Ярослав Сірик був поруч з братом Євгеном, коли біля кафе в Миколаєві пролунав вибух. Ярослав вижив, Євген загинув

Четверг, 20 Февраля 2025 12:21 | Просмотров: 1848

14 лютого близько 14.00 у Миколаєві загинули чернігівські сапери: 26-річний Вадим Єлісєєв, 40-річний Євген Сірик та 38-річна Олена Ключнікова, медикиня. Служили в Центрі протимінної діяльності. Після розмінування території приїхали пообідати в кафетерій «В смаку». Були у військовій формі.

У телеграм-каналі «Миколаївський Ванек» пишуть, що до них підійшла жінка. У руках вона тримала сумку, на дні був пристрій — вибухівка з цвяхами. Вибухом жінку розірвало, упізнати її вдасться лише за ДНК. Перед тим вона робила покупки в магазині і не виключено, що її використовували як «мула». Тобто сказали підійти до військовослужбовців, а вона могла не знати, що несе вибухівку. Миколаївські поліціянти відкрили кримінальне провадження за статтею 258 «Терористичний акт».

Відспівували Олену, Євгенія та Вадима 19 лютого в Катерининській церкві. Олену та Євгенія поховали на «Яцево». Вадима — у Халявині під Черніговом.

Ярослав Сірик. Фото надане ним

Євген Сірик помер від втрати крові

Євген Сірик працював у відділеннях «Нової Пошти»: на Старобілоуській, на Ремзаводі в Чернігові. Потім пішов служити. У відрядженні був разом з 48-річним Ярославом СІРИКОМ, рідним братом.

Євген Сірик

— Женька уклав контракт у березні минулого року, — розповідає Ярослав Сірик. — На три роки. У мене досвід військової служби 25 років. Був і командиром відділення, і старшим роти, й інструктором. Вийшов на пенсію, але знову повернувся на службу.

Спеціальність у мене — технік групи забезпечення. Раніше був водієм. Поїхав, бо не було вільних водіїв. Для мене це було перше відрядження. Женя їздив не раз. Інспектували розміновані дільниці.

Під’їхали до того кафе о 14.05, чи о 14.08, — згадує трагічні події 14 лютого. — Два дні там вечеряли, снідали, обідали. Житло винаймали в центрі Миколаєва. Кафе — десь за два кілометри, теж центральна частина міста. У нашій групі було сім чоловік. Троє з організації, що проводить розмінування. Стояли біля входу, чекали, доки всі з’їдуться. Хтось курив, хтось розмовляв. Людей багато проходило повз, уваги на них не звертали.

— Ярославе, жінку, яка принесла сумку з вибухівкою, бачили?

— Ні. Передивлявся відео. Чи то пакет, чи то сумка світлого кольору.

Ми стояли групками. Я з трьома. Метрів за три, ближче до сходів, — брат мій Женька з медикинею (Оленою). Трохи далі — інша групка, три чоловіки. Вибух був між братом та іншою групою. Гучний. Водій евакуатора, що приїздив забирати машину, казав, що чутно було в радіусі кілометра. Не факт, що чекали саме нас. Могли в той день і час не приїхати.

Жінка, яка принесла сумку, загинула відразу.

Виглядала молодою. Наші були при свідомості. До всіх підбіг. Говорили зі мною, по імені називали.

У всіх були рвані рани від уламків. «Швидкі» повезли їх у лікарню.

Лікарі сказали, що Олена і мій брат померли від втрати крові. Але значного крововиливу на місці події в них не було. Можливо, від вибухової хвилі відкрилася внутрішня кровотеча? — припускає Ярослав. — Судмедексперти проведуть розтин, тоді будемо розуміти, від чого настала смерть.

Медики мене оглянули і відпустили. У Чернігів повернувся наступного дня, у суботу.

Вадим Єлісєєв стояв найближче

Вадим Єлісєєв був навідником танка в Першій танковій Сіверській бригаді. У 2021 році уклав контракт з Центром протимінної діяльності. У 2022 році отримав відзнаку президента «За оборону України».

Вадим Єлісєєв

У Халявині біля двору 72-річної Валентини КАРПЕНКО, бабусі 25-річної Валентини Єлісєєвої, дружини Вадима, стоїть «Хюндай Туксон». Автівка Вадима Єлісєєва.

— На вихідні діти до мене завжди приїжджають, — витирає сльози Валентина Григорівна. — Вадимчик АТО пройшов. З палаючого танка вибрався.

Познайомився з нашою Валюшкою. Трохи попрацював на будівництві. А тоді повернувся служити. Уклав контракт. Він і прописаний у мене. А жили в Чернігові. Батьки залишили їм квартиру. Ремонт затіяв, не закінчив…

Вадимчик збирався у відпустку. З п’ятниці на суботу вночі повинні були повернутися додому. І Вадимчик збирався на риболовлю. У вихідні вони з Валею або рибу ловити їдуть, або шашлики смажать. Тютюну на городі насадять, обробляємо гуртом.

Купив металошукач. Дощ, грязюка, а він на полі щось копає. Монети шукав. Мив, складав їх. Валя коли на нього крикне. А ми з донькою, як коршуни, — на неї. Донька Лєна його синочком звала.

Вадимчик не перший раз був у відрядженні. Кажуть, у тому кафе часто військові зупинялися перекусити. Смачно годують і недорого.

14 лютого десь о 15.00 подзвонив його командир. Знав, що Вадимчик загинув. Сказав Валі. Дзвонить мені донька Олена, плаче. Не розберу, що говорить. Медсестра з миколаївської лікарні сказала, що є поранені, є загиблі. Я стояла перед іконами, просила, щоб Бог мене забрав. А Вадим же ще молоденький. Але ввечері підтвердили, що Вадимчика нема. Та де ж той Бог? Він є для тих, хто в радах сидять, пуза набивають. А для таких, як ми, бідних, нема Бога, — не стримує емоцій, закриває хусткою обличчя. — На відео, що з’явилося в інтернеті, бачили, що Вадимчик стояв спиною до тієї жінки. Як вона ставила пакет.

Вадимчик опинився найближче до вибухівки. Коли гахнуло, кров забризкала всю камеру. До тями Вадимчик уже не прийшов. Тоді Валюшка показала інше відео. Де вони лежать, всюди кров. І Вадимчик лежав. Обличчя не було видно, але ми впізнали.

Того дня о 10.00 чоловік підірвав себе гранатою біля автовокзалу в Миколаєві, а о 14.00 — жінка з вибухівкою.

Ну хто їм буде платити великі гроші, щоб ставила ту сумку? Вона наїлася тими грошима? У новинах казали, двійко діток у неї.

І що ти їм залишила?

Вадимчик дуже любив бабусю. Жив у неї в Вересочі. Були в нього спортивні штани. Старі, затерті. Кажу: «Я їх уже викину». Він: «Добре». А тоді Валя просить: «Бабушка, не викидай. То йому бабуся подарувала, беріг, як пам’ять». Я сіла за машинку, позаштопувала дірочки. Кажу: «Вадимчику, я штани зашила, будеш весною носити». Так і не поносить.

З Валюшею другу дитинку планували. Валя казала: «Щоб Ангелінка не одна була, щоб рід великий».

Валя не їсть нічого. Весь час плаче. Правнучці Ангелінці три рочки. Називає нас з донькою Валею і Лєною. Усе питає:

«Лєно, коли тато приїде, скучила».

«Не приїде тато. Бачиш, сонечко на небі світить?

То тато на тебе дивиться».

Валюша цукерок купила: «Тато гостинчика передав». А мала ходить, його фотографії перекладає.

Нам пропонували поховати Вадимчика в Чернігові, на «Яцево». Мати Вадимчика сказала: «Де дружина захоче, там і поховаємо». Ми тут усі в купці. А на Куликівщину у Вересоч сильно не наїздишся.

Перше й останнє відрядження Олени Ключнікової

Останнє фото, яке зробила Олена Ключнікова у відрядженні

— 12 лютого вони поїхали в Миколаїв у відрядження, — каже 41-річна Тетяна Смаль, рідна сестра Олени Ключнікової. — На день народження сина, йому виповнилося шість років. Доньці 10 років. Хлопці, Євген і Вадим, — сапери. Олена — бойова медикиня. З ними був водій, Ярослав Сєрік, брат Євгена.

До повномасштабного вторгнення сестра працювала в радіозаводській лікарні медсестрою, у гінекологічному відділенні. Три роки тому пішла в ЗСУ. Потрапила в новостворений Центр розмінування.

Це було її перше відрядження за три роки. Замінила колегу, яка повинна була їхати на Миколаївщину. У четвер ми з нею говорили, у п’ятницю переписувалися. Розміновували територію за 40 кілометрів від Миколаєва.

14 лютого о 12.15 сестра відправила матері повідомлення: «Уже закінчили, їдемо з поля в місто. Пообідаємо і будемо збиратися додому».

Близько 14.00 я відкрила карту тривог. У Миколаєві вибухи. Написала сестрі о 14.40: «Лєно, у вас вибухи. У тебе все нормально?» Через годину перепитала: «Лєно, ти жива?» Відповідь так і не прийшла.

Кажуть, ця жінка з сумкою ходила туди-сюди. Тільки почала ставити її на сходах магазину… Сильний вибух. Сумка була з вибуховим пристроєм і цвяхами. Кажуть, вона з Полтави, два сини: 14 та 24 роки.

Це був теракт. Скоріш за все, тій жінці пообіцяли гроші. Але вона не зрозуміла, що нічого не отримає.

Про те, що сестра померла, повідомили близько 21.00. Вона стояла спиною до вибуху. Ззаду все було посічене. Сестру поклали на ноші. Ярослав, їхній водій, тримав її за руку. Вона з ним розмовляла. У лікарні сказали, що в неї поранена нога, її оперують. Померла від втрати крові. Коли нам повернули її військовий квиток, був увесь у дірках.

Джерело: сайт газети "Вість", Юлія Семенець