Анатолій Сенько розповів про реалії сьогодення Припутнівського старостинського округу Чернігівщини

«У нашому старостинському окрузі живемо дружно. Люди налаштовані до спілкування, Люди налаштовані до спілкування, і ми завжди приходимо і ми завжди приходимо до порозуміння», - так говорить очільник Припутнівського старостинського округу Анатолій Сенько.

- Пане Анатолію, ви родом із Припутнів?
- Із Бурімки, це поруч, але з 1974 року живу у Припутнях, сюди переїхала моя мама, Марія Тро- химівна, працювати вчителькою. Вона викладала хімію. Я навчався у Припутнівській школі. Потім вступив на навчання до радіомеханічного техні­куму, а затим - до Чернігівського регіонального інституту економіки та управління. Після його за­кінчення протягом приблизно 10 років працював не на Ічнянщині, а потім повернувся на батьків­щину. Займався підприємництвом, утримував кілька магазинів у Бурімці та Припутнях. Дру­жина, Інна Сергіївна, відколи я став старостою, взяла на себе нашу підприємницьку діяльність. Старший син Едуард навчається на останньому курсі національного університету «Чернігівський колегіум» на факультеті фізичного виховання, він свого часу займався боксом у школі Олега Кравця. Молодшій доньці Діані - 12 років, вона школярка, їздить на навчання у Дорогинку, бо нашу школу, на жаль, закрили через недостатню кількість учнів. Наразі в її приміщенні перебува­ють старостат, пошта і фельдшерський пункт - в іншому крилі. Також тут наші жителі займають­ся волонтерською діяльністю. Приміщення у нас хоч і будівництва початку XX століття, але відре­монтоване, доглянуте, опалення - на твердому паливі. СТОВ «Інтер» кілька років тому допомо­гло нам збудувати в школі облаштований туалет, бо інакше б її ще тоді закрили. Після цього кілька років навчальний заклад працював.

- Яка ще у вашому селі інфраструктура?
- У нас є Будинок культури, він працює. Що­правда, під час військових дій у лютому-березні 2022-го року, він постраждав від окупантів. Як і школа. Але ми поступово все відновили. У Бу­
- Моя каденція очільника Припутнівського ста­ростинського округу мала розпочатися з 1 бе­резня 2022 року. Протягом пів року цю посаду ніхто не обіймав. На зборах мою кандидатуру підтримали одноголосно. Відтак Ічнянська міська рада призначила мене ста­ростою, - розповідає Анатолій Миколайович. - Коли розпочалося вторгнення, 24 лютого, офіційно я ще не був на цій посаді. Мені перед­звонила Олена Вікторівна Бутурлим, Ічнянський міський голова, й повідомила, що наказ про моє призначення старостою уже підписано.

динку культури є художня самодіяльність. Його очільниця Анна Володимирівна Адаменко сама співає і залучає молодь. Досить часто проводи­мо різні заходи. Художнім керівником працює вчителька Людмила Василівна Селюх. Вона зго­лосилася налагодити художню самодіяльність у Припутнях.

Фельдшерським пунктом керує Світлана Сте­панівна Каропиш. Колись у нас була своя лікар­ня, потім амбулаторія. І відповідний персонал. Потім усіх скоротили, Світлана Степанівна за­лишилася на півставки. Допомагає їй молодша медична сестра, також на півставки. На жаль, через чергові зміни у протоколах лікування у фельдшерському пункті вже не можна робити чимало процедур, а це проблема для наших па­цієнтів - серед них більшість літніх людей, яким важко виїхати з села за медичною допомогою до Ічні. До неї - 25 км. До Ніжина - 35 км. Але швид­ка допомога доїжджає за необхідності, дороги у нас непогані, за винятком однієї ділянки, за яку відповідає облавтодор.
До речі, хочу подякувати нашим жителям, які згуртувалися, зібрали гроші, закупили цемент і щебінь. Із щебнем тут допоміг і підприємець Анатолій Козуб. Таким чином ми відремонтува­ли дорогу в центрі села - залатали дірки влас­ним коштом. Тримається, хоча це наша власна технологія.

