У Припутнях енергодарівець Олег Міщенко сумує за Дніпром і степом

Олег Міщенко жив поблизу Енергодару, працював на Запорізькій атомній електростанції. У вересні разом із дружиною та старенькою ма­мою мусив втекти від війни: залишив рідну домівку й виїхав на підконтроль­ну Україні територію. Зараз живе у Припутнях - знайшов прихисток у своєї тітки.



55-річний Олег Міщенко декілька років жив у місті енергетиків Енергодарі, потім перебрався у село, що за шість кілометрів від нього. Їздив на роботу на ЗАЕС, якій віддав 34 роки свого життя. Колись прийшов молодим хлопцем працювати слю­сарем з ремонту обладнання на цю найбільшу в Європі потужну атомну електростанцію, а пізніше вже став навчати фахівців-ремонтників ла­годити техніку у навчально-тре­нувальному центрі. Так і діждався, доки прийшов час піти на заслу­жений відпочинок, бо працював у шкідливих умовах праці - тож почав оформляти відповідні документи. Але ранок 24 лютого перевернув життя Олега Міщенка, його родини, як і багатьох українців.

Ще до повномасштабного вторгнення рашистів Олег Миколайович донатив на ЗСУ, волонтерив, співпрацюючи з міс­цевою ГО «Передова». У цій громадській організації об’єдналися близько 400 енергодарівців, які збирали кошти для потреб військових, плели маскувальні сітки, опіку­валися дитячим будинком, що в Маріуполі. Навіть випала нагода поїхати у зону АТО із гуманітарним вантажем.

Весь час мав і має проукраїнські погляди і дуже хвилювався, аби росія не ввела свої війська на нашу територію. Адже під час та­кої поїздки до захисників на Луганщину та Донеччину побачив усі жахіття «руського міра» і був переконаний, що «визволителі» - це справжнісінькі фашисти, в яких немає ні жалю, ні людяності. На жаль, це стало­ся. І під російською окупацією опинився красивий і сучасний Енергодар, хоча тоді в місті з понад 50-тисячним населенням про це навіть подумати не могли.

- У нашому місті дві електростанції: атомна і теплова, - розповідає пан Олег.
- Більшість місцевих там працює. На атомній стоїть шість атомних енерго­блоків по 1 млн кВт кожен. Один із них, наприклад, може забезпечити електро­енергією увесь Київ. Електростанція працює безперервно. Якщо зупинити всі її енергоблоки, це може призвести до аварії на кшталт тієї, яка сталася на японській Фукусімі. Тож були сподіван­ня, що її не окупують рашисти.

Але на початку березня на атомній та те­пловій електростанції вже були російські війська. Під час штурму загарбники роз­бомбили два заводи, які працювали на ЗАЕС. Й не приховували радості від того, що захопили станцію.

4,5 тисячі працівників електростанції виходили живим ланцюгом, давали зро­зуміти, що таких «братів» ніхто не чекав і щоб вони забиралися геть. У відповідь свинособаки говорили: «Ми прийшли вас захищати від нацистів». І переко­нати їх було неможливо, каже пан Олег Для населення почалися чорні дні, хоча й було відносно спокійно. Вороги не да­вали спокійно жити: людей, закривали в підвали, допитували. А ще почали ос­воюватися в місті, поводячись наче його господарі.

Співрозмовник говорить, як тільки-но окупанти зайшли на територію станції, він працював вдома дистанційно - начальство дозволило. Інколи, як було тихо, виходив на роботу проводити на­вчання. Потім почав оформлятися на пенсію.

Дружина Світлана працювала бухгал­тером у місцевому відділі освіти. Потім почала теж працювати вдома, дистан­ційно. «Асвабадітєлі» тим часом намага­лися переконати освітян, щоб ті отриму­вали зарплату в рублях. А ще забирали комп’ютери.

