34-річний Олександр Гуділін розповів, що допомогло пережити майже 3-річний полон у росії

 

«Журналіст, ТРОшник, експолонений» — так називає се­бе 34-річний Олександр Гуділін із Маріуполя. Захисник рідно­го міста провів у російських ка­тівнях 2 роки і майже 9 місяців. Перед самим Новим, 2025, ро­ком його нарешті повернули. І після реабілітації 12 лютого він приїхав до родичів на Чернігів­щину. Тут йому влаштували та­ку теплу зустріч, що потім Олек­сандр зізнався: «Схожі емоції були тільки при обміні».

— Саша — мій троюрідний брат (наші ма­ми — двоюрідні), але вживу я його ніколи не ба­чила, — говорить 34-річна Юлія Волох. Зараз вона з чоловіком і двома дітьми живе в Ладані Прилуцького району, а родом із Журавки на Варвинщині. — Раніше мама з моїм синочком Артемом влітку їздила до сестри в Маріуполь відпочивати на море, а в мене якось ніколи не виходило. І Саша до цього в Журавку не приїж­джав, тож це була наша перша зустріч.

І я вирішила організувати йому достойний прийом. У соцмережах попросила людей ви­йти зустріти нашого Героя, який нас захищав і який пройшов страшні тортури в російському полоні. І навіть сама не очікувала, що збереть­ся аж стільки людей! Я дуже вдячна прилуць­ким волонтерам, які все так чудово організува­ли: маршрутку «Київ — Варва», якою Саша з ма­мою і татом їхав до моїх батьків у Журавку, зу­стріли ще на кругу (перед Прилуками. — Авт.) і потім за її маршрутом всюди стояли люди. Ви­йшли чи не всі Прилуки! Власник маршрутки не лише не взяв із Саші та його батьків за проїзд, а ще й змінив маршрут і поїхав вулицею Київ­ською, де зустрічати Героя повиходили зі шкіл. Діти стояли з плакатами: «Дякуємо!», «Вітаємо на Прилуччині!», «Сашо, з поверненням!»

Дуже багато людей вийшло в Ладані, Івківцях і Журавці! Сашу задарували українськими прапорами і квітами. Жінки його обнімали, чо­ловіки скандували «Дякуємо!» Всюди всі плака­ли. Сам Саша і його мама з татом були неймо­вірно розчулені, що стільки незнайомих людей зустрічають його як рідного.

ПСИХОЛОГ - ЖУРНАЛІСТ — ДОБРОВОЛЕЦЬ

— Це було несподівано, але дуже приємно! Жителі Чернігівщини душевні і відкриті! — уже після сімейного застілля в Журавці сказав мені в телефонній роз­мові Олександр. Він виявився моїм коле­гою і позивний має відповідний — Жур­наліст.

— Я закінчив Маріупольський гу­манітарний університет за спеціаль­ністю «практична психологія» і деякий час працював за фахом у місцевому СІЗО. А із жовтня 2014 року і до 24 лю­того 2022-го був журналістом сайта Маріуполя «0629».

Строкової служби я не проходив, але за пів року до повномасштабки записав­ся в резерв місцевої територіальної обо­рони, щоб здобути базові знання з пово­дження зі зброєю, з тактичної медици­ни. Закупив амуніцію. Адже розумів: як­що війна піде далі, я братиму участь і під­готовка мені необхідна.

Перед 24 лютого вже була напруже­на обстановка, але 23-го наша місце­ва влада проводила брифінг про те, де в Маріуполі планується... прокладення ве­лосипедних доріжок. Я був там по роботі й відчував страшенний дисонанс.

Наступного ранку прокинувся під звуки канонади. Росіяни вдарили по ППО і блокпостах поблизу міста, потім стали обстрілювати й сам Маріуполь, першо­го ж дня почала працювати авіація. У ме­не вже була зібрана «тривожна сумка», я за неї — і на місце збору ТРО. Отримав зброю. Уночі в другій зі сформованих десяток вирушив на охорону військово­го госпіталю. Подальші дні і ночі злилися воєдино: чергування, допомога медикам «швидкої» при прибутті з пораненими, комунікація з цивільними, які приходи­ли по медикаменти, супровід евакуації з Маріуполя, коли це ще було можливо. Згодом на певний час нас перекинули на охоронулікарні «швидкої», де ми викону­вали ті ж самі функції. Навіть доводилося надавати першу медичну допомогу.

Після авіаудару по військовому госпі­талю ми евакуювали його на завод Іллі­ча (Маріупольський металургійний ком­бінат ім. Ілліча. — Авт.). Перші дні займа­лися охороною госпіталю вже там, а да­лі на пропозицію командування я з інши­ми хлопцями визвався на безпосередні бойові дії з оборони міста. Спочатку то­чилися вуличні бої, потім ворог відтіснив нас усередину заводу.

Маріуполь оточили і завод Ілліча взя­ли ще в одне кільце, як і «Азовсталь». Із нами в облозі опинилися й цивільні. По­ранених була величезна кількість! Осо­бливо після двох спроб 10 і 11 квітня ви­рватися з оточення, які закінчилися фіас­ко: наші колони розбили, й ми зазнали великих втрат.

12 квітня 2022 року керівництво 36-ї бригади морської піхоти, яка відповідала за оборону цієї ділянки, зв’язавшись із Генеральним штабом, по­відомило нам про наказ виходити в по­лон. Особисто мені цей наказ віддав ма­йор ТРО, який і досі в полоні. Він сказав, що подальший опір марний. Дійсно, так і було: важкого озброєння ми на заводі вже не мали, їжі не стало давно, з меди­каментами все було критично. Ми вихо­дили малими групами. Наскільки я знаю, з Ілліча нас вийшло в полон 1200 чоло­вік разом із цивільними.



Олександр уперше після полону побачився з батьками Русланом Івановичем і Тетяною Михайлівною

8 ЕТАПІВ ПО РОСІЙСЬКИХ ТЮРМАХ

Олександра з іншими бранцями по­стійно перевозили з місця на місце то на тимчасово окупованій території Донеч­чини, то в російській федерації.
— Спочатку нас доправили в село Сартана поблизу Маріуполя, де трима­ли в ангарах два дні. Той, хто мене обшу­кував, дізнавшись, що я з місцевої тер- оборони, вигукнув: «Що ти — пішов вою­вати проти своїх?!» І з першими ж удара­ми по нирках я усвідомив: російський по­лон таким і буде, ніякого дотримання Же­невських конвенцій не передбачається.


Олександр уперше після полону побачився з батьками Русланом Івановичем і Тетяною Михайлівною

За Сартаною була Оленівка, де я зрозу­мів, що таке «прийомка»: коли тебе в перший день роздягають, обшукують, дубасять палка­ми, принижують морально. І то нам іще, мож­на сказати, «пощастило», бо на «прийомці» за день до нашої двох морпіхів забили на смерть.

Далі я потрапив у групу 150 чоловік, яких вивезли в місто каменськ-шахтинський рос­товської області рф. Там я пробув 40 днів. 20 — на СУСі (у бараці «строгих условий со- держания»), де нас змушували цілий день си­діти з руками за спиною, робити присідан­ня, у їдальні співати російський гімн та інші їх­ні пісні, будь-яке переміщення відбувалося че­рез палку. Решту 20 днів у СІЗО ми мали подо­вгу стояти, били там раз на день, але так, щоб запам’яталося! Виганяли в коридор на пере­вірку камери, і починалося... Щодня ти знав, у який приблизно час це буде, чув, як б’ють лю­дей із сусідніх камер, як наближаються до тво­єї, і думав: «Давайте вже швидше, щоб це ско­ріше закінчилося...»

Потім нас зі скотчем на очах і стяжками на руках десантним літаком перевезли до СІЗО в камишин волгоградської області. Там «при- йомка» була ультражорстка: з електрошокера- ми, максимально довга. Спецназівець, почув­ши, що я з місцевої ТРО, сказав: «Зараз я тебе ще раз персонально оконтужу!» Для них те, що російськомовний маріуполець пішов воювати, — це «зрада своїх».

У камері ми мали днями сидіти на верхніх полицях. Я думав, що це краще, ніж цілий день стояти, але ні: коли по 16 годин ноги звисають, то так набрякають, що в багатьох були запален­ня, галюцинації, люди непритомніли... А бан­ний день щочетверга — це було масове побит­тя палками, шокерами тощо. До нього почина­ли морально готуватися вже з п’ятниці.

Опісля був таганрог. Везли нас туди по­тягом у столипінських вагонах разом із росій­ськими зеками. На місці мені пощастило як ма­ло кому: я потрапив у двомісну камеру, в якій нас і було двоє, тоді як інших полонених трима­ли в підвалах, у переповнених, камерах. На пе­ревірках. камер іноді били, іноді ні. У наглядачів- чеченців був такий «прикол»: ти стоїш у позі «зі­рочки» біля стіни упираючись в неї обличчям, а вони з розгону б’ють у спину ногою...
Через два тижні мене знову привезли в Оленівку, де побутові умови були найжахливі- ші: нас тримали 50 чоловік у камері, розрахо­ваній, мабуть, на 20, без спальних місць (спа­ли на піддонах), без питної води. Тоді мене пе­ревели в іншу камеру, де у двомісній нас було 22-є, у тому числі й цивільні люди похилого ві­ку. Ми віддали їм спальні місця, а самі вмощу­валися на підлозі.

Під час перебування там Олександра на території колонії стався теракт, який назвали стратою українських військовополонених: 29 липня 2022 року від вибухів в одному з бараків загинуло щонайменше 53 захисників «Азов- сталі», понад 130 було поранено.

— Це було прицільне знищення саме «азовців», із нас ніхто не постраждав. Десь через два тижні мене перевели в колонію в Горлів- ці, де було більш-менш нормально (наскіль­ки це можливо в полоні), доки не почали заїж­джати зміни ростовського, московського, да­гестанського спецназу. Тоді наше життя стало нестерпним. Спецназівці були озвірілими: би­ли шокерами на вході в їдальню, під час їди, за­літали в барачний сектор у будь-який момент і гамселили нас без жодних причин.

Був я там дуже довго, а в червні 2024-го наші десь продавили фронт і ми стали чути ка­нонаду дедалі ближче. 21 червня всю колонію в екстреному порядку евакуювали. Я потрапив у ту партію, яку повезли в Кіровськ на Донеч­чині, де й був до самого свого обміну — до 28 грудня 2024 року. У Кіровську були найадек- ватніші умови тримання за всі місяці полону.

«ЩО ДАЛО СИЛ ВИТРИМАТИ ТОРТУРИ?»

— це запитання Олександр чує часто.
— Я весь час полону був упевнений, що на мене чекають і що я повернусь на рідну зем­лю. Для себе вирішив максимально зберег­ти себе як фізично, так і психічно. Тому вибрав шлях розвиватися: коли була можливість, читав книги (у Горлівці вдалося знайти твори Джека Лондона, Кіплінга), вивчав англійську мову, завжди знаходив у співрозмовники найрозум­ніших людей і з ними обговорював різні цікаві теми (наприклад, що таке іслам і чим він відріз­няється від християнства).

У Горлівці адміністрація дізналась, що я працював психологом у СІЗО. Мене викликали і сказали: «Можеш за нас позаповнювати тести на профпридатність для співробітників?» Звіс­но, відмовити я не міг. Заповнював ті тести так,
що співробітники колонії виходили мак­симально адекватними, комунікабель­ними, неагресивними людьми (аж сміш­но було). За це мені давали сигарети. Я сам не курю, тож приносив їх. своїм дру­зям. Вони жартували: «Ось де твоя пси­хологія пригодилась». Взагалі ми завжди знаходили з чого посміятися, щоб відво- ліктися. Це теж один із методів зберегти здоровий глузд.

Із вересня 2024-го мене активно почали викликати в штаб і питати, чи не передумав я щодо обміну. Умовляли по­вертатися в підконтрольний їм Маріу­поль, обіцяли допомогти із житлом і ро­ботою. Та я був непохитний: тільки об­мін. Усе затихло. 27 грудня мене знову викликали і спитали те ж саме, а наступ­ного ранку прийшли, назвали моє пріз­вище: «З речами на вихід!» Я відсотків на 80 був упевнений: додому! Хлопці стали вітати, обнімати, просити: знайди мою дружину, мою маму, передай те і те... Я позалишав товаришам усі свої теплі ре­чі, а сам у найстрашнішому вийшов із ба­рака, мене перевдягли в піксель, і почав­ся мій дводенний шлях додому.

ПІСЛЯ ПОЛОНУ ~ ВІЙСЬКОВИМ ПСИХОЛОГОМ

Під час того, 59-го, обміну 30 груд­ня 2024 року Україні вдалося повернути 159 військовополонених.

— Після обміну першою точкою, ку­ди я потрапив, був Чернігівський гос­піталь. Потім нас перевезли в Немирів Вінницької області, і тут мені знову по­щастило, бо мої батьки на той час жили у Вінниці і після карантину 6 січня ми вже побачилися. Мама так плакала!..

У Горлівці був один період, коли лис­ти й посилки були дозволені, і з них Олек­сандр дізнався, що його рідні змогли ви­рватися з Маріуполя в серпні 2022-го.
—Допоміг їм наш прилуцький волон­тер і привіз у Журавку, — додає Юлія. — Спершу Сашині мама, тато, бабуся і ко­тик жили в моїх батьків, згодом пере­бралися у Вінницю. У Маріуполі вони зо­ставили три квартири, та добре, хоч са­мі живі лишилися, такого жаху натерпів­шись!.. Зараз ми шукаємо їм житло в Ла­дані, щоб родичі були поблизу.
Олександр же планує повертатися у стрій.

— Бігати з автоматом я вже не зможу, тож працюватиму на посаді військового психолога у 12-й бригаді полку «Азов».
Надіюсь, що зі своїм досвідом стану в пригоді нашим комбатантам, молодим бійцям, які тільки приходять на службу, колишнім військовополоненим, родинам полонених.
Також зараз у вільний час я беру інтерв’ю в людей із мого обміну, у тих, із ким познайомився в полоні, але яких звільнили раніше. Деякі історії вже опу­бліковані на сайті «0629». Завдяки цим інтерв’ю я не лише згадую свої журна­лістські навички, а й сам реабілітуюсь.

Олександр наголошує: полон — це теж війна, тільки в іншому статусі, і він, без перебільшення, повільно вбиває.

— У полоні я дуже схуд, та зараз уже став від’їдатися, знову почав тренувати­ся. Маю проблеми зі слухом, зі спиною, є поліартрит, бо повідморожував пальці, але і з цим усім можна впоратися. У мене зі здоров’ям, на диво, ще більш-менш. Бо з мого обміну більшість хлопців поїха­ли лікуватися далі, на операції, в спеціа­лізовані клініки тощо, а я після місяця лі­кування в санаторії пішов у звичайну від­пустку.

Я знайшов багатьох рідних тих хлоп­ців, із якими був у Кіровську, і тримаю з ними зв’язок, розказую кожному про їх­нього родича, про його стан на момент, коли ми бачилися. Навіть найменші де­талі рідних трохи заспокоюють.
Олександр приніс їм надію вже са­мим своїм звільненням: якщо вижив і вернувся він, можливо, скоро прийде і їх­ній син, батько, брат, чоловік... Нехай усі дочекаються своїх!

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.