Покинули все і втекли: родина Яцімірських не хотіла жити під рашистським прапором

У Монастирищі вже третій рік живуть переселенці з Херсону. Це родина Яцімір­ських: чоловік з дружиною та син-школяр. Обживають­ся на новому місці, госпо­дарюють. Однак ні на мить не забувають про своє рідне місто.



Ми не хотіли жити під рашистським прапором

Віталію Яцімірському - 33, Вікторії - 30. У шлюбі вони п’ятнадцять років.

- У нас там все було. Мали власний будинок. Батьки по­стійно поряд. Словом, добре жили, - згадують про життя у Херсоні до початку повномас- штабної війни переселенці. - Сезонно працювали на полях. І на картоплю їздили: садили, обробляли, вибирали. Тому займатися сільським господар­ством нам звично.

Розповідають й про те, що у Херсоні у них всього було вдо­сталь: черешень, яблук, полу­ниці...

А про причину свого переїзду Яцімірські кажуть: «Не хотіли жити під рашистським прапо­ром».

- Виїжджали з Херсону під час окупації, - згадує пережи­те Віталій. - Почалися постій­ні прильоти. Було страшно за дитину. А з 1 травня російські військові почали їздити по до­мівках місцевих жителів - щось винюхували, вишукували. Тому ми прийняли рішення покинути місто.

Перша спроба самостійно евакуюватися з Херсону напри­кінці квітня 22-го року подруж­жю не вдалася, оскільки не було жодного зеленого коридору. На блокпосту російські військові їх завернули, пригрозивши роз­стріляти автівку, де окрім под­ружжя, були й двоє дітей: їхня та невістчина. Вдруге, налаштувавши себе психологічно, спробували вирватися з окупо­ваного міста 10 травня. Найня­ли машину і намагалися втекти на свій страх і ризик цілою ро­диною: їх троє, свекруха, не­вістка з дитиною та сестрою.

- Щоб дістатися з Херсону до Кривого Рогу, бо тільки туди й могли виїхати, з кожного паса­жира водію заплатили по чо­тири тисячі гривень.На той час перевізники брали по 500 до­ларів з душі,- констатує Віталій.

- Нам просто повезло, що на блокпостах російські військові були п’яні, адже напередодні добре святкували День пере­моги. Тож перевірили особисті речі, телефони, з яких ми всю інформацію видалили. А чоло­віків, які їхали в автобусі, ро­здягали та добре обшукували, дивилися які є татуювання. Наш водій дав їм алкоголю та цига­рок, якими заздалегідь запасся. До речі, на останньому блокпо­сті у водія попросили, щоб він, коли повертатиметься, привіз їм української горілки.

Загалом родина проїхала до 35 блокпостів. Щоб розрахува­тися за дорогу, родичі пере­казали Яцімірським на карту кошти, які вони зняли з карток в Кривому Розі та заплатили перевізнику. Далі усі поїхали у Луцьк, звідки Вікторія з сином, окрім Віталія, подалися у Поль­щу, де жив її свекор.

- Я на два дні зупинився у та­борі для переселенців і пішов у військкомат та став на облік, - продовжує розповідати Віталій.

- Тоді поїхав на Львівщину до знайомих.

- А через тиждень ми з Женею вже повернулася із-за кордо­ну, - пригадує Вікторія. - Зро­зуміла, що повинна бути разом з чоловіком в Україні.

На новому місці почали розводити курей та посадили 40 соток картоплі

- Це буде третє літо як ми тут, - продовжує Вікторія.

Родина Яцімірських переїха­ла до Монастирища з Херсону у травні 22-го. Тут жила родич­ка Віталія, яка й запропонувала подружжю оселитися в селі. А їм було все одно куди їхати: аби туди, де не чутно вибухів та щоб було безпечно.

Тож у Монастирищі трохи по­жили у родички. А потім винай- няли хату, а згодом і купили її у власника: домовилися про част­кову виплату. Зробили ремонт. Тепер у будинку чи не всі зруч­ності.

- У нас велике подвір’я. По­везло з цим, - говорять госпо­дарі і проводять по обійстю. - У Херсоні всього п ’ять соток було, а тут біля хати і дворище велике, і городу пів гектара.

- Оформили статус ВПО, от­римували кошти, за які оплачу­вали комунальні послуги, купу­вали продукти та засоби гігієни. Проте зараз допомогу не отри­муємо, її держава нам вже не виплачує. Але жити ж потрібно за щось, - зауважує Вікторія. - Тож і надумалися вирощувати курей. Вдома, у Херсоні, теж така птиця була, щоправда, не­багато: три десятка.
Почали шукати можливості, щоб заробляти свою копійку. Так і з’явилася ідея займатися птицею. А ще вдома завжди бу­дуть яйця та свіже м’ясо.

Вести сільське господарство - ще те випробування. Однак Яцімірські - працьовиті люди й не бояться ніяких труднощів.

Два десятка курей вони купили самостійно. Потім маленький виводок їм дала родичка. А сто штук придбали за гроші, які дав батько Віталика.







- Це наші першачки. Вони ок­ремо у загорідці, - показують господарі своїх метушливих го­лошийок в облаштованому пта­шиному дворику.

В іншому пташнику активно бі­гають ще п’ять десятків молодої птиці. їх докупили нещодавно
- це вже за рахунок гранту від французької гуманітарної ор­ганізації Acted. Придбали і зер­но для них.

- Наприкінці минулого року ми дізналися, що є така грантова програма. Заповнили анкету, в якій вказали, що нам потрібні кошти на вирощування птиці. І віднесли анкету у старостат, - розповідає пані Вікторія. - Далі фахівці перевірили їїй дали зго­ду на отримання коштів, уклав­ши з нами відповідну угоду. Отримали гроші у квітні цього року.

- Це добре, що є такі програ­ми, які допомагають стати на ноги людям, котрі залишилися без нічого, - підсумовує Віталій, зізнаючись, що з дружиною на цю допомогу і не сподівалися.

Нині родина вирощує сто сімдесят п’ять курей: яєчної і м’ясної порід. Домашні яйця продають односельчанам. А ще їхнє господарство ось-ось по­повниться маленькою кізкою - візьмуть у Віталикової родички.

Разом з тим родина обробляє 75 соток землі. З них до сорока засаджено картоплею, чимало квасолі, щоб було собі й хер­сонцям.

- Ми багато картоплі пере­даємо у Херсон. Допомагаємо на шим родичам, знайомим, сусідам, які там залишилися. Мій батько приїде й забере,- зізнається господар. - Він нам, до речі, з Херсону привіз нашу німецьку вівчарку Адель. Спочатку залякана була, та вже адаптувалася.

Не впадають у відчай, проте сумують за Херсоном

Нашу розмову перебиває 11-річний Євген, який в іншій кімнаті учив уроки. Хлопчик приніс показати нам малих ко­шенят у ящику.

- Херсонка один, Херсонка два, Херсонка три... - рахує вголос і обзивається до малих пухнастиків. А потім знову йде у кімнату.

- Ми дуже часто згадуємо наш Херсон, - додають Вікторія та Віталій. - Слідкуємо за новина­ми, які відбуваються в нашому рідному місці. Там і далі небез­печно, бо місто обстрілюють рашисти.

Уже третє літо як Яцімірські не вдома. І дуже сумують за малою батьківщиною, за тим, що у них там було.

- А ще за нашим Дніпром. Дуже хочеться на річку, - каже Віталій. - А ще порибалити...

Проте зараз обживаються у Монастирищі. Ніби і звикають до нового місця, але у рідному домі, кажуть, все-таки краще.

Джерело: “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.