Подружжя переселенців з Маріуполя: «Ми бачили пекло на землі»

Кажуть, що життя є найкращим режисе­ром. Якщо так, то про нинішніх жителів Білорічиці Сухополов’янської сільської ради Прилуцького району Анатолія Гарбіча та його дружину Марину воно зніма­ло фільм жахів.



«Ми бачили пекло на землі і нам по­щастило вижити й звідти вибратись», - розповідає Анатолій Іванович. Так він каже про Маріуполь - місто, у якому його застала повномасштабна вій­на. Розповідає він майже спокійно і врів­новажено, не зронивши жодної сльози. Хоча витримати те, що витримало по­дружжя, не кожному під силу. Як автор, довго думав, чи залишати моторошні подробиці його розповіді. Вирішив зали­шити, адже всі маємо знати, якою ціною дається боротьба за свою землю і якими страшними звірами є рашисти. Знати, щоб будувати майбутнє без конфронта­ції і війн.

ТРОХИ ПРО ДОВОЄННЕ ЖИТТЯ

Народився Анатолій Гарбіч 30 листопада 1967 року в Ічні на Чернігівщині. Звідти його батьки, вже покійні. Там залишився брат.

Закінчивши 8 класів, працював, а потім знову вчився. Після того доля закинула його у Москву. Там працював експедитором, зго­дом - заступником генерального директора у фірмі зі збуту овочів. Було це у 1995-1996 роках. Зверхності зі сторони росіян тоді, каже, не відчував, хоч і розмовляв україн­ською.

У Москві познайомився з дівчиною Оле­ною з Маріуполя. Переїхали на її малу батьківщину, одружились, Олена через зна­йомих влаштувала чоловіка працювати на металургійний комбінат імені Ілліча. Працю­вав там машиністом крана. Отримав шостий розряд.

У 1989 році у подружжя народився син Сергій, за рік - другий - Станіслав. Зараз вони також живуть в Ічні. З першою дру­жиною Анатолій Іванович розвівся. Згодом познайомився з другою - Ларисою, з якою прожили разом 19 років. Жили у Сартані - селищі поряд з Маріуполем. Потім сталась трагедія з Сергієм. На той час він був разом з батьком у Сартані, де вчився на механі­затора. На канікулах поїхав у Київ підзаробити. Там на будівництві впав з даху вниз головою. Фірма оплатила операції, а батько поїхав у столицю, щоб бути поряд. Згодом забрав його у Маріуполь, де Сергію поста­вили пластину на череп. Оскільки постійно треба було бути поряд, Анатолій Гарбіч роз­рахувався з меткомбінату.

Коли сину стало краще і він зміг поверну­тись в Ічню, чоловік спробував було повер­нутись на роботу, але там повідомили, що чекають його лише через 5 років. Такий, мовляв, порядок. Влаштувався водієм на маршрутку. Разом з дружиною-кондуктором працювали на маршруті № 55 - возили лю­дей від БК «Іскра» до приміського Гнутового. Коли мало виповнитись 40 років, Анатолій Іванович влаштувався працювати на «Азовсталь», бо не повністю заробив «гарячий» стаж для скорішого виходу на пенсію. Про­працював там до самого початку повномасштабного вторгнення. Стаж заробив, на пенсію вийшов. Після третього перерахунку пенсіонеру платять 8 300 гривень.

ОКУПАНТИ БОМБАРДУВАЛИ МИРНИХ

24 лютого 2022 року начальство сказало працівникам «Азовсталі» не виходити на роботу до особливого розпорядження. На третій день повномасштабної війни російські літаки почали бомбардувати Сартану.

На той момент Анатолій Іванович догля­дав місцеву бабусю Лідію Яківну, яка зали­шилась сама. Зробив їй ремонт у будинку, поставив конвектори, провів водопровід у хату, встановив ванну, побудував сарай. У той день, 26 лютого, справляв роковини смерті дружини. Вона, згадує, померла, коли він був на зміні, раптово - відірвався тромб. Чоловік запропонував Лідії Яківні пом’янути покійну. На поминки поїхали до їх з Ларисою будинку. Поставивши машину (чоловік має «Саманд» - іранський аналог «Пежо-405», який не раз його виручав і рятував від смер­ті) біля воріт, відвів бабусю у дім, щоб накри­вала на стіл.

