Мати загиблого 20-річного Петра Борисенка: «Спасибі за пам’ять про нашо­го Петьку»

У Костиреві на Сосниччині немає і півсотні жителів — не­велике село поблизу Десни. Міс­ця красиві, та жити сюди не приїж­джають. У повінь річка розливаєть­ся, на протилежний берег можна добратися тільки проїхавши (через Короп) близько сотні кілометрів або поромом чи човном. Зручнос­тей ніяких. Та для тих, хто мешкає тут з дитинства, — усе це звично.

Сергій і Клавдія Борисенки (чоловікові 46, дружині 42) — саме з таких. Обробляють землю, три­мають велике господарство: ко­рів. свиней, овечок. Раніше підмо­гою був тільки кінь, а згодом купи­ли тракторець.



На фото Клавдія Борисенко

Подружжя виростило двох си­нів У 2014-му, коли батько став на захист країни в АТО, старшо­му Максиму було 16, молодшому Петру тільки 12.

— Коли Клавдія поламала но­гу, вся робота трималася тільки на них... Косили сіно (було 4 корови). Обробляли город. Якщо чого не знали з чоловічої роботи, йшли пи­тати до сусідів, — розказує місце­ва староста Тамара Степаненко.

— Хороші хлопці, роботящі, - говорять і селяни. Петра особли­во хвалять за щирість і привітність

Іще малим нікого не пропус­тить, з усіма привітається. Кричить "Добридень!”, тільки-но вгледить. Завжди розпитає, пожартує. Добрий і до старого і до малого, жалісливий.

Сподівалися, що ця родина не дасть Кос­тареву обезлюдніти — хлопці одружаться, бу­дуть хазяйнувати, тут народяться-виростуть їхні діти й теж залишать­ся в селі. У Максима (він уже заручений, нарече­на — із сусіднього Шабалинова), дасть Бог, так і вийде, а у Петра ні­коли. Хоч на багатьох фотографіях він в ото­ченні дівчат, та жодна з них не стане його дру­жиною — 27 січня Пе­тра Борисенка прове­ли в останню путь у 20 років.

За домовиною йшло все село. Земляки оплакують його і як героя-захисника, і як рідного — “нашого Петь­ку”...

Як і старший брат. Петро всту­пив до Сосницького професійно­го аграрного ліцею. Тільки спеці­альностей здобув більше, ніж Мак­сим: крім машиніста-тракториста, ще й слюсаря з ремонту сільгосп­машин та устаткування, водія авто­транспорт них засобів.

Потім була строкова служба А потім — повномасштабна війна.

Максим зразу ж підписав контракт. Сказав, що йому треба в Сосницю по запчастини до мотоци­кла, а насправді поїхав до військ­комату, — згадує мати. Клавдія Бо­рисенко. А згодом і Петро. Вони обоє завжди хотіли бути як батько. А батько в нас - воїн, патріот.

— Пам’ятаю, після демобіліза­ції Сергія ми говорили з ним про Дебальцеве, де йому випало вою­вати, і в нього вирвалось: “Стільки наших там полягло, а на мені - ні подряпини”. Замість того щоб радіти такому щастю, він відчував незручність, що залишився живим, — каже очільниця се­ла. - Він - гідний муж­чина. І сини такі ж самі.

Петро пішов захи­щати країну в липні. Загинув трохи більш ніж через пів року — бі­ля села Кліщіївка Бахмутського району. Че­рез війну там майже не залишилося людей.

— Востаннє ми спілкувалися в понеді­лок (16 січня — Авт.). Син, як завжди, запев­няв, що есе нормаль­но. Я знала, що всі­єї правди він не ка­зав, але чула його го­лос, і це трохи заспо­коювало. У вівторок надіслав пові­домлення, що кілька днів не зможе вийти на зв'язок. Я розуміла. Чекала.





На фото - Петро Борисенко

А напередодні середи, 18-го, наснився мені сон - наче тримаю повну жменю зубів. Чула, що такий сон на смерть і що коли при цьо­му бачиш кров, то невдовзі не ста­не близької людини. Але зуби були не мої якісь сірі і крові не було. І я думала про сина як про живого. А його вже не було, Клавдія з усіх сил намагається стримати сльози, та нічого не виходить. - Розгадала сон. тільки коли Петрові побрати­ми, які привезли його, розказали, що того дня “накрило” 11 хлопців.

Приїжджали і з частини, де він служив (був солдатом механізова­ного відділення. — Авт.), і з Чер­кас, де проходив строкову. Спа­сибі їм усім! Спасибі односельцям - не було жодного, хто б не допо­міг. Спасибі за пам’ять про нашо­го Петьку.

- Це зараз досить рідкісне ім’я.

- Тільки не для нашої родини. Імена Петро і Сергій у нас перехо­дять із роду в рід так уже повело­ся: чоловік у мене Сергій Петро­вич, молодший син — Петро Сергі­йович.

- Дідусь - синів тезка — теж живе в Костиреві?

- На жаль, він давно покійний. Чоловік ріс тільки з мамою. І я теж сирота. А тепер ми сироти ще й по дитині... І цього вже ніяк не зміни­ти. Горю нічим не зарадити. Хо­четься тільки, щоб швидше наста­ла Перемога. Може, у нас би не так боліли душі.



На фото Максим Борисенко, кадр із сюжету ТСН "Танкова дуель, як у фільмах! Військовий розповів про бій на фронті – Нічна варта"

Максим Борисенко тепер жи­ве і захищає Україну за двох — за себе і за брата. Його повернення з надією чекає все село.

Джерело: газета "Гарт" від 23.02.2023, Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.