«Мама Таня»: «Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ»

Четверг, 1 Февраля 2024 18:05 | Просмотров: 1604 | Обновлено 1 Февраля 2024 18:42

Бойова медикиня, доброволець батальйону «Айдар», а згодом – військовий медик 128 батальйону Тетяна Борисенко, відома для більшості як «Мама Таня», пройшла Майдан, війну та жахливий місяць полону у 2014 році. Пережила тортури та катування, але залишилася незламною. А коли почалося широкомасштабне вторгнення, «Мама Таня» знову стала на захист своєї країни. Ця жінка – не просто бойовий медик, вона – уособлення всієї України, її сили, міці, мужності та витримки.

На Майдані вона допомагала усім як медик, у лютому 2014-го на Інститутській витягувала поранених – за це її нагородили орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, а після Майдану стала до лав «Айдару». Вона завжди була на передовій, не боялася їхати зі своїми побратимами в саме пекло, за що була нагороджена «Орденом за мужність» ІІІ ступеня. Про неї знятий документальний фільм «Медик іде останньою», який отримав нагороду на фестивалі документального кіно, їй присвоїли звання «Народного героя України». А вона просто хоче жити у вільній, незалежній Україні, і щоб усі бойові побратими повернулися додому живі.

Все почалося з Майдану

«Коли все це почалося на Майдані, я була вдома, в Чернігові, і ми з мамою постійно дивилися новини, – говорить пані Тетяна. – А на свій День народження я зібрала сумку і кажу мамі: “Я поїхала на Майдан”. Тоді, у січні, коли Кличко виступив по телевізору і сказав: «Люди, піднімайтеся, по одному їдьте на Майдан, тоді нас збереться сила», – я й вирішила, що маю бути там. Мама бачила, що мене не зупинити, то дала мені з собою м’яса, сала, і я поїхала. Приїхала і пішла в медроту.

18 лютого нас із Грушевського загнали в Будинок профспілок і всіх медиків до Михайлівського перевели, а я була в Костьолі. Ночувала там і приходила на Майдан. Ми групою медиків ходили по Майдану і шукали поранених.

Пам’ятаю, як біля воріт однієї з арок неподалік Будинку офіцерів побачили жінку. Вона запитала: «Ви медики з Майдану?». Почувши ствердну відповідь, повела нас у під'їзд – а там було 18 поранених, які ховалися у підвалі. У крові, перелякані, змучені. Нам тоді депутати допомогли їх вивезти до лікарні. Відправили їх і пішли далі. Ми знали, що у Будинку офіцерів лежали наші загиблі, але «Беркут» нас не пропускав туди. Я переживала, чи не постраждали мої хлопці з Грушевського. Нікого з них у цьому хаосі не бачила, тож пішла до Майдану, на парапеті підземного переходу влаштувала медпункт та просиділа там до ранку. А моя сотня, виявляється, бігала, шукала мене та інших медиків до Михайлівського. Вранці я попросила ведучого зі сцени оголосити: «Хто залишився цілим із Грушевського, підійдіть до парапету, мама Таня переживає». Хлопці одразу прибігли до мене».

На Майдані людей не лише розстрілювали, але й труїли різними газами. Це відчула на собі і «Мама Таня».

«Я отримала отруєння від газів, якими труїли майданівців, і в квітні мене відправили в Італію на лікування в центр токсикології. У цей час почалася війна на Сході України. Пам’ятаю, в мене була істерика, бо я мала бути там. Наші волонтери допомогли купити квиток, і я вилетіла до України. Майже відразу після повернення ми з майданівцями поїхали в “Айдар”».

Позивний з Майдану

Уже десять років її лагідно називають «Мама Таня». Свій позивний Тетяна Борисенко отримала ще під час Революції Гідності за те, що поїла хлопців молоком.

«Ще на Майдані мене так почали хлопці називати. Коли на Грушевського згоріли автобуси, багато хто надихався диму, через що вони всі почали сильно кашляти. Також холодно було, і хлопці хворіли. Я вирішила носити гаряче молоко тим, хто чергував на барикадах. Ми якраз організували медпункт в арці, там гріла молоко в мікрохвильовій печі – і розносила. Хлопці одразу почали шуткувати: «Наша мама прийшла, молочка принесла». Так і пішло. Ночами я чергувала біля бочок разом із хлопцями тридцять першої сотні – не могла залишити їх самих. Потім ми разом із ними і в «Айдар» пішли. Дімка Груша загинув на війні, Коля Француз... Ніколи їх не забуду».