«Передчуття тоді було погане, - згадує Анатолій Гарбіч. - Вийшов на вулицю. Над головою гуділи літаки, а по вулиці ходив сусід Юра. Гарна людина, царство йому не­бесне, все життя пропрацював на «Азовсталі». Порадив йому сховатись у будинок, але він лише відмахнувся. Скільки того життя, мовляв. А мною немов хтось керу­вав. Повідкривав вікна у хаті. Захотілось прогнати машину углиб двору, що її потім і врятувало».

Коли чоловік зайшов до хати, стіл був на­критий. Він запалив свічку і в цей час почув ревучий гул літака - такий, як під час піке. Зрозумівши, що зараз полетять ракети, ки­нув бабусю на підлогу і закрив її своїм тілом. Тут пролунав потужний вибух, від якого у будинку піднявся і знову впав на місце дах. Стеля обсипалась на чоловіка. Хвилею від другого вибуху Анатолія і Лідію Яківну від­кинуло у протилежний бік кімнати. Бабуся забила шийку стегна і втратила свідомість.

«Будинок вистояв, - згадує співрозмов­ник. - Лише потріскались стіни і повиліта­ли склопакети. У бак машини попав осколок. Весь бензин, а бак був повний, витік. Коли вискочив на вулицю, все навкруг горі­ло. Юра лежав мертвий, навпроти горіла «Газель» сусідів, ще далі - гараж з маши­ною. У сусіда Міші, чоловіка моїх років, раке­та упала просто під двором і його розірва­ло на шматки.

Потім його дружина забрала голову в па­кет зі словами: «Мішу не віддам!» Разом зі ще одним сусідом Семеном ми вивели з бу­динку пенсіонера дядю Петю, його дружину і внучку. Ракетою, яка впала біля їх дому, знесло дах будівлі. З-під завалів іншого бу­динку витягли сусіда Валеру. Витягли жи­вим, але потім він помер - осколки попали у пах, ногу і голову».

Лідію Яківну, яка через забій не могла хо­дити, разом з двоюрідним братом покійної дружини Кирилом, який жив поряд, винесли на ношах у «швидку». Вона була перепов­нена людьми, тож сусіда Валерія довелось класти у «Запорожець» іншого сусіда, який відвіз його у лікарню.

Помінявши на своїй машині пробите ко­лесо, Анатолій Іванович вирішив виїжджати з двору. Бак з бензином був порожнім, але був ще один - газовий, який вцілів. Сусіда Юру накрили там, де він лежав. Сусіда Мішу зібрали по шматках і поклали біля двору, також накривши. Виїхати чоловік не зміг, бо вся вулиця була всіяна осколками. Тоді вони з Кирилом взяли віники і промели 200 метрів до повороту.
Їхати герой нашої розповіді вирішив у бу­динок бабусі, бо у той район ракети не при­літали. Світла у селищі вже не було, мобіль­ний зв'язок був слабкий. Аби його зловити, Анатолій Іванович залазив на сарай. Всю ніч не спав, розмовляв телефоном з бри­гадиром Володимиром Станіславовичем, який жив з дружиною поблизу Маріуполь­ського порту - у районі, який називається Селищем моряків. Бригадир порадив чоло­віку брати все необхідне і переїжджати жити до нього. Там, мовляв, спокійніше. Ранком Анатолій Гарбіч повернувся додому, відв'я­зав собаку, передав сусіду кроликів разом з кормом, і, повантаживши необхідне, поїхав. Над головою продовжували гудіти літаки. На рідній Еллінській вулиці у Сартані було багато розбитих будинків. Одна з авіабомб попала у центральний водопровід. Вода ви­рувала, згадує, немов Везувій. А поряд горі­ла школа.

ПІД ЗАВАЛАМИ ЗНАЙШОВ ДРУЖИНУ

Бригадир зустрів, допоміг розвантажити машину. Продукти мали, але їх було важко зберігати, бо у Селищі моряків, як і у Сартані, не було електрики. М'ясо ховали у мисках у холодних місцях. Готували на дровах на вулиці. Разом з Володимиром Станіславовичем змогли відвідати бабусю, яка знахо­дилась у травматологічному відділенні. Вік­на у лікарні були вибиті.

