Староста Вікторія Глушко: «Більмачівка – це моє коріння, моя родина, моє життя»

Попри випробування, які довелося пережити і їй, і всім більмачівцям під час повномасштабного вторгнен­ня, Вікторія зуміла зберегти рівновагу, повагу до оточуючих і незламну віру в те, що добро завжди перемагає.

Про життєві принципи, відданість роботі та важливість людяності в не­простих умовах - у нашій розмові.

- Я народилася і виросла у Більмачівці. Звідси і мої батьки, тобто, я корінна жителька. Тут же за­кінчила і школу. А вищу освіту поїхала здобувати до Києва. Вступила до Національного авіаційного університету, на факультет транспортних техно­логій. Спеціальність - «Організація перевезень і управління на транспорті». Йдеться, звісно, про авіаційний транспорт. До речі, вибір цей неви- падковий, чомусь ще зі школи мені хотілося пра­цювати саме у цій сфері. І хоча ця мрія в життя не втілилася, я вдячна долі, що мала можливість на­вчатися в НАУ. Після закінчення університету ми з родиною деякий час жили у Броварах, а потім вирішили поїхати у Більмачівку, на Батьківщину.

Після повернення я десь пів року працювала у школі - вчителем англійської мови. А потім у 2015 році вирішила взяти участь у виборах на посаду голови сільської ради. І мене обрали. Так із 2015 року я на чолі села, тільки зараз вже на посаді старости.

- Не страшно було молодій дівчині брати у свої руки керівництво сільською радою?
- Певні переживання, звісно, були. Але мене підтримала моя родина, мені виявили довіру жи­телі Більмачівки, за що я їм щиро вдячна. Коли я вирішила брати участь у виборах на посаду сільського голови, мала на меті зробити якнай­більше, щоби полегшити життя і покращити по­бут жителів. І весь цей час я працюю у цьому напрямку. Якщо у людей є якісь запитання чи проблеми, перше, до кого вони звертаються - це органи влади. Тобто, вони приходять до мене. І я роблю все, що в моїх силах, щоби допомогти.

- З чого починали свою роботу?
- Я, мабуть, не буду оригінальною, але люди хотіли бачити у селі наведений лад. З цього і починала. Завдяки нашим спільним зусиллям, зусиллям усіх більмачівців, ми навели порядок на кладовищі - позносили там аварійні дерева. А там був суцільний жах, майже чотири роки ми пиляли ці дерева, вивозили їх, розчищали тери­торію і зрештою впорядкували. Навели лад і в центрі села. Працювали всі разом, гуртувалися. У нас дуже дружні люди, які завжди приходять на допомогу. І за це всім велика вдячність.

- Скільки жителів у Більмачівці?
- Близько 500. Село у нас не дуже велике, але маємо і гімназію, і дитсадок, і ФАП, і Будинок культури. У школі навчається 25 учнів - це з пер­шого по дев ’ятий клас. Школа у нас велика, гар­на. Але, на жаль, дітей поменшало, в тому числі і через війну. Директор гімназії - Будюк Любов Григорівна, дуже досвідчений керівник і гарний вчитель. До гімназії ходять діти і з сусідньої Мар- тинівки, їх підвозить шкільний автобус.

Під одним дахом із школою розташований і ди­тячий садок - ЗДО «Барвінок», який відвідує 5 ви­хованців. У минулому році було майже вдвічі біль­ше, але дітки підросли і пішли до першого класу.

Будинок культури очолює Катерина Петра- ускайте. Попри війну, Будинок культури живе. Катерина зі своїми артистками проводить бла­годійні концерти, дівчата беруть участь у бла­годійних ярмарках і навіть їздять із виступами у сусідні села. Мета одна - збирати кошти на до­помогу ЗСУ. До війни у Будинку культури виру­вало життя - було і артистів більше, і виступів. А як у нас проходили дні села!.. До нас приїздили навіть із сусідніх сіл, щоби подивитися і взяти участь у святкуваннях. Зараз це - не на часі.
У ФАПі працює фельдшером Олександр Овсійко. У ФАПі можна отримати першу медичну допомогу, а от за спеціалізованою потрібно звертатися до сімейного лікаря в Ічню.





- У нас є і бібліотека, яка розташовується у будівлі клу­бу. Хоча книг там і не дуже ба­гато, але її завідувачка Люд­мила Іванівна Прокопенко стежить за новинками, нама­гається поповнити бібліотеч­ний фонд. А читачів чимало - як дорослих, так і дітей.

