«Іншої долі ми б із дружиною не хотіли. Бо знайшли одне одного раз і назавжди»

Добавить новость

Четверг, 13 Февраля 2025 11:06  |  Просмотров: 128

Ця подружня пара разом уже 55 ро­ків. Живуть у любові, мирі та зла­годі, підтримують одне одного, виро­стили доньок, допомагали з онуками, дочекалися правнучка. їх поважають та шанують односельці, бо Федосій Іванович та Ганна Степанівна дуже ба­гато зробили для свого села.

І таке щире й віддане життя і родині, й людям - взірець, до якого треба прагнути. Бо в таких вірних, світлих стосунках - сенс буття на нашій, попри все, прекрасній землі.
- Родом я з Понорниці на Коропщині, тобто, з ін­шого кінця області, - розповідає Ганна Степанів­на. - Там жили мої батьки, там я народилася... А після закінчення Борзнянського радгоспу-техні- куму приїхала до Більмачівки за направленням. І почала працювати бригадиром садово-городнь­ої бригади.

- Мріяли про професію агронома?
- О, це була ціла історія! У Понорницю приїха­ли на вантажівці дві викладачки радгоспу-технікуму, вони агітували старшокласників вступати до їхнього навчального закладу. До речі, згодом одна з них стала моєю класною керівницею. Тоді ж я якраз закінчила восьмий клас. Тому вирішила спробувати вступити до цього технікуму.

- Чим зацікавила вас спеціальність агронома?
- Мама мене часто брала із собою у поле, вона працювала в ланці. Я мамі допомагала. А сама
ще й спостерігала за роботою агронома - це була дуже приємна жінка, яка швидко налагоджувала роботу ланки, могла й поговорити, і звеселити. І я міркувала, що також би із задоволенням пра­цювала агрономом. А коли трапилася така наго­да, то скористалася цим. Пам’ятаю, як ми з ма­мою поверталися із поля додому, бачимо, стоїть вантажівка, в якій сидять мої однокласниці. Вони почали гукати мене, махати руками, кажуть, іди до нас. Думаю, що трапилось? Аж тут виходить викладачка технікуму. Вона все пояснила. Ми поїхали до школи, віддали документи, написа­ли заяви. Так я і стала навчатися в технікумі на спеціальності <<плодоовочівник». Батьки були не проти.

- У вас була велика родина?
- Велика, дружна й працьовита. Батьки, двоє братів, сестра і я. Так і зараз нас четверо. Стар­ший брат Михайло вчився на тракториста ши­рокого профілю. Він живе у Чернігові, там і пра­цював за спеціальністю, вже давно пенсіонер. Молодша сестра Валентина мешкає в Понор- ниці, у батьківській хаті. Вона за професією бух­галтер, довгий час працювала у банку. Наймо­лодший брат, Іван, живе в Ірландії. Він колишній моряк. Із усіма підтримуємо зв’язок, з Ірландією говорила у січні.

- Буваєте на батьківщині в Понорниці?
- Щороку їздимо - згадати батьків, прибрати на кладовищі. Та й до сестри у гості.

- Пригадайте, як ви вперше побачили Більмачівку.
- Направлення я отримала в Ічню, в управління сільського господарства. А звідти мене розподі­лили у Більмачівку. До села я доїхала потягом. Було вже пізно, контора зачинена. Куди йти? І мій попутник запропонував переночувати у них. Дру­жина гостинно мене зустріла, ми разом повече­ряли. І потім довго підтримували дружні стосунки.
А зранку я пішла до контори. Поговорили з голо­вою колгоспу. Діло було навесні. Пора закладати парники, обрізати сад тощо. І я стала керувати са­дово-городньою бригадою, в якій були одні пен­сіонери. А мені - 19 років.

- Вас слухалися?
- Слухалися, допомагали, радили. Більше того, навіть їздили в Понорнцю допомогти моїй мамі - самі зголосилися. Більмачанкам там дуже сподо­балося, казали, що навколо дуже гарно, а земля родюча. Все порівнювали понорницьку картоплю із більмачівською. Понорницька була кращою.

- Де ви знайшли свого чоловіка Федосія Іва­новича?
- У Більмачівці. Це також ціла історія. Щойно я вийшла першого дня на роботу, підійшов до мене дідусь і каже: «Ми тобі зараз жениха знайдемо». Сказав, що є хлопець, який щойно прийшов із ар­мії. Як на нього вказав, так і вийшло.

- Це було ваше перше кохання і на все життя?
- Так. У нас обох. Бо в школі я була ще малою, в технікумі - вчилася, а тут зустріла свого чоловіка. Приїхала в Більмачівку я в березні, а 1 січня ми одружилися. Це був Новий рік. Нас урочисто роз­писали в Будинку культури, привітали. Мій май­бутній свекор був інвалідом першої групи війни, лежачим, тому які особливі веселощі? А за місяць, уже в моїх батьків, у Понорниці, відгуляли весіл­ля. Через рік у нас з'явилася донька Наталя. А ще через сім років народилася і друга донька - Люд­мила. Тоді я вже навчалася заочно у Білоцерківсь­кому сільськогосподарському інституті, отримала спеціальність «вчений агроном». А часи вже були непевні, колгоспи почали об’єднувати. Мене об­рали звільненим головою профкому об’єднаного колгоспу «Перемога».



Нині доньки вчителюють, Наталія в с. Тиниця на Бахмаччині викладає математику, Людмила - вчи­тель хімії та біології в Рожнівці. Чоловік Люди Іван працює в агрофірмі.
На жаль, чоловік Наталії Микола 5 років тому по­мер, це велике горе, бо вони дуже любили одне од­ного. Він був дуже турботлиим чоловіком, батьком і зятем. Онучка Тетяна з чоловіком Віктором живуть у Києві. Є й правнучок - Богданчик. Таня закінчила Київський авіаційний університет. Син Людмили Дмитро навчався у Харківському автомобільному університеті, зараз уже працює над різними проєктами. Навіть у Тіктоці презентував один із них. Дуже цікаво! Дмитро також одружений, із дружиною Дар’єю навчався в одному виші. Вони працюють разом. Ось така наша велика родина тепер.

- А як ви, Ганно Степанівно, знайшли себе у школі?
- Школі край був потрібен учитель хімії та біоло­гії, бо педагог ішла на пенсію. Мені запропонува­ли спробувати, і я ризикнула. Вступила до Ніжин­ського педагогічного інституту на вчителя хімії та біології. Закінчила теж заочно за два з половиною роки. А в школі відпрацювала 30 років.

- Чи не важко траплялося з дітьми? Адже у вас був досвід роботи із дорослими людьми...
- Взаємини зі школярами у нас відразу склали­ся. Мені дали четвертий клас, діти були дуже гар­ні: я йду до школи, а вони мене вже зустрічають. Стільки цікавого ми робили з дітьми. І на уроках, і поза ними. Разом із батьками облаштували кабі­нет біології. Чого там тільки не було. Море квітів, живий куточок, два акваріуми - один із екзотич­ними рибками, інший - із рибками з місцевих во­дойм. Була й гірка з каміння, на якій стояли вазо­ни з квітами... Це був улюблений кабінет дітвори. Відтак я взяла участь в обласному конкурсі «Пе­дагогічний ярмарок». Наш кабінет оцінили. І я по­сіла на конкурсі 2 місце, отримала грамоту.
У нас збудували нову школу, одинадцятирічку, і потрібен був завуч. Мені запропонували, і я знову погодилась. Працювала у школі ще 10 років після виходу на пенсію, до 2014 року. А потім вирішила, що досить. І знайшла собі багато чого для душі на пенсії.

- Що саме, коли не секрет?
- Не секрет, а радість. Я вишиваю і ниточками, й бісером, в’яжу. Оце тепер плету хлопцям на пози­ції шкарпетки. Таке ось корисне рукоділля. У нас у селі потужний волонтерський рух. І ми завжди беремо в ньому участь. Допомагаємо грошима й продуктами.
Бісером усім своїм рідним вишила ікони та обе­реги з молитвою, подарувала. Вишила й «Таємну вечерю», й багато інших картин. Онуку Дмитрові та його нареченій Даші подарувала вишиванки. Вони самі знайшли зразок, який їм сподобався, а я вишила за цією парною моделлю. Молодята призначили день розпису на 5 березня 2022 року, а тут почалася війна, Харків бомбили. Тож дове­лося весілля відкласти. Вони розписалися. А в моїх вишиванках вінчатимуться після війни.
Правнучку Богданчику також подарувала виши- ваночку, він у ній був на святі в садочку. Онучка ка­зала, що тільки у їхнього синочка була сорочечка ручної родинної вишивки, а у всіх - магазинні.
На весілля онуків вишила й рушники - під ноги, для короваю, для церкви.