Олег Міщенко згадує, що у місті стояло повно техніки окупанта. Коли рашисти почали добряче обстрілювати Енергодар, долітало й на околиці, де в доброт­ному будинку жив Олег із дружиною та мамою. Коли аграрії викосили пшени­цю, почастішали прильоти по полях. Тож було Міщенкам вже страшно і не сила терпіти. Осколки мін люди знаходили на­віть у картоплі.

Посидівши так в окупації, родина вирішла звідти терміново вибиратися. Це було за день до псевдореферендуму. їх вже чекали у Припутнях його тітка Галина Сидоряка із чоловіком Федором Костян­тиновичем. Дуже важко Міщенкам було покидати свій дім. Проте зібрали найнеобхідніше у власну автівку та вирушили в дорогу. В іншій машині - донька із зятем та онукою.

- У черзі на виїзд стояло до восьми колон автівок, по десять у кожній. Випускали по п’ять-шість колон за день. Моя мама у памперсі - треба якось виїжджати. Тож домовилися з одним колаборантом, що за чотири тисячі гривень з машини він нас поставить у чергу, яка зараз рушатиме, - розповідає Олег Миколайович.

Так Олегу із дружиною та 78-річною мамою, яка має обмежені фізичні мож­ливості, вдалося благополучно проїхати всі блокпости, яких було близько десяти, і виїхати. Хоча, зізнається чоловік, дуже боялися.

- А ще нам тоді просто повезло, бо не так прискіпливо перевіряли гаджети, як за декілька днів до нашої поїздки, - каже пан Олег - Говорили, що той рф-військовий, який перевіряв телефони та но­утбуки, загинув від міни. А на його місце ще нікого не призначили, тож дуже в те­лефонах не нишпорили.

Проте донька зі своєю родиною того дня не виїхали.

- Приїхали військові рашисти і сказали, щоб чоловіки віком від 18 до 35 років по­виходили з машин. Їм потрібні були люди у їхню армію. Щоб не йти воювати на боці ворога, донька із зятем змушені були по­вернутися назад. Зі мною вона відмови­лася їхати, - згадує енергодарівець.

Вдруге спробували виїхати через декілька днів, давши «на руку» 200 до­ларів якомусь «головному» на блокпості. Наразі Олегові діти теж у безпеці: тимча­сово мешкають на Черкащині у родичів.

Олег Миколайович телефоном спіл­кується із сусідами та знайомими, ціка­виться як їм живеться в Енергодарі. Адже не всі мали можливість виїхати. Знає, що його будинок, в який він багато років вкладав свою душу, час та кошти, цілий. Тим часом мій співрозмовник дістає із кишені мобілку і показує своє обійстя:
- Ось, дивіться, так ми жили. Все у нас було, сам побудував: і бесідка, і гараж, - гортає світлини. - А це наші квіти. Вони на подвір’ї росли від ранньої весни до пізньої осені. Всякі. Шкода було зали­шати те, що створив своїми руками. Але зовсім не жалкуємо, що виїхали. Потро­ху приходимо до тями і звикаємо жити в тиші, - зауважує співрозмовник.

Наразі у Припутнях Олег не сидить без діла - рубає дрова, топить у хаті, порає худобу. Адже тітка з чоловіком вже старенькі, та й мамі без сторонньої допомо­ги не обійтися.

Переселенець уміє й техніку полагоди­ти, наприклад, пральну машинку, праску, велосипед. Розбирається в електриці та електроніці. А ще з деревом дружить. Словом, все вміє. Каже, якщо люди звертатимуться - не відмовить, бо лю­бить щось ремонтувати та майструвати. Щодо планів на майбутнє, то Олег Міщенко відзначив, що головне - пере­могти ворога у війні, і він вірить, що це обов’язково станеться. А потім повер­неться на свою малу батьківщину:

- Тут Дніпра немає, степів. Я сумую за ними. А ще там мій сад, виноградник. Там батькова могила... Якщо рашисти знищать наш будинок - знайду в собі сили і все відбудую заново.

Джерело: газета “Трудова слава” від 01.12.2022, Світлана ЧЕРЕП

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.