Колишня староста Грем’яча, яку повернули з російського полону стала вимушеною переселенкою

Добавить новость

Воскресенье, 2 Февраля 2025 15:49  |  Просмотров: 2171

На знімку: Ганна Гавриліна (справа) із Іриною Верещук у Санжарах

Ганна Гавриліна із чоловіком Анатолієм Михайловичем проживають у Авдіївці, як внутрішньо переміщені особи. 24 жовтня 2024 року вони переїхали сюди із Грем’яча, оскільки не могли ні морально ні фізично там перебувати. Ганна Михайлівна була старостою у Грем’ячі, через це і потрапила у полон.

- Вже у перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, село було окуповане. Десь о 6-ій ранку у село зайшли росіяни. Мені треба було їхати на виконком у Н-Сіверський, - пригадує Ганна Михайлівна. - Зранку я прокинулась, поставила варити суп і недовари­ла, повалили гради, минаючи тамож­ню, блок-пост, який постійно працює на кордоні. Спочатку ми думали, що гуде техніка, освітлює далеко, збира­ють кукурудзу. Телебачення у нас тоді було російське.

Ми з чоловіком народились і увесь час проживали у Грем’ячі, я взагалі жила на кордоні - нам до магазину було ближче сходити у росію. Багато наших дівчат заміж повиходили за ро­сійських хлопців. Ніхто і гадки не мав, що може початися війна.

Відразу росіяни почали привозити гуманітарну допомогу і роздавали її у приміщенні школи. Люди брали охо­че. Мало хто з місцевих наважувався виїжджати із села. Один наш підприє­мець постійно возив хліб із с. Пушкарі, це за 18 кілометрів від Грем’яча, його розстріляли. Ще інший підприємець із Н.Сіверська возив товар і його одно­го раз поранили, але куля вийшла на­скрізь, я викликала швидку, його за­брали у лікарню. Бувало, кого заби­рали до свого штабу на допит по сво­їх списках, а на ранок випускали. Я, як староста села, бувала на зустрічі з російськими військовими, вони викли­кали. А того фатального дня, я не по­вернулась додому.

- 21 березня я пішла до школи, щоб попросити дозволу проїхати завтра у Пушкарі за хлібом. Перед цим зран­ку я попередила своє керівництво, що йду у школу. А того й не знала, що вони знайшли свого двохсотого і зро­зуміло, вважали, буцімто хтось із міс­цевих його застрелив. Отож коли я запитала дозволу у старшого, він на­казав віддати телефон для перевір­ки, а завтра скаже результат, чи мож­на проїхати по хліб для односельців. Я віддала телефон і вийшла з тери­торії школи, старший мене відпустив. Та відразу мене зупинили два солда­тики. їм щось сповістили по рації і тут же вони мені закрили очі, руки зв’яза­ли позаду і повели у БТР Я не знала куди мене привезли, у яке місто.

Там був холодний вагончик. Вони погро­жували стріляти, було сильно страш­но і погано. Як потім стало відомо, мене привезли у курську область у та­бір. Там мене переодягли, зняли се­режки, кільце, тисяча була у кишені - теж забрали і потім почались допи­ти. Це неможливо передати, на голові постійно був мішок, стукали по голо­ві і такі допити були щодня. У туалет могли сходити тільки зранку, в обід і ввечері, коли вели їсти. Там дуже було багато наших хлопців. Коли двоє дуже молоденьких хлопців заносили дрова, я у них тихцем спитала звідки вони. Сказали із України. Так тривало з 21 по 28 березня. А 28 завантажили у машину і повезли. Це все із закри­тими очима, у кайданах. І привезли у курське СІЗО. Мені одразу пред’явили звинувачення, шо я наводчиця. Хоча у телефоні ніяких доказів не знайшли, бо якби щось було, то навряд чи об­міняли за порівняно короткий термін. У СІЗО вони казали, що прийшли нас визволяти. Я у відповідь сказала, що хто їх просив нас визволяти, від кого, що ви зробили хорошого? І вони відра­зу посадили мене на стілець, поголи­ли повністю і повели у холодну баню, а далі у камеру. Три дні я відмовлялась їсти. Тиск піднімався, я себе відчувала дуже погано. Ноги опухли. А скільки я привезла звідти вошей натільних. Це було пекло. Один солдатик мені каже: «Те, що ви не їсте, не на вашу користь. Якщо не будете їсти - будуть годувати шлангом».