- Мабуть, ще й господарство пораєте?
- Зараз уже менше: лише птиця, коти та пес. А ще рік тому були й корова, й порося. Колись і дві корови тримали. Роботи не боялися.

- Квіточки вирощуєте?
- Звісно, я ж біолог! І під двором у мене завжди все квітує, і в дворі. Тільки сніг зійде, квітнуть пер- шоцвіти - нарциси, тюльпани, потім петунії, чор­нобривці, троянд близько 40 кущів... На городі є всі овочі, які тільки можна виростити - баклажани, перці, помідори, огірки, капуста...
А скільки різної зелені до столу! Обов’язково робимо консервацію - і для себе, і для дітей. Мені завжди допомагає мій чоловік - в усьому та скрізь: і на городі, й по господарству, і в будинку. Робимо все удвох.

- Скільки ви вже разом?
- Нещодавно відсвяткували смарагдове весілля. Життя ми прожили в злагоді, мирі, любові. І дружно.

- Ганно Степанівно, що потрібно, аби жити у мирі та злагоді з чоловіком?
- Треба знаходити спільну мову, йти на компро­міси, приходити до одної думки. І дітей ми нама­галися виховати таким чином. Доньки у нас уважні, батьків не забувають, за можливості приїжджають і щотижня, телефонують. Привозять продукти, до­помагають на городі. Іншої долі я б не хотіла...

- У селі вас точно поважають.
- Ворогів у нас ніколи не було. У школі мене пова­жали колеги, діти. Запрошують і зараз на всі свята, вітають. Нинішній директор Любов Григорівна Будюк телефонує, питає, як справи. І наша старо­ста Вікторія Володимирівна Глушко теж дзвонить.

- Якими принципами ви керувалися у своєму житті?
- Ми завжди ставилися до людей так, як хоті­ли, щоби ставилися до нас. Чоловік у мене дуже добрий, допомагає сусідам, завжди відгукується на прохання про допомогу. Свого часу його об­рали головою ветеранської організації. І Федосій Іванович завжди турбувався про ветеранів. А ще чоловік - депутат сільської ради із сорокарічним стажем. Завжди його обирали! Він навіть ходив мирити тих, хто посварився. І це в нього виходило.

- Фе досію Івановичу, а ви виросли в Більмачівці?
- Так, я тут народився, виріс і нікуди не виїжджав, окрім на службу в армію. Служив у Хмельницькій області, в Дунаївцях. У Більмачівці в мене багато родичів. Сестра Віра жила в Ромодані, на жаль, її вже немає на світі. А друга, Світлана, мешкає в Бахмацькому районі. Мій батько, Іван Олександ­рович, був інвалідом війни першої групи, 28 ро­ків прикутий до ліжка. Мама, Анастасія Пилипів­на, доглядала його. А я допомагав мамі. Коли ми одружилися, жили разом із батьками, тож дружи­на також допомагала. За це я їй досі вдячний.

Ганна працювала із бригадою, а я був шофером. Возив у район огірки здавати надвечір, бо вдень їх збирали. Їхати ніхто не хотів, а я залюбки. Бо їздили ми з Ганною разом.
Згодом я став бригадиром рільничої бригади, було в мене чотири ланки, сапували і збирали буряк вручну. Керував Більмачівським відділком. У мене освіта - 11 класів. Усьому навчався на практиці, на роботі. Прийшов із армії, мене обрали депутатом сільської ради. І так я 40 років був сільським депу­татом. Зараз, де я не буваю, мене називають на ім’я й по батькові - Федосій Іванович. Робота - це важливо. Але головне - намагатися завжди людям р обити добро. Такий мій принцип у житті.

- Ви щасливий чоловік...
- Це правда. Дружина в мене лагідна, щира, розумниця. Ми завжди все робимо разом, ди­вимося і одне на одного, і в одному напрямку. І нам легко йти по життю. Бо у нас усе - від душі та серця. Тому щира правда - іншої долі ми з дру­жиною б не хотіли. Бо знайшли одне одного, раз і назавжди.
Тепер тільки одного прагнемо - аби закінчилася ця жахлива війна, наші воїни повернулися додому та знайшли своє щастя на рідній землі.

Джерело: "Трудова слава", Людмила ЗАБАРОВСЬКА, Віра СОЛОДКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: