Навчилася бути сильною: звідки бере сили чернігівка Євгенія Кушніренко, яка вже два роки чекає на безвісти зниклого коханого Вадима

Добавить новость

Понедельник, 3 Марта 2025 12:10  |  Просмотров: 560

Коли її чоловік Вадим Кушніренко зник безвісти, чернігівка Євгенія пообіцяла собі: поки він не повернеться, не буде підрізати свою косу. Нині довжина її волосся – 94 см. Вже понад два роки жінка з двома дітьми – 11-річною Міланою і 4-річним Максом – чекають на повернення чоловіка й тата.

Свою любов до коханого Женя змогла перетворити на силу, вчасно звернувшись по допомогу до фахівців, коли сил уже не лишилося. Ні душевних, ні фізичних.

Вона погодилася розповісти свою історію “Новинарні”, щоб інші родини не боялися шукати підтримки й допомоги, коли стає нестерпно важко.

Закохався у довге волосся дівчини з села
“Вадим казав мені: “Я закохався у твоє волосся”. Йому подобалося, як я заплітаю дві косички, не шкодував грошей на доглядові процедури, привозив мені з-за кордону маски для волосся, – розповідає 36-річна Євгенія Кушніренко. – Познайомилася з майбутнім чоловіком на весіллі у подруги в селі. Мріяла не про принца, а про гарну людину, яка буде мене розуміти, підтримувати. Уявляла, що він буде високий, сильний, веселий – мій Вадим саме такий”.

Їхні стосунки розвивалися швидко. Вадим одразу познайомив Женю з друзями та батьками: “Приїхали до нього додому, і його мама запитує ввечері: “То як вам стелити – разом чи окремо?”. “Разом!” – відповідає Вадим. З того часу ми разом 12 років”.

Женя пригадує, як Вадим майже одразу запропонував їй одружитися. На що почув: “Ні! Я чекаю на освідчення та романтичну пропозицію”.

Що Вадим і зробив – на її день народження, в аквапарку Броварів. Завів до ювелірного магазину й каже: “Обирай будь-яке колечко!”.

“А я ж скромна дівчина з села, спершу дивлюся на ціну, – сміється Женя, – та обрала саме те, що до душі”.

“Мені з ним подобалося навіть сваритися”

Молодята купили старенький будиночок у Чернігові – без зручностей і каналізації, зате в центрі. Будували спільне життя, мріяли про простору квартиру, машину, сімейні подорожі і власний бізнес. Вадим часто бував у відрядженнях: монтував обладнання для всеукраїнських виставок, їздив по країні та за кордон. А потім перейшов працювати на завод у Броварах, щоб мати стабільну роботу й заробіток.

Женя згадує, яким добрим батьком став Вадим, як був на пологах, доглядав дружину, як вони обирали імена дітям: “Він перший вдягнув і шкарпеточки, і шапочку на дитину, мені було набагато легше, що він поруч, тримає за руку, це так важливо! Вони з донькою багато часу проводили разом, на риболовлю він її забирав із шести років, їздили велосипедом, гриби збирали, щось майстрували”.

Мілана й зовні дуже схожа на Вадима, і уподобання має такі, як він.



Усе вдавалося, як запланували: купили квартиру мрії, народили другу дитину. Нову оселю чоловік ремонтував власноруч. Завдяки новому хобі – створенню меблів із дерева – зробив подружнє ліжко та ліжечко доньці, дружині – стільці-трансформери, робочий стіл та багато іншого. Женя тоді працювала в індустрії краси: створювала святкові зачіски нареченим, робила манікюр.

“Життя налагодилося: ми притерлися характерами, домовилися про розподіл обов’язків у родині: він заробляє гроші, я займаюся вихованням дітей. Бувало, мінялися ролями. Син і донька дуже любили проводити з ним час, гратися. Він постійно повторював: “Я живу заради тебе!”.

Мені з ним цікаво було навіть посваритися, бо в нас були свої методи миритися. Коли відчував, що проштрафився, привозив київський торт, який дуже люблю”. В нас було стільки спільних планів, мрій! Але прийшла війна”, – зітхає Євгенія.

Коли чоловік три дні не виходив на зв’язок, пішла в поліцію

Повномасштабне вторгнення родина Кушніренків зустріла в Чернігові. Батьки Жені забрали їх до села. Там Вадим одразу записався в тероборону. Євгенія розповідає, що чоловік – вмілий стрілець, полювання було одним із його захоплень.

У село Курінь, де живуть її батьки і де родина була під час окупації Чернігівщини, росіяни не заходили. Але були за кілька кілометрів. У Курені постійно чули вибухи.

Коли бойові дії в області припинилися, Вадиму прийшла повістка – і так він став військовим. Поїхав на навчання до Великої Британії. А звідти – на фронт.

“14 січня 2023 року ми з ним ще зізвонювалися. Він каже: “Я такий стомлений, завтра – на завдання, піду відпочивати”, – пригадує Женя. Наступного дня Вадим на зв’язок не вийшов.

Жінка відчула, що сталася біда, але, як зазвичай у неділю, пішла з дітками на прогулянку.

“Вийшли, а я не можу йти – тіло крутить, сльози капають. Малому було два роки. Попросила доньку з ним погратися. У понеділок батьки, друзі почали мене заспокоювати: там зв’язку нема, не хвилюйся. Коли три дні не виходив на зв’язок, я пішла в поліцію, а мені кажуть: питай у військкоматі. Там повідомили, що зник безвісти“.

Відтоді Женя ніби втратила землю під ногами. Відчувала, ніби її серце розірвало на частинки. Треба шукати Вадима. Та як? Зателефонувала подрузі, та одразу приїхала з чоловіком, забрала сина, щоб Женя мала більше часу для пошуків. Зверталася в усі установи. Підключилися куми, друзі, мама приїхала допомогти з дітьми.

“Командир чоловіка розказав, що вони товаришували, і він до останнього був поруч із Вадимом. Каже, є докази, що в окоп Вадима влучив снаряд. осколки якого поранили в шию, відірвали ліву руку. Відправив відео, як мого чоловіка намагалися врятувати. Мені було боляче, але я хотіла побачити. Його не дотягнули, всі хлопці підірвалися на розтяжці, були поранені”…

Після візиту до ворожки так чекала, що потім від розчарування не могла встати – тіло не слухалося

Жені казали, що, ймовірно, її чоловік загинув. Але з цією думкою їй жити не хотілося. Зверталася навіть до ворожок. Одна сказала, що він живий і повернеться на велике свято.

“Мене ці слова так гріли! Наче крила розпустилися. За три місяці була Паска, і я чекала. Бачу новину про обмін полоненими. Чекаємо! Читаю списки – його нема… І на наступний день у мене віднімаються ноги, – розповідає Женя. – Я домовилася про садок для сина, веду його, а дійти не можу, наче зараз впаду. Втратила свідомість. Лікарі почали телефонувати батькам, вони приїхали за 160 км. Вихователька привела додому молодшого, доньці тоді було 9, вони вдвох чекали бабусю з дідусем”.

Женя відновлювалася кілька місяців. Не могла навіть встати – тіло не слухалося. Лежала, читала, думала, що робити далі. І тоді згадала слова чоловіка: “Будеш у декреті з другою дитиною – йди вчитися та здавай на права!”.

Тож вона пішла, склала іспити, отримала права й купила машину – як подарунок від коханого на свої 35 років. І одразу сіла за кермо. Навіть поїхала до столиці до сестри на день народження. Було страшно, але впоралася. Далі повезла дітей у Карпати – це була її давня мрія.



“Тато мій у шоці, мама – теж, але ми їдемо, хоча стаж водіння у мене маленький, – ділиться Євгенія. – Колись, коли я дуже горювала, одна жінка запитала: чи буде твій Вадим радіти, коли побачить, що ти така нещаслива? Звичайно, ні!”.

Після зникнення безвісти Вадим часто приходив до Жені у снах. Розповідав, що нібито в лікарні, що його там погано годують. А раз наснилося, нібито вони збираються до когось на весілля, і Вадим запитує: “Де твоя зачіска?” Женя прокинулася – а в неї волосся немите, нечесане. Після того зробила собі зачіску, нігті, вії, почала виходити “в люди”.

“Познайомилася з ветеранським простором “Серцевір”, почала приходити туди на зустрічі з дитячим візком. Мені допомагали його заносити. Було складно, але це те коло, де мене розуміють, – каже жінка. – Завдяки “Серцевіру” познайомилася з благодійним фондом “Голоси дітей“. Маленькими кроками почала рухатися вперед. Є багато просторів, де допомагають рідним військових. Головне – хотіти кудись іти”.

Як втрата впливає на дітей

Це найбільш болюча для Жені тема. Мілана була близькою з батьком, дуже схожа на нього, і вже достатньо доросла, щоб розуміти, що відбувається.

“Діти знають, що тато зник безвісти. Менший не дуже то розуміє. Донька про те, що тато, ймовірно, загинув, говорити не хоче. До втрати батька Мілана ходила на гімнастику, співала, цікавилася шиттям. Тепер усе змінилося. Вона часто повторює, що не хоче нічого, погіршилося навчання. Переживає, що в інших дівчат є батько, а в неї – зник безвісти”.

Дружина воїна усвідомила, що варто звернутися по психологічну допомогу, коли донька почала гірше навчатися, а контакт із нею погіршився. Так вони прийшли до “Голосів”.

Психологи називають їхній досвід невизначеною втратою, адже це – жити у невідомості.

“Тільки тут я усвідомила, що в дітей теж може бути стрес після втрати. Донька спілкувалася з психологом, ми дізналися, що її тригерять фото тата, які були в нас на холодильнику. Ми їх прибрали до моєї спальні”, – розповідає Євгенія.

Мілані досі важко говорити про тата. Макс майже не пам’ятає батька, але знає його. У них з мамою є щоденний ритуал: цілують фото тата й моляться, аби він повернувся.

“Я не даю дітям забувати, ми переглядаємо фото, відео з татом. Синок чекає, що тато повернеться, і ми всі разом поїдемо на річку на риболовлю. А ще чекає, що тато купить йому машинку… У доньки є мрія – собака. Але для мене це як третя дитина, я себе до цього готую. Звісно, хочу, щоб моя дитина була щаслива”, – додає Женя.

На свій день народження вона здійснила і свою одну мрію – відзначити його з подругами “у стилі Барбі”. Звісно, були сумніви: війна триває, вона втратила чоловіка… але коли, як не зараз?

“Я вирішила так: Вадим буде за мене тільки радий. Адже бути нещасною – простіше за все, а от бути сильною – цього треба навчитися, – каже дружина військового. – Тож запросила подружок, з якими ми ще зі шкільних років. Одна фотографа організувала, друга пошила мені рожеву сукню. Так, я починаю повертатися до життя. Водночас досі шукаю та чекаю свого чоловіка, адже це моя половинка. Розумію, що настрій і стан мами – як погода в домі: щаслива мама – щасливі дітки. Але мамі бути щасливій, коли в неї така втрата, дуже складно”.

Женя згадує, що в перші місяці після зникнення Вадима почувалася “як лебідка без лебедя”:

“Він давав мені крила, коли приїздив з роботи, коли телефонував з фронту. Чи може бути лебідь або лебідка сама? Ні! Я коли була в Трускавці, почула, що на ставку живе сам лебідь. Не вірила, поки не побачила. Тож собі тепер нагадую: можна жити й самій! Життя не зупиняється. Дякуючи нашим хлопцям у ЗСУ, ми можемо попити каву в кафе, подивитися якийсь фільм тощо”.

Підтримують Женю подруги, які розуміють її досвід. В однієї чоловік повернувся з полону, інша стала вдовою.

“Нам легше справлятися разом. Треба відкривати двері всі скрізь, де нам пропонує суспільство, країна та світ. Звісно, бувають моменти, коли ти не хочеш нікого бачити. Що відволікає? Я навчаюся, працюю, робилю ремонт, подорожую з дітьми, зустрічаюся з подругами”, – ділиться Євгенія.

Вона розповідає, що її надихають люди, яких вона зустрічає, лекції, проекти для ветеранів та їхніх рідних у Чернігові. Зокрема, перед новим роком “Серцевір” зробив календарі, на сторінках якого – ветерани російсько-української війни, захисники Чернігівщини. Євгенія Кушніренко з Міланою та Максом – на його обкладинці:

“Я не вважаю, що ми особливі, що герої. Але приємно, що нас до них прирівняли. Напевно, кожна жінка, котра чекає свого чоловіка, заслуговує на повагу”.

Джерело: novynarnia.com, Вікторія Сидорова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: