Назара Кайгородова повернула до життя кохана жінка
Відео з їхньої церемонії одруження 25 лютого 2023 року в тіктоці набрало майже 7 мільйонів переглядів. І це не дивно, бо воно не може залишити байдужим: наречений у військовій формі в інвалідному візку, наречена у вишиванці, обоє свої “Так” говорять не стримуючи сліз, і лише хлопчик у вишиванці поряд із ними усміхнений...
Це Назар і Вікторія Кайгородови та їхній синочок Ярослав (зараз йому 8 років). Він у них народився не в офіційному шлюбі.
— Мене це ніколи не турбувало, — каже Віка. — Іще до вторгнення Назар освідчувався мені тричі, але я все відтягувала офіційну реєстрацію. Мені штамп, саме весілля, сукня і фата були не важливі.
Назар із села Супоївка Київської області, Вікторія (їй 28) з Куликівки (центру однойменної громади в Чернігівському районі). Він за неї молодший на чотири роки, але при знайомстві сказав, що на два.
- Ми в Києві жили в одному гуртожитку, коли навчалися: я — в університеті імені Михайла Драгоманова на вчителя математики, він - у транспортно-технологічному коледжі на механіка.
— І скільки ви вже разом?
— Дев’ять років, — першим упевнено відповідав Назар, лагідно дивлячись на дружину.
— Не кожен чоловік навіть при повноцінному здоров’ї таку дату пригадає, - жартую.
— Він зараз пам'ятає навіть більше, ніж до поранення в голову. Коли почав говорити, я розпитувала: мені було цікаво, що Назар пам'ятає. То він такі дрібниці називав! Наприклад, марку тонального крему, який купував мені у 2015 році (та навіть я її не згадаю!).
РОМЕО
Невдовзі після народження Ярика пара переїхала з Києва до Чернігова, де винаймала квартиру. У лютому 2022-го, рятуючи синочка від війни, Віка виїхала з обласного центру до батьків у Куликівку. Назар залишився, щоб не кидати квартиру без догляду. Був спочатку вдома, потім у знайомих на Лісковиці.
- Місто з літака обстрілювали На Лісковиці бачив, як три снаряди летіли, - чітко вимовляючи кожне слово, говорить Назар.
— Були прильоти у будинок поряд. Якби він прийшов туди на годину раніше, його вже не було б... Врешті Назар вирвався з оточеного Чернігова, добрався до нас у Кулиювку - буквально дивом, бо у військовий стан не мав документів (за кілька тижнів до війни в нього украли сумку).
Я не хотіла їхати за кордон, але боялася, що росіяни дійдуть до Куликівки. Страшно було за дитину. І в березні 2022-го ми з мамою і сином за один день зібралися і з волонтерами виїхали до Португалії (їхали навмання, куди везли).
Назар залишився з моїм батьком у Куликівці. Десь через місяць йому вручили повістку. На підготовку відправили в навчальний центр у Десну. Він вижив під час ракетного удару по селищу (17 травня 2022 року, жертвами того обстрілу офіційно названо 87 людей. — авт.). Тоді був не в одній із будівель, куди влучили ракети, а в іншому місці. Після підготовки Назара направили під Бахмут розвідником-сапером. Я думала: доля уберегла його від явної загибелі як мінімум двічі в Чернігові і в Десні, дасть Бог, убереже й на фронті...
Уже зі Сходу, телефоном, Назар освідчився мені вчетверте. Я сказала, що відповім дома, коли побачимося після мого повернення. Ми мали виїжджати з Португалії 17 липня, а він хотів приїхати у відпустку. Побратими потім казали, що Назар усе спланував і дуже мене чекав, щоб знову освідчитися й одружитися. Йому навіть позивний дали Ромео. До нашої зустрічі не вистачило буквально півтора тижня...
«ШАНСІВ, ЩО ВІН ВЖЖХВЕ, МАЙЖЕ НЕМАЄ...»
— Тоді під Бахмутом були такі жорстокі ракетні обстріли!.. У момент прильоту Назар був в окопі, в усьому спорядженні. Його хвилею відкинуло. Шолом, очевидно, злетів, і йому пробило верх голови. Самого моменту удару він не пам'ятає. А де і коли тебе поранило? — Віка ніби перевіряє чоловіка.
— У селищі Оріховому, 10 липня 2022-го, — чітко відповідає Назар. — Хлопці казали: думали, що я неживий.
— Дуже пощастило, що його швидко евакуювали. Якби зразу не забрали, точно б не вижив.
Потрапивши на фронт, Назар писав мені щодня. У нас різниця в часі була дві години, я прокидалася — від нього вже було повідомлення, і я заспокоювалася, що з ним усе нормально. Того дня він попередив, що має їхати на завдання, і я знала, що ранкового повідомлення не буде. Пройшло пів дня — нічого не пише. Я сама набрала — на тому кінці відбили. Ніхто з його побратимів теж не відповідав. Як вони потім зізналися, просто не знали, що мені казати. У Назара не було пів голови, не розуміли, чи він виживе...
Два дні важкої невідомості — й нарешті мене набрав командир і сказав, що Назар у госпіталі в Дніпрі. Добитися туди було нереально. Із Португалії я обдзвонила всі номери, які тільки знайшла в Інтернаті. Мені казали, що такого в них немає. Нарешті за якимось номером жінка відповіла, що є схожий за описом, тільки не КайГородов, а КайДородов. Виявилося, неправильно записали прізвище. Через два чи три дні Назара перевезли в Київ в інститут нейрохірургії імені А. П. Ромоданова. Я з тієї Португалії готова була на крилах летіти...
А коли вже приїхала в Інститут, до нього на четвертий поверх у реанімацію піднімалася цілу вічність — ноги підкошувалися. Пила заспокійливі. Мене пропустили, сказали: «Може, хоч на вас у нього буде реакція». Я думала, що в комі людина лежить із заплющеними очима. А він дивився своїми голубими очима ніби на мене, але був не тут... Мене швидко попросили вийти, бо в нього пришвидшилося серцебиття. Мабуть, крізь пелену несвідомості він, почувши мій голос, розхвилювався.
— Щось пам’ятаєш із того часу, як був у комі?
— Так, як дружина приходила.
— Ще мені розказував: бачив, як тато приходив, хоча його вже давно немає серед живих. Назар його просив: «Забери мене», а батько відповідав «Ні».
На цих словах Назар почав плакати. Віка його заспокоює і продовжує:
— Перші місяці пройшли як в тумані. Я щодня їздила до Назара з Куликівки у Київ. Готувала все найкраще, найсмачніше, щоб через трубочку годувати. Привозила синові малюнки, фотографії, багато говорила з ним. Читала безліч інформації, як повернути людину з коми, застосовувала все що могла. Він був стабільно важкий.
Не говорив, лише стогнав. Вразило, що лікарі сказали: «Не ходіть до нього так часто, бо шансів, що він виживе, майже немає...»
Діагноз Назара — «Вогнепальне осколкове сліпе проникаюче черепно-мозкове поранення із вхідним отвором у тім'яній ділянці, забій головного мозку важкого ступеня, субарахноїдальний крововилив, множинні вдавлені уламкові переломи тім'яних та окроиевих кісток з обох боків...»
— У нього тепер замість частини черепа стоїть пластина. Були ушкоджені кора головного мозку і мозок. Уламки черепа виймали з мозку, навіть частини мозку вирізали. Втрачено імпульси в руках і ногах.
Та наполегливість Вікторії в боротьбі за коханого не знала і досі не знає меж. Вона возила його на реабілітації в Київ і Бучу, із початку зими 2022-го до літа 2023-го пара була в «Модричах» у Трускавці, взимку 2023-го — у відділенні реабілітації та лікування хворих з неврологічними захворюваннями Чернігівської міської лікарні №4. Надзусиллями реабілітологів, Віки й самого Назара він почав говорити, а згодом і сідати.
— Коли він повністю прийшов до пам’яті, одними з перших його слів — повільних, не зовсім розбірливих, — були: «Ти не уявляєш, як довго я хотів сказати, що я тебе кохаю». Й освідчився знову. Назар був упевнений, що стане на ноги (і зараз також у цьому переконаний). І я подумала: якщо вже я нікуди не ділася після реанімації, тяжких днів і ночей, коли було незрозуміло, опритомніє він чи ні, то куди далі тягнути — завтра може і не настати...
І вони не відкладали: одружилися в Трускавці під час реабілітації.
— Назар від переживань ледве сидів у візку, ще голови не тримав, ноги довелося прив'язувати. Але тоді це йому було дуже потрібно.
— Я давно хотів одружитися, — підтверджує він.
НІМЦІ АПЛОДУВАЛИ
Відтоді подружжя пройшло довгий, складний шлях.
— Ми з Назаром займалися за дитячими книжками, вчили все заново у формі гри, щоб йому було цікаво, — ділиться Віка. — Постійно робимо вправи, масажі тощо. Звісно, мені це важко і фізично (наприклад, пересаджувати Назара з ліжка у візок і з візка на ліжко), і морально. Дає наснаги те, що все, що я роблю понад два роки, йде чоловікові на користь, приносить результати. Він говорить, потрошку сидить, відчуває своє тіло, може ворушити руками.
Так, прогрес не такий, як ми очікували. Кожен фахівець казав про Назара своє. Не всі навіть братися за нього хотіли. Травма унього надзвичайно складна, випадків, що з такою вижили, не дуже багато. Я стараюся тверезо дивитися на ситуацію і прошу в усіх реабілітологів казати мені як є. Слава Богу, прогрес бачу.
Із квітня цього року Кайгородови в Німеччині.
— Нас направили від Міністерства охорони здоров'я України, щоб встановити Назару баклофенову помпу (для доставки лікарських препаратів безпосередньо в спинний мозок. — Авт.) для послаблення спастичного синдрому. У німецькій клініці, коли побачили його діагноз, знімки KT, МРТ і подивилися на нього самого, то посходилися й аплодували, що нам вдалося досягти таких результатів. Побачивши відео з наших реабілітацій, говорили, наскільки це високий рівень, мовляв, навіть у них не всюди такий.
Та, проконсультувавшись, ми поки що відмовилися від встановлення помпи. На це є багато причин. І залишатися в Німеччині не плануємо, особливо Назар дуже хоче додому. Дочекаємося інвалідного візка, який нам благодійники роблять під замовлення, і повертаємося. Обов'язково поїдемо знову в Чернігівську лікарню, там нам дуже сподобалося, завідувачка Лариса Захарівна Кадіна для пацієнтів робить усе по максимуму.
У Чернігові ми вдома, тат привозить Ярика (поки що він живе у батьків Вікторії. — Авт.). Раніше, приїжджаючи до Назара, Ярик говорив: «Я буду твоїм особистим реабілітологом». Звичайно, синові бракує того тата, який із ним бігав, стрибав, підкидав, брав участь в усіх його іграх. Торік перед синовим першим класом вони часто залишалися удвох, бо мені треба було зібрати Ярика до школи й оформити багато документів, пов'язаних із Назаром. Ярик у нас дуже балакучий, і з ним Назар дуже розговорився. Малий дійсно став його особистим реабілітологом. Вони старалися робити мені якісь сюрпризи. Наприклад, написати ніжне повідомлення в телеграмі — Назар не міг, то просив Ярика.
...Тепер я впевнена: якщо ми разом пройшли стільки, то витримаємо все!
— Про що ти мрієш? — питаю в Назара наостанок.
— Ходити, — відповідає не задумуючись. — Щоб скоріше бути поряд із коханою всюди.
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Кайгородови, подружжя, військовий, поранення, реабілітація, кома