Село з 34-ма жителями Костирево - без соцробітника і підвезення хліба

Добавить новость

Четверг, 12 Декабря 2024 11:52  |  Просмотров: 238

Це — про будні Костирева Сосницької громади. Сто років тому тут було понад 500 жите­лів, десять років тому — 79. За­раз — 34.
— Із них тільки сімом до 50 ро­ків, — розповідає Тамара Степа­ненко, староста Пекарівського старостинського округу, до складу якого входить це село. — Решта — старші. Є і 1948 року на­родження, і 43-го.

Деякі живуть самі. Позбува­ли худобу, бо немає здоров’я до­глядати. Добре, якщо діти та онуки живуть недалеко. Якщо ні або вою­ють, надія тільки на сусідів.

— Соцробітника немає років п'ять, — кажуть селяни. — Аліна, що обслуговувала самотніх, виїха­ла в Сосницю. Треба було тоді зра­зу добиватися, щоб когось призна­чили на її місце, та ми не кинулись.

А потім — війна. Так і досі переби­ваємося — хто як може.

Одна з найбільших проблем — купити хліба. Магазин у селі за­чинений без малого 10 років. До найближчого — у сусідніх Кнутах — 3 км. До війни хліб і деякі фасо­вані продукти привозив приватний підприємець із Мени. Під час повномасштабного вторгнення до­ставляли через річку човном. По­тім налагодили регулярне поста­чання із Сосницького хлібозаводу. Хліб приймала у себе вдома і про­давала односельцям одна з місце­вих мешканок. Усім було зручно, а їй нелегко. Тому згодом відмовила­ся. А більше ніхто не погодився. Бо це тільки на перший погляд — що там такого: продати десяток-другий буханців. Насправді ж клопоту чимало. Скажімо, для початку тре­ба за свої гроші викупити весь хліб, перенести його від машини в хату, відволікатися від своїх справ, коли приходять покупці. При цьому ще й перейматися: куди дівати хліб, який замовили, а не викупили.

Чи не єдиний плюс Костирева — у селі живе староста. У крайньо­му разі є до кого звернутися.
Від Костирева до Пекарева, де знаходиться старостат, 9 кіломе­трів. Про транспортне сполучення тут уже давно забули.

— Як добираєтесь до робо­ти? - запитую Тамару Михайлівну.
— Своїм легковиком. Довело­ся вчитися, здавати на права. Що іншого виходу немає, стало ясно ще три роки тому, коли стала ста­ростою.

Тоді їй було 52. Раніше працю­вала бухгалтером і була тільки па­сажиром. Тепер досить впевнено почувається і за кермом.

Своєю автівкою їздить на ви­клики в села старостинського округу (до його складу, крім Пе­карева і Костирева, входять ще Синютин і Кнути) і фельдшер Лі­дія Горбач. Медичною реформою фінансування фельдшерів не пе­редбачено — НСЗУ платить за на­дані медичні послуги сімейним лі­карям, з якими пацієнти підписали декларації. Та добратися на при­йом до сімейного лікаря людям цих чотирьох населених пунктів ду­же складно. Найближчий шлях до центру громади — Сосниці — че­рез Десну. А поромна переправа діє не весь рік. Узимку, буває, річку і перейти неможливо, бо лід ще до­сить тонкий, і перепливти на поро­мі не виходить, бо крига не дає. А в об'їзд — через Короп — близько 100 км. Тож громада взяла на себе частину витрат на зарплату медикині. Частину платить власник міс­цевого фермерського господар­ства Микола Швед, який також надає бензин для автомобіля Лідії.

Дітей (на всі 4 села — жод­ної школи) возять на навчання в Шабалинів Королської грома­ди шкільним автобусом. Могли б і в Сосницю, якби через Десну був міст. Про нього в цих селах мріяли давно. Та війна зруйнувала остан­ню надію. Тож поки що виручає тільки пором.

Щоб забезпечити його роботу в повному обсязі, потрібно два по­ромники. Та одного з них незаба­ром мають мобілізувати.

— Як ми тоді? — бідкаються лю­ди.
— Це на сьогодні ще одна ве­лика проблема, — говорить і Тама­ра Степаненко. — Чи розв’яжемо її, зараз важко сказати. Особливо з огляду на те, що в переліку про­фесій критичної інфраструктури, які дають працівникам право на бронь, професії поромника немає.

Основний транспорт (для мо­лодших), коли є потреба добрати­ся з одного села до іншого, — ве­лосипед. Чимало жінок їздять до Пекарева плести маскувальні сіт­ки. Це організувала Тамара Ми­хайлівна більш ніж рік тому. Вона — одна з тих матерів, яким не суди­лося дочекатися своїх дітей з вій­ни. їхній із чоловіком син Вадим загинув у перші дні великої війни — при обороні Чернігова. У 28 років.

Гроші на матеріал для сіток — в основному з пенсій. Постійно до­помагають і земляки, які свого ча­су виїхали із села, залишивши тут свої серця. У відповідь староста фотографує краєвиди, людей і ви­ставляє знімки в соцмережах. Ка­же: для багатьох побачити рідні місця і колишніх односельців — це найкраща подяка за долати.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: