лариса у Чернігові. Працює бухгалтером. Із чоловіком у 2009 році розійшлася. Сину 14 років.

З 10 березня 2004 року по 28 жовтня 2010 року я доглядала свекруху.
Останні три роки вона тільки до столу вставала. Надвір не виходила. Природні потреби справляла на відро. Я приспособила для цього дитячу стоячку. Це тепер — ходунки, а раніше були стоячки. Перевертали широку табуретку, набивали обід. Дитина стояла всередині, тримаючись за цей обід. На таку стоячку Варварі Кузьмівні було зручно сідати. А відро я ставила всередину стоячки. Потім були і «утка», і памперси.
Відійшла свекруха на вісімдесят дев'ятому році. Померла тихо, не мучилась. Бог зглянувся і над нею, і наді мною.
Тепер я сама, але по кілька разів на день мотаюсь до мами. У неї влітку був третій інсульт. Це моя названа мама. Рідна померла, коли мені було чотири роки. Тоді мій батько одружився з маминою рідною сестрою.

Тричі женився

— Свекор Спиридон Трифонович до кінця життя залишався мужчиною. Поміняв три жінки. Після двадцяти п'яти років спільного життя з Варварою Кузьмівною пішов до другої жінки. До вдови Ніни Кезлі.
І свекор, і свекруха, і Ніна Степанівна працювали на пташнику. Прожив із нею десять років. Покинув і в свій 61 рік пішов до її сусідки. Котру теж звали Ніна Степанівна, і прізвище теж — Кезля.

Свекор підтримував стосунки з родичами. Але Україну на Грузію не міняв. Жив тут із 1947 року. Тоді поблизу Сибережа стояла військова частина. Солдати працювали «на погребах». Заготовляли овочі. От кілька росіян і двоє грузинів, Чхеід-зе і Картвелішвілі, одружилися із солдатськими вдовами.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №45 (1279)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.