- Напевно, найбільш про­блемним, як і в кожному старостаті, є благоустрій?
- Саме так, доводиться зай­матися аварійними дерева­ми, яким уже понад 50 років. Особливо гостро проблема стоїть на кладовищах. Якщо дерева впадуть, розіб’ють і паркан, і пам’ятники. Треба питання вирішувати якнай­швидше. А знесення одного дерева коштує дорого. Таких грошей у нашому бюджеті не­має, та й узагалі бюджету як такого немає. Проблеми зде­більшого вирішуємо власним коштом, тобто коштом наших жителів та благодійників.
Наприклад, вирішили збу­дувати паркан, організува­ли зустріч, обговорили все, зібрали гроші та збудували 200 м бетонної огорожі. Дя­куємо генеральному дирек­торові «Інтера» Михайлу Ми­колайовичу Бондарю, що він допоміг із цементом. І пра­цівники «Інтера» теж працю­вали. Це підприємство вза­галі нам у всьому допомагає і йде назустріч у вирішені практично всіх наших про­блем. А роботи виконувати­мемо своїми силами.

У Вишнівці теж почали на­водити лад. Нещодавно при­везли із Ніжина бетонні кон­струкції для встановлення огорожі сільського кладови­ща. На це вишнівці зібрали 54 000 гривень. Доставка відбу­лася безкоштовно для нас за сприяння генерального ди­ректора Михайла Миколайо­вича Бондаря, за що ми дуже вдячні. Також щире спасибі всім небайдужим жителям села за розвантаження 7,5 тонни бетонних конструкцій. Уже розпочали роботи з де­монтажу старої огорожі. Дя­куємо за техніку та матеріали й підприємцеві Миколі Гри­щенку, також активним меш­канцям села за допомогу.

Будемо знову звертатися до управляючого з «Інтера», який працює у Припутнях, Олександра Михайловича Ющенка, аби підприємство допомогло і з цементом та щебінкою для кладовища у Вишнівці.

Не так давно від благодій­ного фонду «Право на за­хист» нам привезли 520 тонн пелет для опалення. Роз­вантажили на території під­приємства «Інтер», а потім їхньою технікою розвозили людям безкоштовно. Багато домогосподарств отримало по 4 тонни палива.



Дуже вдячні колишньому односельцю. Його коштом у Припутнях побудовано су­часну зупинку для шкільного автобуса, який возить наших дітей до сусідньої школи.
На комунальних роботах працюємо з комунальником Миколою Семененком. Він трудиться на два села - При- путні та Вишнівку. Разом ви­пилюємо дерева на узбіччях, викошуємо траву. Маємо ко­сарку, пилу, громада виділяє й бензин. Люди, які працю­вати у нас від центру зайня­тості, теж зробили багато. І паркан будували навколо кладовища, і ями на дорозі в селі бетонували. А на кладо­вищі впоратися з аварійни­ми деревами зголосився чо­ловік, який має професійний досвід на таких роботах.

- Розкажіть про ваші на­селені пункти.
- Це Припутні та Вишнівка. Ще у нас є два хутори, але там уже ніхто не живе.
Я щоп’ятниці їжджу в Виш­нівку, від нас це 3 км, там мешкає близько 150 людей. А в Припутнях - понад 320 лю­дей. У Вишнівці, на жаль, ін­фраструктури майже немає. Торгівля виїзна, по п’ятницях там свій базар. Є фельдшер­ський пункт, штат, як і у нас, із двох осіб. Керує ним Лілія Михайлівна Дядюн. Клуб там не працює, але ми приїжд­жали, щоби навести у будівлі лад. Організовували в при­міщенні благодійні концерти, збирали донати на ЗСУ.

- Яка у вас волонтерська діяльність?
- Люди постійно роблять свічки. Особливу участь у ць­ому брали жінки, які отримали тимчасову роботу від центру зайнятості. Дві партії свічок і цього місяця вже відправили. Півтора місяці тому збирали продукти харчування. В одну машину збір не вмістився. Своїм хлопцям, які воюють, теж відправляємо посилки.
Навесні збираємося плести сітки. Для цього збираємо кошти на матеріали.
У ЗСУ служать 14 наших воїнів. На жаль, є загиблі. Це Олександр Авраменко і Олександр Пчола, він був на­шим дільничним. Олександр Авраменко похований у Бурімці. А Олександр Пчола в Носівці, там живе його мати. Є і зниклий безвісти.
Якщо нашим хлопцям щось потрібно, ми намагаємося максимально допомогти. Усім збирали кошти на аму­ніцію. Донати із благодійних концертів та ярмарків теж від­силали нашим захисникам.

- Як ви пережили окупа­цію?
- Колони окупантів їздили часто. Але центральна до­рога пролягає тільки краєм Припутнів. Тому селом вони не курсували. Але зупинили­ся приблизно у трьох кіломе­трах від нас, у лісі. Сталося це вже 25 лютого. І так було протягом усієї окупації.