Полон гірший пекла

У кінці літа 2014 року мама Таня отримала поранення і свою першу контузію. Медика гвинтокрилом відправили в госпіталь на лікування. Та довго Тетяна там не затрималася – вже через місяць після поранення повернулася назад, на передову. А через декілька днів потрапила в полон, де пробула 24 дні.

«5 вересня бійці “Айдару” разом із хлопцями з 80-ї десантної бригади під Щастям потрапили в засідку диверсійної групи «Русичі», які перевдягнулися в нашу форму, і, взявши наш прапор в руки, розстріляли більше 40 наших хлопців. Їхні тіла не віддавали, і з цим треба було щось робити. Я запропонувала нашому комбату: давай сходжу, мені було вже за 50, я хоч життя бачила. То якщо і розстріляють, то хтось із молодих хлопців лишиться живий, – розповідає Тетяна. – Командир не відразу погодився, але виходу не було.

І я пішла. Десь п’ять кілометрів я пройшла територією, яку на той момент контролювали бойовики. На мені була червона куртка медика-волонтера, яку я носила на Майдані, у руках я несла білу футболку із червоним хрестом – як білий прапор.

Коли йшла, я молилася: якщо вистрілять, то хай чи в голову, чи в серце, щоби не мучитися. Та дякувати Богові, дійшла, домовилася і повернулася, передала їхні умови. І вже по тіла зі мною пішов капелан. Та все пішло не за планом, ми не зустрілися з тими людьми, з якими домовлялися. У той момент якраз на позиції заходила колона з кадирівцями. Побачивши нас, вони розвернулися і поїхали в наш бік. Так ми потрапили в полон. Огрівши прикладом автомата, одягнувши на голову чорний мішок, нас повезли у невідомому тоді напрямку. Нас тримали на території онкодиспансеру в Луганську.

Коли ми тільки потрапили в полон, вони так били, що я навіть не можу передати. Вони не дивилися, хто ти: чоловік, жінка, медик – їм було все одно. Вони знущалися над нами. Били чим могли, підвішували на кайданках. Коли нас тільки привезли, то наш дядя Міша з «Айдару», який потрапив до них у полон раніше, висів у кайданках мертвий, а наш «Борода» лежав на підлозі. Вони йому булавою дерев’яною розбили голову, він лежав і рідина з мозку з кров’ю витікала з його голови».

Розстріляти полонених не дозволили бійці так званої ЛНР, – пригадує Тетяна. Їх усіх сховали від кадирівців у приміщенні митниці. Потім до них привезли знімальну групу російського каналу. Жахи полону Тетяна пам’ятатиме все життя, таке неможливо забути. Неможливо забути, як з тебе роблять тварину.

«Згодом нас всіх скопом для обміну забрала «Зоря» Плотницького, і нам пощастило, бо нас би вбили. Кадирівці так нас шукали, що сепари з «Зорі» нас ховали. Адже одне слово, що ти з «Айдару» – це вирок.

У туалет нас рідко пускали. Хлопцям дали балсанку, щоб помочитися, а мені не було куди. В мене пухли ноги. Я попросила попити, а мені балсанку кинули з сечею. Воду пити давали в каністрах з-під бензину. Ми всі поносили, блювали, шлунки боліли, – згадує пекло полону Тетяна. – Годували мало. Щодня нам давали 350 грам хліба на одного. Ми називали його «пірожинки». Я ховала той свій хліб і давала хлопцям, коли ніхто не бачив, бо організми молоді, вони хотіли їсти.

А якось приїхали до нас так звані журналісти з телеканалу «Раша Тудей» брати інтерв’ю. Сказали, будете казати, що у вас все добре. І я дала те інтерв’ю. Треба було якось рятуватися. До речі, саме через нього наші побратими побачили, що ми живі і перебуваємо в полоні. Після того, як завершили записувати, той Філіп (британський журналіст, – Авт.) запропонував розстріляти мене і покласти в труну. Типу гарна картинка вийде. Я їм сказала: робіть, що хочете, мені все одно, як я поїду додому. В мене не було ніякого страху перед ними, говорила те, що думаю. Не було страху померти від кулі. Адже вони морально убивали нас, возили розстрілювати, яму собі копати. Мені було важко через те відчуття, що з мене зробили тварину. Ти був брудний, від тебе смерділо. Тоді не було страху смерті. Тоді думала: одна куля – і тебе немає, бо нерви здавали, морально дуже важко. Фізично побої ті не боліли так, як морально ти був убитий. І тоді я зрозуміла, наскільки вони нас ненавидять, і що вони просто так не зупиняться».

«Мамі Тані» пощастило, бо її комбат Сергій Мельничук зробив усе можливе й неможливе, аби витягти її з того пекельного полону, з якого вона сама вже не сподівалася повернутися.

«Мабуть, Бог є на світі, – говорить Тетяна. – Мій комбат разом із побратимами проробили неймовірну роботу, щоб витягти мене звідти. Знайшов брата якогось головного сепара, взяв у полон. І вже нас тоді обміняли («До брата на окуповану територію їхав новопризначений податківець і то була наша вдача», – напише в споминах про той обмін Мельничук, – Авт.). А так би не віддали нас. І в цей день, коли міняли, до нас зайшов сепар і дав мені телефон. А там комбат, він каже: «Тань, тебе сьогодні міняють». Це було неймовірне відчуття радості і щастя. Мені не вірилося, що я буду вдома.

Коли мене обміняли, я була дуже худа. До полону важила 68 кг, а після – 46».

Після полону «Мама Таня» деякий час була вдома, але не змогла забути весь пережитий жах. Не могла вже жити мирним, безтурботним життям, коли знала, що коїться там, на Донбасі. І згодом Тетяна пішла медиком до розвідників.

«Наші стали переходити в інші підрозділи, і я перейшла в 128 бригаду розвідки. Начальник сам подзвонив і запропонував приєднатися до них», – говорить Тетяна.

Комісували за станом здоров’я

Тетяну Борисенко комісували 26 вересня 2016 року. Через отримані контузії та побої в полоні в неї дуже сильно погіршилося здоров’я.

«У червні 2016 року шахти Бутівки сильно крили, і я ще до тих контузій, які в мене були з 2014 року, отримала ще одну важку. Того ж дня загинули хлопці з «Правого сектору». Я вискочила з укриття до поранених, а потім ще й біля РПГ виявилася без навушників. Мене сильно приглушило, тому командир наказав відвезти мене до госпіталю. Хоча я й не хотіла нікуди їхати, та сама прекрасно розуміла свій стан, який ставав дедалі гіршим. І після шпиталю мене комісували. У мене були сильні головні болі, запаморочення, мене ввесь час штормило. Лікарі зробили КТ голови і сказали: ти своє вже відвоювала, у тебе в головному мозку пухлина, яка утворилася, швидше за все, через побої в полоні. У результаті удару судина могла розширитися, утворилася кровоносна пухлина. У будь-який момент, якщо не контролювати тиск, судина може луснути, а це – смерть. Вже після того, як мене комісували, 2017 року, у мене стався інсульт. Отоді я вже зрозуміла, що не зможу більше воювати. А в 2022 році мені зробили операцію і видалили гемангіому».

До війни була готова

«Мама Таня» розповіла, що як військова вона була готова до можливого вторгнення Росії. Більше того, про те, що росіяни не зупиняться в Криму і на Донбасі, говорили ще в 2014 році. Ті, хто пішов відстоювати нашу територіальну цілісність, вже тоді розуміли, що буде велика війна. Стояло одне питання: коли?

«Ще в 2014 році мені хлопці казали : «Мам, вони не зупиняться! Вони підуть далі», – згадує Тетяна Борисенко. – І це дійсно було так, бо вже тоді бачили, що вони прийшли просто нас вбивати, знищувати як націю».

Напередодні повномасштабки Тетяна спілкувалася із побратимами, зі знайомими військовими. Вони були певні, що наприкінці лютого росіяни підуть. Проте ще не було розуміння, чи будуть на Чернігівщину йти. Та вони все ж пішли.

Повномасштабне вторгнення пані Тетяну застало вдома, в Новоселівці. 24 лютого жінка прокинулася о четвертій ранку, а о пів на п’яту вже почула перші вибухи. Вона зателефонувала друзям-військовим, і почула: «Мамцю, полізли орки. Щось будемо робити?» «Звичайно ж, не будемо сидіти», – каже Тетяна.

Також жінка зв’язалася зі співробітниками контррозвідки СБУ й сказала, що готова надавати дані про розташування та переміщення російських військ, які їй передавали побратими. Вона готова була йти навіть у тил до ворога сама, щоб збирати інформацію про переміщення рашистів.

Цистерни з паливом підпалили «Байрактари»

Вже 24 лютого Тетяна отримала інформацію від бойових побратимів, що на станцію «Низківка» прибув потяг із пальним. Військові, які передавали дані, залишалися біля того місця й спостерігали.

«Мені подзвонив Сергій “Кіпіш”, мовляв, “Мамо”, я тут на станції «Низківка». Тут прийшов состав з цистернами і паливом. Це було 24 лютого о 7 ранку. Він не міг їх нічим підірвати, бо не було чим, – розповідає «Мама Таня». – Координати він скинути не міг, бо мав старий телефон. Сказав, що саме станція “Низківка”. І я почала дзвонити в контррозвідку, давати координати цієї станції. Та зранку 25 лютого мені знову дзвонить “Кіпіш” і кричить, що йдуть заправники, будуть заправлятися, цистерни й досі стоять. Тоді вже прорив росіян пішов, і не можна було дати ворогу заправитися. Знову виставили координати, і я стала дзвонити у контррозвідку і доповідати, що стоять цистерни. Прилетів туди “Байрактар”, вдарили по них, але вибухнуло тільки дві цистерни. Я знову подзвонила в контррозвідку, підтвердила координати, і вони вдарили ще раз “Байрактарами” цей состав. Там всього було 56 цистерн, з яких 54 – з паливом. І коли нормально влупили, мені подзвонив “Кіпіш”, сказав, що усе горить, заправникам не вийшло заправитися. Одну цистерну, яка не загорілася, хлопці допалили самі якось».

Потім потрібно було знайти переправу на Макошине, де росіяни ставили свої понтонні мости. Тетяна почала дзвонити знайомим військовим, які лишалися в тилу і працювали. Це були люди, яким жінка довіряла повністю – саме вони давали координати, які Тетяна передавала в контррозвідку. Це була група з трьох чоловік, які перебували в районі Городні.

«Я їм подзвонила і сказала, що треба знайти переправу. І хлопці пішли шукати, – говорить Тетяна. – Вони дзвонять, розповідають, де. Я карту взяла. Там місце якесь, там рів, там дорога. І я виставляла координати отак, дивлячись на карту і слухаючи їх уточнення. Також хлопці казали, скільки і якої техніки йде. Вони все це слідкували, рахували. Я дала ті координати, наші влупили – і влучили. Жодна техніка через ту переправу не пройшла. Потім росіяни шукали інші місця, щоб навести новий понтон, ми теж лупили туди. Також працювали по координатах складів, по скупченню танків, по великій кількості техніки. Всю інформацію мені передавали хлопці, а я – на контррозвідку. Адже їм краще працювати з однією людиною, яку ти знаєш і довіряєш їй на 100%. Дуже багато було випадків, коли люди давали координати, прізвища та телефони, і їх потім здавали. Тому я не говорила, хто в мене працює на окупованій території, а вони й не питали, бо знали мене й довіряли. А в розвідці не говорили, хто їм доповідає».

Орки зруйнували її будинок

З перших днів повномасштабного вторгнення росіяни нещадно обстрілювали Новоселівку. Проте Тетяна лишалася там і продовжувала передавати інформацію. Навіть коли її будинок зруйнували, вона лишалася деякий час у селі, жила з сусідами у підвалах. Переходили з одного в інший.

«Спершу в сусідський будинок прилетіло, там все горіло, там дитину поранило, потім у мій будинок, потім ми перейшли далі до сусідки. Туди теж прилетіло, але підвальне приміщення лишалося нормальним, – розповідає Тетяна. – Та вже від 4 до 7 березня дуже сильно били КАБами, і це не рахуючи того, що тут літали снаряди 152 калібру, арта працювала, танки ворожі. У нас в підвалі було п’ятеро дітей і шестеро дорослих. Я розуміла: якщо КАБ впаде від нас за сто метрів, то цей погріб стане всім братською могилою. Тому потрібно було їхати».

Жінка спершу виїхала до Львова, а потім вирішила поїхати до Венеції. Проте й звідти продовжувала працювати: зідзвонювалася з хлопцями, за комп’ютером виставляла координати і передавала куди треба.

«Я розуміла: для того, щоб давати координати, мені не обов’язково сидіти саме тут, у Новоселівці, під ворожим вогнем. Я могла з хлопцями тримати зв'язок будь-звідки, – говорить Тетяна. – Тому спершу приїхала до Львова, а звідти – до доньки у Венецію. Я дуже захворіла, бо в погребі ми просиділи, можна сказати, на воді та хлібі, через що я страшенно схудла. Також переохолодження було. Я ж була просто в чоловічих капцях і шкарпетках, більше нічого не могла взяти, бо завалено все було. Правда, деякий одяг і документи у мене в сумці були в гаражі, тому вони вціліли. Та вже у Венеції ми працювали з хлопцями, я поповнювала телефон їм, і вони мені дзвонили в роумінгу. Давали дані, я сама виставляла координати і передавала в контррозвідку. За такою схемою ми працювали, аж поки орки не чкурнули з Чернігівщини. Ще коли вони відходили, то в той день ми їх так добряче потріпали і в Седневі, і перед Городнею. Аж душа раділа від того».

І знову в бій

У кінці квітня «Мама Таня» повернулася в Україну, і вже 9 травня вирушила до Харкова.

«Мені подзвонили, сказали, що формується підрозділ, треба медик. Підеш? – Піду. Заступником командира там був наш Віталій Білоус – це був спецбатальйон ГУР “Кракен”. Та я побачила, що не потягнула б там. І тут мені подзвонив комбат “Айдару”, якраз формувався батальйон спеціального призначення, щоб звільняти території. Він каже: “Будеш? Їдеш до мене?”. Я кажу: “Їду”. Приїхала з Харкова в Київ, батальйон доформовувався, бо було багато втрат».

У жовтні 11 батальйон спецпризначення вже був на Миколаївщині, потім – на Херсонщині.

«Це був жах. На Миколаївському напрямку добряче бомбили. Були в Прибузькому, з нами була 28-ма одеська бригада. Потім ми в Чорному лісі стояли, перед Давидовим Бродом, то взагалі пекло було. Там такі нірки в землі були, і по одному, по двоє людей там сиділи. У тих норах ти не можеш поїсти, весь брудний, не можеш зайвий раз сходити в туалет, тебе просто розстрілюють з усього. У нас були поранені й загиблі. З безпілотників нас бомбанули – то десять людей зразу полягло. І так крили ж “Градами”, касетами в лісі, і фосфор, і танки, і все було, – каже Тетяна. – А виходить, що Давидів Брід на висоті, плюс ще річка – наче гірська, бурна. Міст зруйновано, і там багато наших сил було. Коли перейшли Давидів Брід, тоді ми їх конкретно погнали. І якщо хтось скаже, що Херсон дався нам легко, то я відповім: нічого подібного. На Херсон йшли з двох боків наші. Там таке творилося… Хто з якої бригади – не мало значення, всі свої були. І я точно знаю, що Херсон дався важко.

З Херсонської області мене вже звільняли за віком. І якраз десь у цей час, коли я звільнилася, наші хлопці зайшли спершу на острови, а потім перші заходили на лівий берег Дніпра. Там дуже тяжко, там КАБами хлопців б’ють, але я не бачила паніки ні в кого. Я була на Миколаївщині, була на Херсонщині, була на Бахмутському напрямку, і щоб хтось із хлопців сказав, що усе пропало – ні! У них немає паніки, у всіх – бойовий дух. Дійсно, війна – це страшно, от реально страшно. Бувши на бойових з 2014 року, я розумію цей страх, але тоді не було авіації, тоді не було ракет. Коли ми були на Миколаївщині, то по нам прилітали ракети щоденно. Та хлопці все одно не падають духом. Вони прагнуть вигнати росіян із нашої землі і відвоювати кожен її клаптик, який належить нам.

Хлопці отримують поранення, лікуються і знову повертаються на передову. Є такі, хто вже по декілька поранень мають і можуть лишитися вдома, але вони знову й знову туди йдуть. І знаєте, мабуть, за рахунок отих хлопців думки здатися немає взагалі. Вони будуть не вони, якщо опустять руки. І по всій лінії фронту хлопці стоять міцно. Та от багато хто з цивільних не розуміє, що в нас війна. Можливо, хтось не відчув взагалі, хтось втомився, а хтось забув. Люди не розуміють, що росіяни прийшли нас убивати. Я постійно кажу: якщо хтось думає, що пристосується, то він помиляється. Адже якщо росіяни прийдуть, то вони залишать здорове населення, яке працюватиме як раби, а решту просто знищать. Дивіться по Бучі, як вони вбивали. Тому зараз або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Іншого не дано!»

Нині жінка звільнена за віком, та за потреби, каже, готова повернутися.

«Я розмовляю зі своїми хлопцями постійно, – каже Тетяна. – Зідзвонюємося, питаю, чи живі, здорові. Хлопці постаріли: їм по 20-25 років, а вони виглядають на 40. Вони посивіли, стали, як діди. Та дух їх незламний».

Зараз Тетяна Борисенко відбудувала свій зруйнований дім і разом з родиною допомагає своїм хлопцям. По можливості купує ї передає їм те, що їм дійсно необхідно. Минулого року за власний рахунок купила авто і відвезла побратимам. Жінка переконана, що зараз ми маємо зосередитися на допомозі військовим. І не тільки люди, але й міські ради. Не на часі зараз висаджування парків і викладання бруківки. Зараз гроші потрібно спрямовувати лише на армію. Адже в країні – страшна війна. І щоб виграти її, потрібно допомагати нашим захисникам.

Джерело: газета "Чернігівщина", Марія Пучинець, фото з архіву Тетяни Борисенко