В селі з африканського зятя ніхто не глузує

Колись про нього вже писали майже всі газети - районна й обласні: дівчина з Олександрівки вийшла заміж за хлопця з африканського континенту. Мені ж думалось: «Побачимо, що буде далі...»
Минуло п'ять років.

У такий дім потрапив!..

Нагадала мені про свого зятя теща Галина Петрівна Панченко. Інколи ми з І нею зустрічаємося в Корюківці біля базару. Вона з одного кінця вічно кудись поспішає, я -з іншого.
Як там зять, у Києві?.. - швиденько перепитую.
- З весни у нас з Аллою живуть. Нам велика підмога із Леонідом. Та вже збирається на Київ. Якщо хочете побачити - приїздіть ближчим часом. Золота він людина!... Тільки якщо будете писати, то в мене всі зяті хороші. В Ольги чоловік Віктор Баглай, у Світлани - Сергій Батичко. Віктор Ольгу на свою батьківщину завіз - у Салтикову Дівицю біля Куликівки.

Один кілометр до Десни. Хазяйновитий!... А Світлана із Сергієм живуть у Корюківці. Працьовитий він у неї, нам радіє...
Як же таким людям не радіти?! Панченки останню сорочку із себе знімуть, аби іншим було тепло.

Я вже була в цьому домі. Тоді ще стара Марфа жива була, бабуся Леоніда Панченка. Біля неї двоє онучок крутилося. Одна з них - Аллочка. Підросла і в п'ятнадцять літ стала помічницею комбайнера. А комбайнер - рідний татусь. І про Аллочку писала, і про бабусю Марфу Штирхун. Онука на комбайні - це подія. А що ж старенька в житті великого зробила? Боліло в неї на душі й вона написала в редакцію листа великими літерами, майже без розділових знаків. Повідала про те, що в 41-му врятувала в лозах пораненого радянського солдата - росіянина з Кубані. Лікувала його, ховала в домі, возила до лікарів і поставила на ноги. Він полюбив її доньку. У 43-му пішов на фронт знову. А в українському селі народився хлопчик Льоня. Його синок, який стане згодом одним з найкращих механізаторів колгоспу «Україна».

Але, як іноді буває, врятований боєць проявив легкодухість, когось підмовив написати на себе похоронку. Плакала молода жінка, горювала Марфа, синок питав: «Де тато?» А батько повернувся з війни в рідну станицю на Кубані й женився.
Через багато літ Льоня Панченко приїде з товаришами-механізаторами у ті краї допомагати збирати врожай і зайде до батька подивитися в очі. Зла не було, від образи сльози наверталися...

Вдома бабуся Марфа тільки й сказала: «За що?! Зрада за що?!»
Бог йому суддя, кубанцю тому! Головне у них совість чиста.
Вдруге їхній дім надав притулок іншому чоловіку - Михайлу
Москаленку, двоюрідному дядьку Леоніда Панченка. Це вже Алла його до тепла привезла. І діти в Михайла є, і будинок, та порожньо й гірко в ньому. Здоров'я слабе. Може йти вулицею, хитне, впаде й лежатиме. Думають, що п'яний. Дружина давно померла. Були ще хазяйки, та хворий Михайло їм не потрібен...
До останнього дня Панченки його доглядали. Особливо Алла. Вона закінчила курси молодших медсестер, робила уколи, старалася, щоб у чистоті був, нагодований...
Хіба в доброму домі когось образять, тим паче зятя?..

Матеус або просто Кениеді

Матеус Пембеле - ось він власною персоною. Якщо по-нашому, то, можливо, він Матвій. Але всі його називають Кеннеді.
Хоч сам з Анголи. Де довгі роки неспокійно, йде війна. Та залишився в Україні, має українське громадянство, наш паспорт. У Київ потрапив, як і багато співвітчизників, приїхав навчатися до вузу, був би льотчиком. Але в Анголі почалися криваві події, і про своїх, але далеких студентів, забули, плати за навчання не надсилали.
- Я сам з Луанди, столиці Анголи. Маю багато братів і сестер. Постійно підтримую з ними зв'язок. Серце болить за те, що там робиться, - говорить Матеус.

Алла-україночка йому відразу в очі запала. В Києві познайомилися. Почали зустрічатися, а потім кохана перебралася до нього на квартиру, нічого не сказавши вдома.
Але столиця - велике село. Можна й там надибати земляків, які передадуть матері, з ким бачать Аллу. Бачили!
Алла вирішила сама повідомити маму, що в неї є Матеус.
На доньчине зізнання мати, на диво, зреагувала спокійно.
- А що вже кричати! Тільки зло піде, - вступає до розмови Галина Петрівна. - До того ж мені сон напередодні наснився, ніби подарували мені гарного чорного угра... Як приїхав до нас уперше, я відчула, що Кеннеді - хороша, порядна людина. Мене «мамою» почав одразу звати.

- Я не боялася, що хтось з рідні скаже, що я заміж вийшла за негра, - говорить Алла. - Тітку Людмилу Мороз, правда, побоювалась. Але й вона молодець: по-доброму сприйняла нашу любов. Від татка, правда, трохи приховували, та хіба він нам ворог?!



І «фу-фу», і помідори

У сільської родини будь-якої пори вистачає роботи. Я була у Панченків і Пембеле у серпні. Дозріли помідори. Картоплю копати треба...
Алла з Кеннеді стільки насадили помідорів! Урожай великий, консервуємо кожного дня, - повідомляє не без задоволення Галина Петрівна. - Людям роздаємо, не пропадати ж! Добре, що мої київські помічники тут, а то що б ми з дідом робили?!
Алла з Кеннеді з весни в селі. Важко в столиці й дорого. А рідні Верхолісся й Олександрівка прогодують і без грошей, аби тільки поміч була.

Африканський зять навчився корову доглядати. Сіно косити, гребти та складати. Ніколи не сердиться, не лається і під час важкої роботи, і після. Посміхається, і все! Корівку ласкаво називає Зіронька, Зірка.
Поросяти сторониться, а кролів любить. Дільничний міліціонер Сергій Збиренко подарував Кеннеді кролицю, той кроленята є. Заготовляти корми, годувати. Робити щеплення - це теж справа Матеуса Пембеле.
Тепер хвилюється:
- Поїду в Київ на роботу, а як же кролі? Чи справишся? - питає в Алли.
- Таке скажеш! Щоб я та й не справилася, - відповідає дружина.

Якби в Олександрівці чи в їхньому Верхоліссі робота була, африканський зять нікуди не поїхав би. А так - мусить.
Ніхто в селі над ним не глузує. Навпаки, йдуть з посмішкою. Особливо тягнуться хлопці. Кеннеді поганому їх не навчить.
- У них в Анголі немає пенсії. Діти годують стариків до смерті, - розповідає теща. - Кеннеді дуже шанобливо ставиться до людей похилого віку. Є чому повчитися в нього іншим.
Він давно вже тут не гість. Картоплиння косить, воду в бочку заливає, велосипед ремонтує - і переживає, що даремно хліб їсть.
- Та ти вже давно заробив! - жартують теща з тестем.

Погано, що квасолі не їсть. Який же борщ без квасолі? Курки не зарубає - не може цього пережити. Зате Алла не боїться нічого.
Інколи готує свою національну страву «фу-фу». Це густа манна каша на воді. Аллі не до душі вона, а Кеннеді в захваті.
Малі й великі клопоти день-у-день. Скажена куниця собаку покусала - всіх шпигали якимись обов'язковими ліками. Й зятя теж. Майже як в Африці звірина нападає.
Вода в тещі в колодязі - найкраща в селі. Кеннеді хвалить.
Жарке було літо, а для нього - нормальне. Як в Африці.
Про те, що льотчиком не став, уже не згадує. Й на землі є до чого рук докласти.
Алла перебирає помідори, а Кеннеді - біля кроликів. Здається, ніякої романтики! Тут просто спокійно душі.



Зоя Шматок, тижневик «Деснянка вільна» №105 (145)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.