- Як Більмачівка пережи­ла повномасштабне вторг­нення? Чи пам’ятаєте його перший день - 24 лютого 2022?
- Таке забути неможливо. Ми всі прийшли на роботу, звісно, у новинах читали, що почалася війна, але повірити в це було важко. А вже 25лю­того через Більмачівку пішли російські колони. Практично півтора місяця ми жили у по­стійному стресі, адже важка техніка день і ніч їхала через село. Але потрібно було три­матися. Перші півтора тижні було трохи легше, сподіва­лися, що ось-ось все має закінчитися. Але потім поча­лася стрілянина, прильоти по будинках, на вулицю було страшно вийти. Зв’язок був не завжди, але коли був, ми передзвонювалися. Спілку­валася і зі своїми колегами із сусідніх старостатів, обмі­нювалися з ними новинами та інформацією.

Окупанти, коли їхали крізь село, стріляли. Поцілили у трансформатор, тож пів села залишилося без світла. Стріляли спеціально, щоби не було зв’язку і інтерне- ту. Але наші місцеві чоло­віки змогли трансформатор відремонтувати. Зібралися, обговорили що й до чого, пройшлися по дворах, знайшли запчастини, зняли трансформатор, заварили за допомогою холодного зва­рювання. Але із трансформа­тора витекло масло. За ним потрібно було їхати в сусідню Рожнівку, куди його переда­ли для нас із районних елек- торомереж. Масло забра­ли - за ним їздила Світлана Григорівна Валевата, і транс­форматор відремонтували.

Керував ремонтними робо­тами Сергій Шарапа, він пра­цює у РЕМ, тож знав як все зробити. Ми всі досі згадує­мо добрим словом і Сергія, і всіх чоловіків, хто брав участь у ремонті, адже завдяки їм мали світло і зв’язок.
Завдяки Світлані Григорівні Вале ватій, яка працює у на­шому магазині, хліб, борош­но у нас були. Вона, до речі, єдина, хто виїжджав із села за продуктами та іншим. Ча­сто з нею для допомоги їзди­ла її донька або я. Прямували у Бахмач або Піски, так було безпечніше - менше шансів на зустріч із окупантами.

У селі між собою ми нала­годили комунікацію і завжди знали, чи є в селі чужі, чи ні. Вночі організовували чер­гування, чоловіки протягом двох годин ходили групами, потім мінялися. Це дозво­ляло більш-менш спокійно спати жінкам і дітям. Якщо була якась небезпека, про це відразу повідомляли у спеціальній групі у соцмере- жах. В кого зв ’язку не було, тому повідомляли сусіди. Таке собі«сарафанне радіо».
Після російських обстрілів у нас постраждало понад 40 будинків - зруйновані дахи, вибиті вікна, один будинок згорів. А в мою квартиру прилетіла ракета, вціліли лише ванна і кладова, стін і підлоги не було. Нам із чо­ловіком Олександром дивом вдалося врятуватися...


- Ви народилися у сорочці!
- Мабуть, бо ми саме зайш­ли у квартиру, яка розташо­вана у багатоквартирному двоповерховому будинку, щоби перевірити, чи все там ціле після обстрілів. Діти в цей час були у бабусі, а ми з чоловіком ховалися у підвалі цього ж будинку. Щойно зайшли додому, як пролу­нав вибух. Пам’ятаю тільки, як чоловік зміг мене вивести за руку, а я нічого не чула і не бачила. Потім з ’ясувалося, що у чоловіка переламана нога. А він на стресі та адре­наліні навіть цього не відчув. А в мене боліли всі суглоби, мабуть, від вибухової хвилі. Але головне, що ми живі.

- Хтось допомагав відбу­довувати зруйноване?
- Благодійники. Так, дві ро­дини з Більмачівки, які втрати­ли під час обстрілів все май­но, завдяки сприянню Ноіату СіиЬ «Куіу-Саріїаі» отримали ключі від модульних будинків. Ми також дуже вдячні Міжна­родній гуманітарній неурядо­вій організації ІОА. За їхньої підтримки зроблено ремонт дахів, установлено вікна і двері, а також виконано інші критичні роботи, щоби люди могли повернутися і жити в своїх будинках. Грошову допомогу для жителів нада­вала й організація Асіед. А ще Данська рада у справах біженців виділяла грошову допомогу на ведення госпо­дарства.

- Напевно, у Більмачівці, як і в інших старостатах, люди волонтерять...
- Без цього зараз не мож­на, адже всі наші дії мають бути спрямовані на перемо­гу. Ми плетемо маскувальні сітки, робимо окопні свічки, в’яжемо шкарпетки, рука­вички, збираємо продукти, а в окремому кабінеті у нашо­му старостаті навіть квасимо капусту чи робимо моркву по-корейські. Різні смаколи- ки - пиріжки, печиво - роб­лять у школі. Гроші на це зби­раємо самі. Потім складаємо все в посилки і відправляємо адресно нашим хлопцям. А ще кілька разів допомагали ічнянським волонтерам.

- З вашого села багато хлопців служить у ЗСУ?
- Так, близько 20. На жаль, є четверо загиблих, двоє хлоп­ців поховані у Більмачівці, один в Ічні, ще один - у Біл- городці. Також троє зниклих безвісти. Дуже віримо, що вони живі.

- Чи є у вашому селі пе­реселенці?
- Так, це дві родини - з До­неччини, 60-річний чоловік із мамою, вони приїхали до родичів. Ще одна родина - з Краматорська, це багато­дітна родина, четверта ди­тинка народилася вже тут, у нас. Для багатодітної родини один із наших жителів віддав будинок, який вони облашту- вали і там живуть.

- Які були і є ваші першо­чергові завдання на посаді старости ?
- Вони не змінилися: нада­вати допомогу людям, під­тримувати порядок у селі, проводити роботу з благоу­строю. Цьогорічна зима без снігу внесла свої корективи, оскільки дозволяє продов­жити ці роботи. Зупинятися неможна, адже дикорослі рослини дуже агресивні, їхнє зростання потрібно контр­олювати постійно. У нас у селі є двоє комунальних пра­цівників, які працюють на пів ставки. Робота у них є постій­но. Маємо і невеликий трак­тор, котрий значно полегшує працю. Він, звісно, не новий, але свої функції виконує. З його обслуговуванням нам допомагає ПП «Агро-Трей- дер» - сільгосппідприємст­во, що працює на території Більмачівки. До них ми звер­таємося за будь-яких про­блем, що стосуються життя села, із різними проханнями про допомогу. І нам завжди йдуть назустріч у всіх питан­нях, за що велика вдячність керівництву агрокомпанії.

- А що би ви хотіли зро­бити в Більмачівці, коли матимете достатньо часу, ресурсу, коштів?
- Ми вже зробили гарний дитячий майданчик, а цьо­го року у центрі села розчи­стили місце, де стояла стара хатина, і почали його обла­городжувати. Також хочемо зробити там гарний куточок - із декоративними де рева - ми, кущами, квітами, лавоч­ками. У нас є і водойма, де також можна було би зроби­ти місце для відпочинку. Але зараз це не на часі. Чекаємо на перемогу.

- А особисто у вас зали­шається час на відпочи­нок? Що ви любите робити у вільний час? Можливо, захоплюєтеся квітами?
- Вільний час я про­воджу зі своїми дітьми - п’ятнадцятирічною Міланою і п’ятирічним Макаром. А ще я люблю вишивати, в’язати. Не так давно опанувала вишивку бісером. А взагалі вишивкою займаюся з дитинства, мене у п’ять років мама навчила. У моєму доробку скатертини, серветки, рушнички тощо.

До речі, ми створили у Біль- мачівці музей вишивки. Там зібрані старовинні рушники, хустки, сорочки, скатертини, а ще - різні побутові речі. У сільській раді під це виді­лили приміщення. До війни там було багато відвідува­чів, особливо на день села. Екскурсії проводила наша бібліотекар Людмила Іванів­на. Зараз наш музей відкри­ваємо на прохання. На жаль, зараз соціально-культурне життя не таке активне, як було до війни.
А щодо квітів, то мала вели­ку колекцію кімнатних, яка, на жаль, практично вся за­гинула під час вибуху в квар­тирі. Залишилися лише дві орхідеї, які вибуховою хви­лею винесло на протилеж­ний бік вулиці. Там їх, майже замерзлі, знайшла сусідка і я їх забрала. А ще минуло­го року посадила кущі тро­янд, це мій перший досвід. Сподіваюся, що вже цього року буду милуватися їхнім цвітінням.

- Чи маєте якесь життє­ве кредо, з яким ви йдете по життю? Що для вас оз­начає - бути старостою в рідному селі?
- Більмачівка - це частина мене. Тут моє коріння, моя родина, моє життя. І кожного дня я роблю все, аби наше село розвивалося й жило.
Я дуже хочу, щоби люди були добрішими одне до одного, об’єднувалися для допомоги. Зараз це особли­во важливо, коли у всіх нас одне бажання - якнайшвид­ша перемога.

Джерело: “Трудова слава”, Віра Солодка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.