15 березня Анатолій Іванович захотів про­відати Лідію Яківну вдруге. Згадує, якось на душі було важко тоді. Поїхав велосипедом. Набережною зустрів багато людей з сумка­ми, які прямували на вихід з Маріуполя. Мі­сто бомбардували. Поки їхав, поряд проле­тіла куля. Стріляв, скоріш за все, снайпер. Чоловік пришвидшився.

На під'їзді до драмтеатру побачив багато вбитих людей і розбитих машин. На очах у драмтеатр влучило кілька ракет і він загорів­ся. Анатолій Іванович спочатку хотів повер­нутись, але все ж вирішив прориватись. За 400 метрів до центрального ринку на вулиці Нахімова впав з велосипеда - ракети вле­тіли у п'ятиповерхівку поряд. Небо закрило хмарою густого пилу, у вухах зашуміло.

Коли пил осів і повернувся слух, чоловік почув, що дуже багато людей кричать. А зовсім поряд, немов з-під землі, почув жа­лібний жіночий голос: «Допоможіть, допомо­жіть!»

Пішов на цей звук. Голос звучав з-під розвалин. Спитав, хто говорить і що там видно. Жінка відповіла, що її звати Мариною і вона бачить промінчик сонця. У неї згоріла квар­тира і вона йшла з Маріуполя, а коли поча­лось бомбардування, забігла у під'їзд п'ятиповерхівки і заховалась під сходами. Від смерті її врятувала плита. Чоловік копав дві години, викопав півтора метри, зробив отвір, аби людина могла вилізти. Знайшов ганчір­ки, зв'язав у канат та так і витягнув Марину (Маринку, як каже з любов'ю). Витягнув без одного чобота, зате з сумочкою з докумен­тами. Босу ногу замотав ганчірками, сумочку повісив на велосипед і попрямували разом у бік порту.

На той момент з їжею було вже дуже по­гано. Анатолію Івановичу, бригадиру і його дружині ледве вистачало. А тут він привів ще одного їдока. Бригадир, зустрівши їх, сказав, що йому треба порадитись з дружи­ною. Вийшовши, сказав, аби обидва негай­но їх залишили. Чоловік вмовляв, казав, що скоро комендантська година. «Нам самим їсти немає чого, здохнемо тут всі», - почув у відповідь.

ВИЖИВ ПІД ОБСТРІЛАМИ І УНИКНУВ РОЗСТРІЛУ

Назад поїхали тією ж дорогою, але вже машиною. Вирішили прориватись на Іллічівську лікарню, де лежала Лідія Яківна. По­заду бабахало, горів драмтеатр. Біля цен­трального ринку дорога була порожньою, але йшли простріли з кулеметів і автоматів. Над дорогою, мов павуки, звисали побиті тролейбусні лінії. Водій притопив педаль газу - вирішив, що на швидкості у машину не поцілять.

«Машина подекуди не торкалась доро­ги, - згадує. - І кулемет по нам шмаляв, і міни падали. Стріляли з будинків. Але ми проскочили. Лише уламок з тролейбусної лінії пробив лобове скло. Коли вискочили на проспект Ілліча, побачив на дорозі про­титанкові міни, що лежали у шаховому порядку. Запропонував Маринці кинути ма­шину і йти пішки. Вона відповіла, що автів- ку краще не лишати. Так потихеньку між мінами і проїхали. Я ж перед тим, щоб не було страшно помирати, склянку самого­ну, який у погребі знайшов, випив. Але по­мирати не довелось».

У лікарні було багато поранених наших солдатів. Не знайшовши відразу бабусю (її перевели в інше відділення), Анатолій Іва­нович взявся допомагати носити поранених, а Марина присвічувала свічкою тим, хто сам міг ходити. У хвилину перепочинку сиділи поряд з солдатом, у якого не рухались кін­цівки. Він постійно просив курити. Чоловік підкурював сигарету, вставляв йому між губ і струшував попіл, щоб бійця не обпекло. Потім допомагав хірургам виносити ампу­товані кінцівки у «холодильник», яким нази­вали великий стіл, що стояв поряд з рядом «швидких».

Вранці знайшли бабусю. Вона була в офтальмологічному відділенні. Без вікон у березні було холодно, тож хворі накри­вались всім, що могли знайти. Лідія Яківна попросила її забрати, інакше, сказала, не виживе.

Приютила всіх - Анатолія Івановича, Ма­рину і бабусю - медсестра, яка жила поряд з лікарнею. За три дні разом зі знайомим чо­ловік зібрав компанію, аби сформувати ко­лону для виїзду з Маріуполя. Шість машин, які вдалось зібрати, відправлялись о дев'я­тій ранку. Місто горіло. Українські військові, які зустріли колону, порадили їхати об'їз­ною. По дорозі зустрічали розбиту військову техніку.

На першому блокпосту, над яким висів прапор «днр», чоловіків змусили роздягну­тись. Уважно дивились, чи нема у них на плечах слідів від автоматів. Сумки особливо не перевіряли.

Так колона, до якої приєднались вже й інші машини, доїхала до Мелекіного - села поряд з Маріуполем. «Кажу хлопцям: давай­те їхати на Юр’ївку, там багато пансіо­натів, - згадує співрозмовник. - Там можна зупинитись. Далі ж не поїдемо, бо - море. А до Бердянська у мене б газу не вистачи­ло. Бензобак, до речі, на той момент вже заклеїли. Ще у перший день перебування у Селищі моряків бригадир з хлопцями холод­ною зваркою все зробив. Тримає й досі. Ще й осколок всередині залишився».

Напроти пансіонату «Металург» у курорт­ній Юр'ївці стояв БТР «днрівців» і багато великих автобусів. Чоловіків так само роз­дягали, але вже витягували з машин речі. Зовсім поряд герой розповіді почув пострі­ли. Згодом дізнався, що то розстріляли на­шого солдата.

«Підходить наша черга, - згадує Анатолій Гарбіч. - Починаю викладати. А ми коли ви­їжджали, одежі теплої практично не мали ніякої. А біля розбитого плавбасейну комбі­нату імені Ілліча лежало повно нових спор­тивних костюмів. Подумав, якщо не візьму їх, то все одно пропадуть. Так і згріб в обе­ремок. І випадково туди потрапив прапор України. Новий, у пакеті запечатаний. І ось «днрівець» з автоматом Калашникова у мене цей прапор знаходить.

- А что это такое? - питає. - Хоти­те сделать диверсию здесь? Так мы быстренько решим с вами этот вопрос!»
Чоловік став розповідати бойовику прав­ду. Той у цей час прапор витягнув, кинув на землю, витер об нього ноги і помочився. По­тім повернувся до Анатолія Гарбіча:

- Куришь?
Той відповів, що ні.

- «Отче наш» знаешь?
Відповів, що знає.

- Видишь дерево? Иди к нему и читай «Отче наш», чтобы я слышал.
Читаючи вголос молитву, чоловік став до дерева. Сепаратист смикнув затвор. «У мене за хвилину все життя перед очима пролетіло, - згадує співрозмовник. - Згадав, як народився, як лежав у ліжечку, як мама мене доглядала. Згадав школу...

Все зга­дав. А він - мені:
- Как ты любишь, чтобы тебя расстре­ливали - в спину или лицо?
- Та стріляйте, кажу, в обличчя. Щоб снився дуже часто, бо я і з того світу спо­кою вам не дам».

Коли пролунала черга, ран Анатолій Іва­нович не відчув. Лише гілки на голову поси­пались. Побачив, що стоїть на колінах. Від­чув, що обмочився.

- Забирай своих этих и уезжай отсюда! Ты всё понял?! - крикнув «днрівець».

Чоловік не міг нічого відповісти. У машині кричали Марина і бабуся. Коли до нього під­бігли свої, чоловік не міг переставляти ноги. Його ледве дотягли до машини і посадили за кермо. Коли до ніг повернулась чутли­вість, зміг завести машину і поїхав.

ЛЮДИ РОЗЛЕТІЛИСЬ, ЯК СЕРПАНТИН

В Юр'ївці їм дозволили поселитись у пан­сіонат. Жили всі в одній кімнаті, зате було світло, бойлери, гаряча вода. В один з днів вирішили поїхати у Маріуполь, аби подиви­тись, що з квартирою Марини. Якраз почали привозити російський бензин, то ж виїхати вже можна було. Побачили, що у квартирі вигоріло все вщент. Жінка поплакала і вирі­шили повертатись.

«Хотілось пити, - розповідає чоловік. - Поряд біля будинку був магазин, куди приїж­джала машина з водою, яку роздавали всім, хто ховався у підвалах. Йдемо, аж чую: гур­котить танк. Виходим з-за повороту, а він їде назустріч. Башта пласка. Російський прапор на ній. Беру Маринку за руку і хова­ємось назад за будинок. У цей момент чую, немов моторчик дзижчить. Трохи голову висунув, а він, падлюка, повертає башту і направляє ствол на чергу за водою, у якій переважно були жінки і діти. Кажу Маринці, аби не дивилась. У цей момент гахну­ло так, що у вухах зашуміло. Люди у черзі розлетілись на шматки, немов серпантин! Землею потекла вода - червона від крові. Побачивши, як розлетілись кишки, я почав блювати. Поки йшов до машини, блювот­ний рефлекс не зупинявся».

Згодом знову спробували жити у Сартані, де вже була електрика, а тоді Марину Пав­лівну погукала до себе двоюрідна сестра, яка живе у Ростові. Вирішили хоча б спро­бувати, бо вижити без продуктів було важко. Бабусю зголосилась доглянути сусідка, а пара поїхала у росію «на розвідку». Бензину вже було вдосталь. Заправившись, взяли з собою ще й повні каністри.

Спочатку жили у сестри. Згодом Анатолій Іванович знайшов роботу за спеціальністю у приватній фірмі і вони самі змогли знімати житло. «Я ж тоді не знав, що сестра тісно спілкується з фсб, - зізнається чоловік. - І якось мені зателефонував звідти якийсь заступник якогось начальника фсб: «У вас есть 2 часа, чтобы покинуть территорию российской федерации. Если сегодня не уе­дете, то заберём в отдел. А дальше може­те подумать, что с вами будет».

Виявилось, що сестра побачила, як Ана­толій Іванович переглядає відео про Маріу­поль з українських сайтів. Після того зателе­фонувала в фсб з «інформацією», що у неї живуть «нацики».

Спочатку повернулись у Сартану. Далі ви­рішили їхати на Київ, де у Марини Павлівни живе син. По дорозі хотіли заїхати в Ічню, де живуть 2 сини Анатолія Івановича. Ба­буся вирішила залишитись, бо не знала, чи у свої 90 з гаком переживе дорогу. А ще у «днр» виділили соцпрацівницю, яка за нею доглядала.

ЦІЛУВАВ РІДНУ ЗЕМЛЮ

Виїжджали єдиним тоді можливим шля­хом - через Василівку Запорізької області. Перед ними рашисти на виїзді розбили мир­ну колону. Але, як зізнається чоловік, у ньо­го була «чуйка», що проїдуть. З Василівки їх випустили лише на ранок. Вночі не спали і чули, як поряд гупали «Гради».

Коли проїхали «сіру зону» і побачили українських військових, Анатолій Гарбіч впав на землю. «Асфальт був мокрий, саме дощ пройшов, - згадує. - А я його цілував і примовляв: «Моя рідна земелько! Я вирвав­ся з того пекла!»

У Запоріжжі біженців від війни приймали поряд з «Епіцентром». їх нагодували, ви­дали гуманітарну допомогу, запропонува­ли переночувати в одному з дитсадків, але вони вирішили спати у машині. Рано-вранці, попивши волонтерського чаю, вирушили у дорогу. І вже під Пирятином їх наздогнала звістка, що біля «Епіцентру» впала ракета. Якраз на те місце, де раніше стояла їхня ма­шина. Співрозмовник зізнається, що завж­ди слухає внутрішній голос. І тоді він йому сказав, що треба вранці їхати, а не чекати довше.

Погостювавши в Ічні, поїхали у Київ, де чоловік знайшов роботу водія автовишки у Подільській керуючій компанії. Заробив­ши трохи грошей, доклавши до них пенсію, змогли купити будинок на рідній Чернігівщи­ні, де і мешкають зараз. Колишня господар­ка, старенька бабуся, переїхала до дочки в Прилуки. їм залишила качок і 25 соток (!) посадженого городу. Місцеві подарували подружжю холодильник і велику гойдалку.

Подружжям Анатолій і Марина стали 22 листопада минулого року. Планують ще й обвінчатись. Вінчати їх буде священик з Ма­ріуполя, який нині править у церкві під Ірпе­нем. Столичне ICTV зніматиме цей ритуал для свого фільму про незламних жителів Маріуполя.



Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка” Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.