Але, попри все, ми отриму­вали допомогу. Наприклад, генеральний директор СТОВ «Інтер» та інших підприємств Михайло Миколайович Бон­дар десь через тиждень пі­сля вторгнення організував доставку хліба. Спочатку в Бурімку. А ми звідти забира­ли хліб підводою, бо дороги були розбиті. Завозили й у Шиловичі. Потім вдалося відремонтувти міст. Тоді ста­ло легше. Можна було до­братися до Ічні. Підприємець Анатолій Іванович Кузуб теж допомагав нам хлібом. А ми посприяли йому переправи­ти в безпечне місце техніку, яка залишилася цілою.

Але 30 березня загарб­ники таки зайшли в село й ночували в школі та Будин­ку культури. У той день ми роздавали гуманітарну до­помогу. Нам вдалося нецен- тральними шляхами добра - тися до Ічні, де міська рада виділяла згущенку та вер­шкове масло від місцевих виробників. Згущенки було понад 500 банок. Меншу ча­стину ми встигли роздати. А тут окупанти. З магазину, де роздавали за списками гуманітарку, всі тікали горо­дами. Ховалися в погребах, сараях, у заростях, високій траві, де могли. А на вули­цях почалася стрілянина. Ми дуже переживали, вже дума­ли, що розстрілюють тих, хто не встиг сховатися. Вороги забрали залишки згущенки, частину масла, магазин розвалили. Ворожої техніки було до півтори сотні. Аби її трохи приховати, зривали шифер з дахів школи та Бу­динку культури і закривали машини. Техніка гула всю ніч. Аби переночувати, по­виламували двері в школі та Будинку культури, спали на них, закутувалися в штори, а ще зірвали завісу зі сцени в актовому залі. Частково розгромили приміщення. Не обійшлося й без мародер­ства. Вдиралися в будинки. Задля розваги прострелювали телевізори, вбивали птицю, поросят...

Не пошкодували й людей... Загалом, коли вони їхали зве­чора, то підпалювали хати. Наступного дня після їхньої ночівлі загорілася ще одна хатина. Чоловік побачив, що горить чиясь оселя, сів на ве­лосипед і поїхав тушити. А на­зустріч колона. Він облишив свій транспорт і пішов назад. Але життя чоловіка обірвала куля, випущена в спину. Ні за що... Були й інші загиблі. 23 лютого люди поїхали автів- кою в сусіднє село. Нарвали­ся на колону. Їх обстріляли, і всі згоріли в машині. Також чоловік із дружиною їхали у Вишнівку хоронити батька. Їх напівдорозі розстріляли. Чоловіку встигли зробити операцію, але до ранку він не дожив. А жінка померла в приймальному відділенні. Також машина швидкої допо­моги підірвалася на міні. У ній було четверо людей. Батьки загинули на місці, доньці зро­били операцію, а син тимча­сово втратив зір, але діти за­лишилися живими. Тож сімох людей ми втратили. І жодної загрози окупантам вони не створювали.



З того лісу росіяни навсібіч стріляли ракетами, з танків. А коли їх обстріляли наші, вони, не довго думаючи, по­чали гатити по селу. Три хати загорілося одразу. Четвер­ту загасили. Також спалили приміщення й техніку під­приємця Анатолія Івановича Козуба. Останніми днями їм подобалося дико розважа­тися - їхати на БМП чи БТР і строчити по хатах. У Вишнів­ці дві хати потушили... Деякі згоріли разом із господар­ськими будівлями. Огорожі в Припутнях поваляли біля церкви, пам’ятника загиблим воїнам та школи. Вночі ходи­ли по дворах, стріляли в двері без причини. Вбили собаку на прив’язі. Бабуся вийшла мало не під кулі. А вони таким чином шукали своїх, які веш­талися по селу. То дві крайні хати вранці ми переселили в центр Припутнів. Я їздив щодня вулицми, то бачив, що люди дуже налякані.

- Були підприємцем і взяли на себе керівництво старостинським округом у війну...
- Людям треба допомага­ти. Відновлювати села як тільки можна. Адже людям тут жити, ростити дітей. . . Хоча важко буває. Але треба, щоби в населених пунктах був лад. Аби люди знали, до кого звернутися за допомо­гою і її отримати. На жаль, у країні війна. Тому часто об­ходимося своїми силами. Люди збирають кошти. Бо хочуть нормально жити. Під­приємці нам допомагають, за що їм велике спасибі.

Сільчани мені довіряють. У нашому старостинському окрузі живемо дружно. Люди налаштовані до спілкуван­ня, і ми завжди приходимо до порозуміння. І чекаємо на Перемогу та Мир. Тоді будуть інші рішенння та інше життя. А тепер якомога міцніше три­матимемо свій фронт.

Джерело: «Трудова слава», Людмила ЗАБАРОВСЬКА Віра СОЛОДКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.