Свій дім мрії родина переселенців з Білопілля знайшла у Малій Дівиці. Тепер мріють лише про мир

Добавить новость

Вторник, 14 Января 2025 14:12  |  Просмотров: 582

Мала Дівиця - селище порівняно невелике. Принаймні менше, ніж Білопілля довоєнних часів, звідки родині Тетяни Коротун - героям нашої розповіді - довелось виїхати. А ще селище - порівняно тихе. Це знову ж таки, якщо з Білопіллям порівнювати. Бо дрони над селищем таки пролітають. І на початку грудня один з них вибухнув, зачепившись за високий горіх, пошко­дивши дахи і вікна восьми будинків...
А ще у Малій Дівиці дуже привітні люди. Жителі Прилуччини це знають давно, а переселенці з Білопілля дізнались близько трьох місяців тому, коли купили у селищі дім мрії.



Сестра і мама у багатодітних родинах

З Тетяною Коротун - невисокою, миловидною молодицею - розмовляємо біля споруди Малодівицької селищної ради, де місцеві жителі якраз отримували продуктові набори від одного з благодійних фондів. Видача відбулась швидко і організовано, контролювала процес голова ради Олена Журавель. Тетяна теж отримала пакунок з продуктами, адже її родина належить до категорійних, бо є багатодітною. Жінка має трьох доньок, але спочатку говоримо з нею про сім’ю, у якій вона сама народилась.

Тетяна Миколаївна побачила світ у Воронівці - селі Бі­лопільської міської громади Сумського району Сумської області. Звідти ж її батьки. У центрі громади (тоді - району) навчалась на перукаря. Саме тоді вони переїхали у Білопілля і жили там практично до самого повномасштабного втор­гнення. Всього їх у сім’ї - п’ятеро. Тетяна має трьох сестер і брата. З найстаршою Наталкою у них - 11 років різниці, тож вона була для Тетяни другою мамою. Другу сестру звати Оленою. Третім народився Максим, який зараз захищає Україну на фронті. Тетяна народилась передостанньою. Є ще молодша - Аліна. Багатодітні батьки Надія Олександрівна і Микола Вікторович, жартує жінка, «до пенсійного віку ще не доросли». Зараз живуть у Житомирській області - у будинку Максима, допомагають невістці з онуками.

Чоловік Тетяни Андрій також з Сумської області. Працює будівельником. Вони разом вже вісім років, але одружились лише півтора роки тому. «Нам було комфортно і коли жили неодруженими, - зізнається жінка. - Але наша найстарша донька - це донька від попереднього шлюбу мого чоловіка - потрапила у реабілітаційний центр, бо її маму позбавили батьківських прав. Коли ми про це дізнались, то за тиждень зі­брали документи, за два дні розписались, і її звідти забрали».

Найстаршу доньку звати Ірою, їй 8 років. Даша на 3 роки молодша. Найменшій Жені - 2,5 роки. Вона старається від мами далеко не відходити і за першої нагоди міцно обнімає її ногу.



Одне дитя під рукою, інше під серцем

Від Білопілля до кордону з Росією зовсім близько - при­близно 7 кілометрів. Місто росіяни обстрілюють дуже часто. Обстрілів, за словами Тетяни Коротун, побільшало після того, коли наші ЗСУ почали операцію у Курській області. А у лютому 2022 року загарбники просто йшли через Білопілля колонами. Йшли на Суми і далі на Охтирку. «Ми їх чули, ба­чили їх танки, - згадує жінка. - Було страшно, ми ховались у підвалі. Їхали вони по об’їзній, через місто не проїхали б, бо там старенькі мости. Тому Білопілля минали і нас не чіпали. Тим більше, що на початку вторгнення там залиши­лись лише звичайні люди. Ні військових, нікого взагалі, крім мешканців, не було. Їм не було і сенсу нас чіпати».

Нині, каже, її Білопілля розбите приблизно відсотків на сімдесят: «Немає, напевно, жодного будинку, який не був хоча б посічений уламками». Постраждав і приватний будинок родини. Але це вже було після їх від’їзду. А тоді перших два тижні вони просиділи у підвалі. Вони - це Тетяна, її донька Даша, якій тоді не було і трьох років, і Женя, яка ще не мала імені, бо була у мами у животі. Андрій на момент вторгнення був на роботі під сумновідомою Бучею. Згодом з ним зник зв’язок, і Тетяна самостійно прийняла рішення виїжджати. ««Перед виїздом у мене три дні була висока температура - під 40 градусів, - розповідає. - Я була на сьомому місяці вагітності. ««Швидка» доїхати вже не могла. Порадили виїжджати.

Мені тоді якраз зателефонували, сказали, що є евакуація з Сум автобусами. Це був останній день, коли діяв ««зелений коридор». Зателефонували о 12.00, а виїзд автобусів був о 13.00. А нам ще з Білопілля до Сум 50 кіло­метрів треба доїхати!»

««Зібрались за 10 хвилин, - згадує багатодітна матір. - Я просто взяла дитину, документи, які мала, і пару памперсів. Хоча зовсім не розуміла, якою буде дорога. Ми стрибнули до друга у машину і поїхали... З тих пір я жодного разу не була у Білопіллі. Але знаю все, що там відбувається. Знала до останнього часу, бо вже всі, хто міг, виїхали. Залишились ті, хто не може. Тих, хто чекає окупантів, вже, мабуть, немає. Залишились старі люди, яким нікуди їхати. Які ка­жуть: «Нас ніде ніхто не чекає. Ми тут народились - тут і помремо». Або такі, кому виїхати не дозволяє робота. Наприклад, лікарі».

Найшвидша покупка

Перед і трохи після народження наймолодшої доньки родина орендувала житло у Києві. Потім переїхали до Пе­реяслава, де у знайомих жила сестра Тетяни. Знімали там будинок два роки. А майже три місяці тому купили будинок у Малій Дівиці. На запитання, чому саме на Прилуччині, жінка відповідає так:

- Ми просто шукали серед оголошень в інтернеті село, аби було тихенько, щоб була школа, дитсадок і все зручно. А ще мені сподобався будинок, якщо чесно. Тут є все, щоб я відбудувала те, що хочу.



- А чоловіку сподобався Ваш вибір, Тетяно? - питаю.

- Йому подобається все, що подобається мені, - відпові­дає. І додає, що живуть з ним у згоді, хоч до повномасштабної війни і сварились. Але після того, коли не було зв’язку, навчились дорожити одне одним.

««На момент вторгнення Андрій працював на будівництві у Дмитрівці під Бучею, - розповідає жінка. - Село опинилось якраз на лінії фронту - летіло з двох сторін. Виїхати було неможливо, бо прострілювалась траса. Коли зник з ним мобільний зв’язок, я шукала будь-яку інформацію про це село у пабліках. Тоді у них зникло і світло. Поки ще можна було додзвонитись, питала, чи має він що їсти. Відпові­дав: ««Так, ще трохи є». І вже коли ми у Києві зустрілись, чоловік розповів, що вони їли все те, що виносили перед цим на смітник. Збирали очистки і готували на багатті. Було таке, що взагалі нічого не їли. А було, що ті, хто намагався виїхати, віддавали трошки їжі, яка у них була, тим, хто залишився. А снаряди і міни летіли, він розповів, постійно. У самому селі військових не було, але їх було чути по лісосмугах. Причому, не було зрозуміло, чи то наші, чи окупанти. А люди старались більше ховатись».

Придбання будинку у Малій Дівиці Тетяна Коротун називає найшвидшою своєю покупкою. «Ще перед поїздкою прочита­ла, що це дуже гарне селище, - розповідає. - Так і виявилось. Хату купили за три дні. Подивились і через день я привезла кошти. Гроші на своє житло ми відкладали, дуже економи­ли, бо у чужому було важко. Та і не дуже охоче орендарі нас брали з трьома дітьми. Вирішили, що треба купувати щось своє і відбудовуватись. До нас тут жила мама господаря. Вона померла. Її син з родиною також живе у цьому селищі».

За два перших місяці у своєму будинку пробили у дворі свердловину, завели всередину воду, поміняли електрику, тепер хочуть облаштувати у хаті туалет і ванну. У Малій Дівиці, зізнається жінка, їй дуже подобається. Хоча перший раз, пригадує, з Переяслава ледве знайшли сюди дорогу по навігатору, їхали своїм транспортом - старенькою «Таврією», яка зараз зламалась і сумно стоїть біля сараю.



Місцеві прийняли нових сусідів радо, стараються у всьому допомогти. Город у цьому році переселенці посадити не всти­гли, бо покупку ж зробили восени. «Навесні обов’язково посі­ємось, - мріє Тетяна Коротун. - У мене буде багато квітів».

А поки родина відбудовується. Чоловік багато працює на заробітках. І навіть під час свого недовгого приїзду до нового дому не зупинявся. Коли ми з Тетяною зайшли на подвір’я, Андрій якраз рубав дрова. Вони також у господарстві потрібні, хоча й у будинку є газ.

Газове опалення, за словами власників, було однією з вимог, коли шукали в інтернеті хату. «По-перше, дров’яна пічка дуже небезпечна для дітей, - каже Тетяна. - По-друге, чоловіка довго немає, тому дивитись за піччю було б нікому. Я не встигаю, бо треба дітей у садочок і школу відвести. Уроки з однією зробити, другу до школи підготувати, з третьою позайматись. Звісно, це клопоти приємні, але час вони займають».

Насамкінець Тетяна Коротун попросила подякувати всім жителям селища за гостинність і окремо голові Олені Пе­трівні Журавель за те, що особисто опікується родиною. Радо передаєм подяку! Бажання переселенців мати власне житло здійснилось, хоча головна мрія залишається поки що нездійсненою. Звісно, мова про те, про що мріє кожен укра­їнець - про перемогу і мирне життя.

Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка”, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: