Кажуть, що життя є найкращим режисером. Якщо так, то про нинішніх жителів Білорічиці Сухополов’янської сільської ради Прилуцького району Анатолія Гарбіча та його дружину Марину воно знімало фільм жахів.
«Ми бачили пекло на землі і нам пощастило вижити й звідти вибратись», - розповідає Анатолій Іванович. Так він каже про Маріуполь - місто, у якому його застала повномасштабна війна. Розповідає він майже спокійно і врівноважено, не зронивши жодної сльози. Хоча витримати те, що витримало подружжя, не кожному під силу. Як автор, довго думав, чи залишати моторошні подробиці його розповіді. Вирішив залишити, адже всі маємо знати, якою ціною дається боротьба за свою землю і якими страшними звірами є рашисти. Знати, щоб будувати майбутнє без конфронтації і війн.
ТРОХИ ПРО ДОВОЄННЕ ЖИТТЯ
Народився Анатолій Гарбіч 30 листопада 1967 року в Ічні на Чернігівщині. Звідти його батьки, вже покійні. Там залишився брат.
Закінчивши 8 класів, працював, а потім знову вчився. Після того доля закинула його у Москву. Там працював експедитором, згодом - заступником генерального директора у фірмі зі збуту овочів. Було це у 1995-1996 роках. Зверхності зі сторони росіян тоді, каже, не відчував, хоч і розмовляв українською.
У Москві познайомився з дівчиною Оленою з Маріуполя. Переїхали на її малу батьківщину, одружились, Олена через знайомих влаштувала чоловіка працювати на металургійний комбінат імені Ілліча. Працював там машиністом крана. Отримав шостий розряд.
У 1989 році у подружжя народився син Сергій, за рік - другий - Станіслав. Зараз вони також живуть в Ічні. З першою дружиною Анатолій Іванович розвівся. Згодом познайомився з другою - Ларисою, з якою прожили разом 19 років. Жили у Сартані - селищі поряд з Маріуполем. Потім сталась трагедія з Сергієм. На той час він був разом з батьком у Сартані, де вчився на механізатора. На канікулах поїхав у Київ підзаробити. Там на будівництві впав з даху вниз головою. Фірма оплатила операції, а батько поїхав у столицю, щоб бути поряд. Згодом забрав його у Маріуполь, де Сергію поставили пластину на череп. Оскільки постійно треба було бути поряд, Анатолій Гарбіч розрахувався з меткомбінату.
Коли сину стало краще і він зміг повернутись в Ічню, чоловік спробував було повернутись на роботу, але там повідомили, що чекають його лише через 5 років. Такий, мовляв, порядок. Влаштувався водієм на маршрутку. Разом з дружиною-кондуктором працювали на маршруті № 55 - возили людей від БК «Іскра» до приміського Гнутового. Коли мало виповнитись 40 років, Анатолій Іванович влаштувався працювати на «Азовсталь», бо не повністю заробив «гарячий» стаж для скорішого виходу на пенсію. Пропрацював там до самого початку повномасштабного вторгнення. Стаж заробив, на пенсію вийшов. Після третього перерахунку пенсіонеру платять 8 300 гривень.
ОКУПАНТИ БОМБАРДУВАЛИ МИРНИХ
24 лютого 2022 року начальство сказало працівникам «Азовсталі» не виходити на роботу до особливого розпорядження. На третій день повномасштабної війни російські літаки почали бомбардувати Сартану.
На той момент Анатолій Іванович доглядав місцеву бабусю Лідію Яківну, яка залишилась сама. Зробив їй ремонт у будинку, поставив конвектори, провів водопровід у хату, встановив ванну, побудував сарай. У той день, 26 лютого, справляв роковини смерті дружини. Вона, згадує, померла, коли він був на зміні, раптово - відірвався тромб. Чоловік запропонував Лідії Яківні пом’янути покійну. На поминки поїхали до їх з Ларисою будинку. Поставивши машину (чоловік має «Саманд» - іранський аналог «Пежо-405», який не раз його виручав і рятував від смерті) біля воріт, відвів бабусю у дім, щоб накривала на стіл.
«Передчуття тоді було погане, - згадує Анатолій Гарбіч. - Вийшов на вулицю. Над головою гуділи літаки, а по вулиці ходив сусід Юра. Гарна людина, царство йому небесне, все життя пропрацював на «Азовсталі». Порадив йому сховатись у будинок, але він лише відмахнувся. Скільки того життя, мовляв. А мною немов хтось керував. Повідкривав вікна у хаті. Захотілось прогнати машину углиб двору, що її потім і врятувало».
Коли чоловік зайшов до хати, стіл був накритий. Він запалив свічку і в цей час почув ревучий гул літака - такий, як під час піке. Зрозумівши, що зараз полетять ракети, кинув бабусю на підлогу і закрив її своїм тілом. Тут пролунав потужний вибух, від якого у будинку піднявся і знову впав на місце дах. Стеля обсипалась на чоловіка. Хвилею від другого вибуху Анатолія і Лідію Яківну відкинуло у протилежний бік кімнати. Бабуся забила шийку стегна і втратила свідомість.
«Будинок вистояв, - згадує співрозмовник. - Лише потріскались стіни і повилітали склопакети. У бак машини попав осколок. Весь бензин, а бак був повний, витік. Коли вискочив на вулицю, все навкруг горіло. Юра лежав мертвий, навпроти горіла «Газель» сусідів, ще далі - гараж з машиною. У сусіда Міші, чоловіка моїх років, ракета упала просто під двором і його розірвало на шматки.
Потім його дружина забрала голову в пакет зі словами: «Мішу не віддам!» Разом зі ще одним сусідом Семеном ми вивели з будинку пенсіонера дядю Петю, його дружину і внучку. Ракетою, яка впала біля їх дому, знесло дах будівлі. З-під завалів іншого будинку витягли сусіда Валеру. Витягли живим, але потім він помер - осколки попали у пах, ногу і голову».
Лідію Яківну, яка через забій не могла ходити, разом з двоюрідним братом покійної дружини Кирилом, який жив поряд, винесли на ношах у «швидку». Вона була переповнена людьми, тож сусіда Валерія довелось класти у «Запорожець» іншого сусіда, який відвіз його у лікарню.
Помінявши на своїй машині пробите колесо, Анатолій Іванович вирішив виїжджати з двору. Бак з бензином був порожнім, але був ще один - газовий, який вцілів. Сусіда Юру накрили там, де він лежав. Сусіда Мішу зібрали по шматках і поклали біля двору, також накривши. Виїхати чоловік не зміг, бо вся вулиця була всіяна осколками. Тоді вони з Кирилом взяли віники і промели 200 метрів до повороту.
Їхати герой нашої розповіді вирішив у будинок бабусі, бо у той район ракети не прилітали. Світла у селищі вже не було, мобільний зв'язок був слабкий. Аби його зловити, Анатолій Іванович залазив на сарай. Всю ніч не спав, розмовляв телефоном з бригадиром Володимиром Станіславовичем, який жив з дружиною поблизу Маріупольського порту - у районі, який називається Селищем моряків. Бригадир порадив чоловіку брати все необхідне і переїжджати жити до нього. Там, мовляв, спокійніше. Ранком Анатолій Гарбіч повернувся додому, відв'язав собаку, передав сусіду кроликів разом з кормом, і, повантаживши необхідне, поїхав. Над головою продовжували гудіти літаки. На рідній Еллінській вулиці у Сартані було багато розбитих будинків. Одна з авіабомб попала у центральний водопровід. Вода вирувала, згадує, немов Везувій. А поряд горіла школа.
ПІД ЗАВАЛАМИ ЗНАЙШОВ ДРУЖИНУ
Бригадир зустрів, допоміг розвантажити машину. Продукти мали, але їх було важко зберігати, бо у Селищі моряків, як і у Сартані, не було електрики. М'ясо ховали у мисках у холодних місцях. Готували на дровах на вулиці. Разом з Володимиром Станіславовичем змогли відвідати бабусю, яка знаходилась у травматологічному відділенні. Вікна у лікарні були вибиті.
15 березня Анатолій Іванович захотів провідати Лідію Яківну вдруге. Згадує, якось на душі було важко тоді. Поїхав велосипедом. Набережною зустрів багато людей з сумками, які прямували на вихід з Маріуполя. Місто бомбардували. Поки їхав, поряд пролетіла куля. Стріляв, скоріш за все, снайпер. Чоловік пришвидшився.
На під'їзді до драмтеатру побачив багато вбитих людей і розбитих машин. На очах у драмтеатр влучило кілька ракет і він загорівся. Анатолій Іванович спочатку хотів повернутись, але все ж вирішив прориватись. За 400 метрів до центрального ринку на вулиці Нахімова впав з велосипеда - ракети влетіли у п'ятиповерхівку поряд. Небо закрило хмарою густого пилу, у вухах зашуміло.
Коли пил осів і повернувся слух, чоловік почув, що дуже багато людей кричать. А зовсім поряд, немов з-під землі, почув жалібний жіночий голос: «Допоможіть, допоможіть!»
Пішов на цей звук. Голос звучав з-під розвалин. Спитав, хто говорить і що там видно. Жінка відповіла, що її звати Мариною і вона бачить промінчик сонця. У неї згоріла квартира і вона йшла з Маріуполя, а коли почалось бомбардування, забігла у під'їзд п'ятиповерхівки і заховалась під сходами. Від смерті її врятувала плита. Чоловік копав дві години, викопав півтора метри, зробив отвір, аби людина могла вилізти. Знайшов ганчірки, зв'язав у канат та так і витягнув Марину (Маринку, як каже з любов'ю). Витягнув без одного чобота, зате з сумочкою з документами. Босу ногу замотав ганчірками, сумочку повісив на велосипед і попрямували разом у бік порту.
На той момент з їжею було вже дуже погано. Анатолію Івановичу, бригадиру і його дружині ледве вистачало. А тут він привів ще одного їдока. Бригадир, зустрівши їх, сказав, що йому треба порадитись з дружиною. Вийшовши, сказав, аби обидва негайно їх залишили. Чоловік вмовляв, казав, що скоро комендантська година. «Нам самим їсти немає чого, здохнемо тут всі», - почув у відповідь.
ВИЖИВ ПІД ОБСТРІЛАМИ І УНИКНУВ РОЗСТРІЛУ
Назад поїхали тією ж дорогою, але вже машиною. Вирішили прориватись на Іллічівську лікарню, де лежала Лідія Яківна. Позаду бабахало, горів драмтеатр. Біля центрального ринку дорога була порожньою, але йшли простріли з кулеметів і автоматів. Над дорогою, мов павуки, звисали побиті тролейбусні лінії. Водій притопив педаль газу - вирішив, що на швидкості у машину не поцілять.
«Машина подекуди не торкалась дороги, - згадує. - І кулемет по нам шмаляв, і міни падали. Стріляли з будинків. Але ми проскочили. Лише уламок з тролейбусної лінії пробив лобове скло. Коли вискочили на проспект Ілліча, побачив на дорозі протитанкові міни, що лежали у шаховому порядку. Запропонував Маринці кинути машину і йти пішки. Вона відповіла, що автів- ку краще не лишати. Так потихеньку між мінами і проїхали. Я ж перед тим, щоб не було страшно помирати, склянку самогону, який у погребі знайшов, випив. Але помирати не довелось».
У лікарні було багато поранених наших солдатів. Не знайшовши відразу бабусю (її перевели в інше відділення), Анатолій Іванович взявся допомагати носити поранених, а Марина присвічувала свічкою тим, хто сам міг ходити. У хвилину перепочинку сиділи поряд з солдатом, у якого не рухались кінцівки. Він постійно просив курити. Чоловік підкурював сигарету, вставляв йому між губ і струшував попіл, щоб бійця не обпекло. Потім допомагав хірургам виносити ампутовані кінцівки у «холодильник», яким називали великий стіл, що стояв поряд з рядом «швидких».
Вранці знайшли бабусю. Вона була в офтальмологічному відділенні. Без вікон у березні було холодно, тож хворі накривались всім, що могли знайти. Лідія Яківна попросила її забрати, інакше, сказала, не виживе.
Приютила всіх - Анатолія Івановича, Марину і бабусю - медсестра, яка жила поряд з лікарнею. За три дні разом зі знайомим чоловік зібрав компанію, аби сформувати колону для виїзду з Маріуполя. Шість машин, які вдалось зібрати, відправлялись о дев'ятій ранку. Місто горіло. Українські військові, які зустріли колону, порадили їхати об'їзною. По дорозі зустрічали розбиту військову техніку.
На першому блокпосту, над яким висів прапор «днр», чоловіків змусили роздягнутись. Уважно дивились, чи нема у них на плечах слідів від автоматів. Сумки особливо не перевіряли.
Так колона, до якої приєднались вже й інші машини, доїхала до Мелекіного - села поряд з Маріуполем. «Кажу хлопцям: давайте їхати на Юр’ївку, там багато пансіонатів, - згадує співрозмовник. - Там можна зупинитись. Далі ж не поїдемо, бо - море. А до Бердянська у мене б газу не вистачило. Бензобак, до речі, на той момент вже заклеїли. Ще у перший день перебування у Селищі моряків бригадир з хлопцями холодною зваркою все зробив. Тримає й досі. Ще й осколок всередині залишився».
Напроти пансіонату «Металург» у курортній Юр'ївці стояв БТР «днрівців» і багато великих автобусів. Чоловіків так само роздягали, але вже витягували з машин речі. Зовсім поряд герой розповіді почув постріли. Згодом дізнався, що то розстріляли нашого солдата.
«Підходить наша черга, - згадує Анатолій Гарбіч. - Починаю викладати. А ми коли виїжджали, одежі теплої практично не мали ніякої. А біля розбитого плавбасейну комбінату імені Ілліча лежало повно нових спортивних костюмів. Подумав, якщо не візьму їх, то все одно пропадуть. Так і згріб в оберемок. І випадково туди потрапив прапор України. Новий, у пакеті запечатаний. І ось «днрівець» з автоматом Калашникова у мене цей прапор знаходить.
- А что это такое? - питає. - Хотите сделать диверсию здесь? Так мы быстренько решим с вами этот вопрос!»
Чоловік став розповідати бойовику правду. Той у цей час прапор витягнув, кинув на землю, витер об нього ноги і помочився. Потім повернувся до Анатолія Гарбіча:
- Куришь?
Той відповів, що ні.
- «Отче наш» знаешь?
Відповів, що знає.
- Видишь дерево? Иди к нему и читай «Отче наш», чтобы я слышал.
Читаючи вголос молитву, чоловік став до дерева. Сепаратист смикнув затвор. «У мене за хвилину все життя перед очима пролетіло, - згадує співрозмовник. - Згадав, як народився, як лежав у ліжечку, як мама мене доглядала. Згадав школу...
Все згадав. А він - мені:
- Как ты любишь, чтобы тебя расстреливали - в спину или лицо?
- Та стріляйте, кажу, в обличчя. Щоб снився дуже часто, бо я і з того світу спокою вам не дам».
Коли пролунала черга, ран Анатолій Іванович не відчув. Лише гілки на голову посипались. Побачив, що стоїть на колінах. Відчув, що обмочився.
- Забирай своих этих и уезжай отсюда! Ты всё понял?! - крикнув «днрівець».
Чоловік не міг нічого відповісти. У машині кричали Марина і бабуся. Коли до нього підбігли свої, чоловік не міг переставляти ноги. Його ледве дотягли до машини і посадили за кермо. Коли до ніг повернулась чутливість, зміг завести машину і поїхав.
ЛЮДИ РОЗЛЕТІЛИСЬ, ЯК СЕРПАНТИН
В Юр'ївці їм дозволили поселитись у пансіонат. Жили всі в одній кімнаті, зате було світло, бойлери, гаряча вода. В один з днів вирішили поїхати у Маріуполь, аби подивитись, що з квартирою Марини. Якраз почали привозити російський бензин, то ж виїхати вже можна було. Побачили, що у квартирі вигоріло все вщент. Жінка поплакала і вирішили повертатись.
«Хотілось пити, - розповідає чоловік. - Поряд біля будинку був магазин, куди приїжджала машина з водою, яку роздавали всім, хто ховався у підвалах. Йдемо, аж чую: гуркотить танк. Виходим з-за повороту, а він їде назустріч. Башта пласка. Російський прапор на ній. Беру Маринку за руку і ховаємось назад за будинок. У цей момент чую, немов моторчик дзижчить. Трохи голову висунув, а він, падлюка, повертає башту і направляє ствол на чергу за водою, у якій переважно були жінки і діти. Кажу Маринці, аби не дивилась. У цей момент гахнуло так, що у вухах зашуміло. Люди у черзі розлетілись на шматки, немов серпантин! Землею потекла вода - червона від крові. Побачивши, як розлетілись кишки, я почав блювати. Поки йшов до машини, блювотний рефлекс не зупинявся».
Згодом знову спробували жити у Сартані, де вже була електрика, а тоді Марину Павлівну погукала до себе двоюрідна сестра, яка живе у Ростові. Вирішили хоча б спробувати, бо вижити без продуктів було важко. Бабусю зголосилась доглянути сусідка, а пара поїхала у росію «на розвідку». Бензину вже було вдосталь. Заправившись, взяли з собою ще й повні каністри.
Спочатку жили у сестри. Згодом Анатолій Іванович знайшов роботу за спеціальністю у приватній фірмі і вони самі змогли знімати житло. «Я ж тоді не знав, що сестра тісно спілкується з фсб, - зізнається чоловік. - І якось мені зателефонував звідти якийсь заступник якогось начальника фсб: «У вас есть 2 часа, чтобы покинуть территорию российской федерации. Если сегодня не уедете, то заберём в отдел. А дальше можете подумать, что с вами будет».
Виявилось, що сестра побачила, як Анатолій Іванович переглядає відео про Маріуполь з українських сайтів. Після того зателефонувала в фсб з «інформацією», що у неї живуть «нацики».
Спочатку повернулись у Сартану. Далі вирішили їхати на Київ, де у Марини Павлівни живе син. По дорозі хотіли заїхати в Ічню, де живуть 2 сини Анатолія Івановича. Бабуся вирішила залишитись, бо не знала, чи у свої 90 з гаком переживе дорогу. А ще у «днр» виділили соцпрацівницю, яка за нею доглядала.
ЦІЛУВАВ РІДНУ ЗЕМЛЮ
Виїжджали єдиним тоді можливим шляхом - через Василівку Запорізької області. Перед ними рашисти на виїзді розбили мирну колону. Але, як зізнається чоловік, у нього була «чуйка», що проїдуть. З Василівки їх випустили лише на ранок. Вночі не спали і чули, як поряд гупали «Гради».
Коли проїхали «сіру зону» і побачили українських військових, Анатолій Гарбіч впав на землю. «Асфальт був мокрий, саме дощ пройшов, - згадує. - А я його цілував і примовляв: «Моя рідна земелько! Я вирвався з того пекла!»
У Запоріжжі біженців від війни приймали поряд з «Епіцентром». їх нагодували, видали гуманітарну допомогу, запропонували переночувати в одному з дитсадків, але вони вирішили спати у машині. Рано-вранці, попивши волонтерського чаю, вирушили у дорогу. І вже під Пирятином їх наздогнала звістка, що біля «Епіцентру» впала ракета. Якраз на те місце, де раніше стояла їхня машина. Співрозмовник зізнається, що завжди слухає внутрішній голос. І тоді він йому сказав, що треба вранці їхати, а не чекати довше.
Погостювавши в Ічні, поїхали у Київ, де чоловік знайшов роботу водія автовишки у Подільській керуючій компанії. Заробивши трохи грошей, доклавши до них пенсію, змогли купити будинок на рідній Чернігівщині, де і мешкають зараз. Колишня господарка, старенька бабуся, переїхала до дочки в Прилуки. їм залишила качок і 25 соток (!) посадженого городу. Місцеві подарували подружжю холодильник і велику гойдалку.
Подружжям Анатолій і Марина стали 22 листопада минулого року. Планують ще й обвінчатись. Вінчати їх буде священик з Маріуполя, який нині править у церкві під Ірпенем. Столичне ICTV зніматиме цей ритуал для свого фільму про незламних жителів Маріуполя.
Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка” Андрій Бейник
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: переселенці, Маріуполь