У камері нас було 4 дівчини-прикордонниці зі Сновська, одна із Чор­нобиля, казала, що працювала корес­пондентом. 1 квітня дівчат-прикордонниць звільнили.

Анна Михайлівна три тижні пере­бувала у полоні. Тим часом її рід­ний брат, який від людей дізнався, що сестру взяли у полон, зв’язався із Іриною Верещук. Він розповів про себе і Ганну. їхня мама померла, коли йому було 10, а сестрі 8 років. Батько одружився вдруге, а потім покінчив життя самогубством. Так діти зали­шилися сиротами. Ірина Леонідівна пообіцяла будь-якими способами ви­тягти цивільну Ганну з полону. Проте брат не знав, де саме перебуває се­стра, думав, що вона у Брянську.

Чоловіку Анатолію Михайловичу теж життя не було без дружини. Сусіди викликали швидку, бо йому було зле. Він увесь час хотів йти на зустріч із російськими військовими, та його відмовляли, бо це могло обер­нутися для нього розстрілом. До того ж він не розмовляє. У 2018 році йому видалили повністю всі голосові зв’яз­ки. Дружина його розуміє. По телефо­ну їй важче з ним говорити, проте як він щось прошипить, вона розуміє, а в більшості здогадується, все-таки ра­зом вони прожили 46 років! Хоч і не розмовляє Анатолій Михайлович, та спілкуватись з ним одне задоволен­ня, все можна зрозуміти по губах, по жестах, які він проявляє, маючи щиру, гостинну, товариську натуру.
Він веде щоденник. Постійно пише там про погоду, скільки риби спіймав, бо він затятий рибалка. Отож у його щоденнику бачимо точний запис: 20 березня - арешт Ані.

- Того дня нас по обміну звільнили 22. В більшості військові із Харкова, двоє з Одеси. Нам видали пропуск, довідки, щоб ми могли їхати через блок-пости. О третій ночі ми прибули у Санжари (Полтавщина). Там ми про­ходили реабілітацію. Відразу переодя- глись, прийняли теплий душ, зігрілися і нас підняли на третій поверх. І відра­зу зайшла Ірина Верещук, - пригадує зі сльозами на очах Анна Михайлівна.
- Мені потрібна Ганна Гаврилівна. Вас розшукують, - сказала вона.

Ганна Михайлівна спочатку оторопі­ла. Подумала, син, племінник? Вона дала свій телефон і номер брата, бо Ганна нічийого телефону, крім сво­го, не знала. А оскільки брат телефо­нував Ірині Верещук, то у неї зберіг­ся його номер. Отож о 3-ій ночі Ганна повідомила брату, що вона в Україні. Перше, про що вона спитала у нього: чи живий Анатолій. Бо знаючи його ха­рактер, була упевнена, що він піде до росіян дізнаватись де його дружина, чому її забрали. Та добре, що за ним наглядали сусіди і уберегли від смерті.

Забирати додому Ганну Михайлівну приїхав Анатолій Адаменко (колиш­ній сільський голова Авдіївської сіль­ської ради). Він працює у Новгород-Сіверській міській раді і сам виявив бажання їхати за колегою. На зворот­ному шляху Анатолій Миколайович купив їй телефон і вона змогла по­дзвонити всім рідним, чоловіку, су­сідам і сповістити, що їде додому. Номера телефонів їй дав брат, коли спілкувалися у Санжарах. Ганна Михайлівна дуже вдячна Анатолію Адаменку, хоч після, звісно, поверну­ла гроші за телефон, але тоді їй так важливо було поговорити з ріднею, та й у Грем’ячі вона відразу не змогла б купити телефон.

- Мені хотілося якнайшвидше при­їхати додому. Я знала, що мене чека­ють чоловік, сусіди. Я попросила до­машнього борщу і сусідка наварила, - пригадує Ганна Михайлівна.
Всі сусіди зустрічали її. Скільки було радості і сліз - не передати словами! Всі зібрались у будинку Гавриліних.

Після звільнення Ганна Михайлівна проходила лікування і у Чернігові, і у Новгороді-Сіверському. Та рани як душевні, так і фізичні ніяк не загою­валися. Вона у травні навіть вийшла на роботу, але не могла сповна їй від­даватись. Не могла виходити на вули­цю, зустрічатись з односельцями. І на першу сесію вона подала заяву про звільнення. До речі, її замінив колиш­ній голова Шаболтасівської сільської ради Андрій Ірха (нині він має іншу посаду). За віком Ганна Михайлівна пенсіонерка, тому постійно перебува­ла дома. Але і стіни власного будинку не лікували. Коли жінка залишалась вдома і чула постійні вибухи - теж нервувала. Під час повітряної триво­ги, відчуваючи загрозу, а вона звісно навчилася розрізняти, що і звідки ле­тить, бігла до сусідів, у них вона по­чувалась безпечніше. Ото чоловік проведе її, а сам повертається додо­му. Та в основному брала маленький стільчик і виходила у коридор, бо там краще чула постріли, орієнтувалася, а у будинку вона не відчувала просто­ру і їй важче було оцінити ситуацію. З нею обов’язково біг її найвірніший четвероногий друг.
-Тільки гуп-гуп, буває, не почую, а уже він крутиться біля мене, сповіщає, що пора убезпечуватись, - каже жінка.

Собака настільки все відчував, що коли Ганна Михайлівна попала у по­лон, він сидів на городі і дивився в одну точку, не їв, не пив. Господар його забе­ре у хату, щоб погрівся, а випустить, він знову повертається на теж місце і ди­виться в одну точку. А який радий був зустрічі! Із господарями він приїхав і у Авдіївку і нині вірно їм служить.

До останнього Гавриліни залиша­лись у рідному Грем’ячі. Тут минули всі роки їхнього життя. Разом вони з нуля звели свій власний будинок, де був проведений газ, вода і всі зручності. Ганна Михайлівна до обрання на по­саду старости, до речі, саме їй дові­рили головну у селі посаду із 6 канди­датів, працювала керуючою фермер­ським господарством «Аграрні інвести­ції». Анатолій Михайлович знав у всьо­му лад. І риби наловить, і грибів назби­рає, і господарство величезне трима­ли. Було 3 корови, кінь, вівці, індики, по­росята і свиноматки, качки, кури.

Та терпець урвався, коли поблизу упав літак, все поле загорілося, во­гонь доходив до їхнього будинку, а об­стріли не вщухали. Більшість людей покидали домівки, бо не стало ні газу, ні світла, ні централізованої води. Якщо захворів, то потрібно наймати транспорт, щоб хтось вивіз у Пушкарі і тільки звідти могли забрати швидкою у лікарню, у село вона не доїжджала.

Брат на той час вже перебрався у Шаболтасівку. Ганна Михайлівна пла­нувала ближче до нього. Але нічого підходящого не знайшли, тому опи­нилися у Авдіївці. Які могли пожитки забрати, привезли. Та всього не за­береш. Ганна Михайлівна дякує одно­сельцям, що допомогли пожитки ви­везти трактором до Пушкарів, а двід- ти надали КАМаза «Аграрні інвести­ції». Ще просили бусик із Новгорода- Сіверського. Щоб зробити останню ходку, якою забрали курей, качок, со­баку і приїхав Анатолій Михайлович. Він дуже болісно переніс переїзд і досі для нього все чуже. «Не моє», - каже він. І живе думкою про рідний дім, де все зроблене його майстровитими ру­ками. Для Ганни Михайлівни хіба у сні приходить домівка. Реальність диктує зворотне, бо у рідний дім повертатись нині небезпечно і нема ніяких умов для проживання.

Приїхавши на нове місце проживан­ня, Анатолій Михайлович відразу зро­бив у сараї підлогу, щоб качкам було сухо. А ще першим ділом обладнав собі майстерню.

Дрова на перший випадок купи­ли у власниці будинку, в якому про­живають. А решту на 21 тисячу купи­ли, дякуючи місцевій владі, яка зве­ла їх із представниками благодійно­го фонду ZOA, з якими безпосеред­ньо Гавриліни склали договір. Так само вони оплатили і за встановлен­ня пластикових вікон. Одержували гу­манітарну допомогу у вигляді гігієніч­них наборів. Продуктів у них вистачає, тому не беруть, залишають більш ну­жденним. Вони привезли свою городи­ну, консервацію - все у них є. І до ро­боти вони звикли. Тому чекають вес­ни і будуть порать свої 8 соток землі. І обов’язково, коли настане перемо­га, вони зустрінуться із своїми синами, невістками і внуками - це їхнє найзаповітніше бажання. Щасти вам!

Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена КУЗЬМЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: