Лист, заради якого варто було жити

75-річний Євген Свистунов із Чернігова — військовий пенсіонер. Службі він віддав більш ніж 20 років, двічі був в Афганістані. Та, зізнається, навіть попри армійську витримку не зміг стримати сліз, коли прочитав листа від свого онука з російського Пскова. Всупереч шаленій пропаганді той бажає Україні перемоги і хоче будь- що переїхати до дідуся в Чернігів. Бо вважає себе українцем.



- По матері я - поляк, а по батькові - білорус. Та все одно, як і онук, відчуваю себе українцем, — говорить Євген Федорович. — Бо народився в Києві і вже довгий час мешкаю в Україні. Мій батько був військовим, тож його носило по всьому світові. А з ним і нас із мамою. Я закінчив Ленінградський електротехнічний інститут зв'язку. Там же познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною, оженився. Невдовзі в нас народилася дочка Марина. На строкову службу мене призвали аж у 26 років - уже після інституту. Служив у Німеччині. Коли підійшов дем- бель - запропонували залишитися. Дружині пообіцяли роботу, а дочці - дитсадок. Подумавши, я погодився. Став прапорщиком, служив начальником майстерні при штабі армії. У Німеччині пробув 5 років. Це максимум, скільки дозволяли затримуватися на одному місці. Потім друзі покликали мене в Чернігівський полк зв’язку. Так вперше опинився тут. У Чернігові був до 1982-го, аж поки на два роки не потрапив в Афганістан. Спочатку мене направили у 103-й полк зв'язку в Кабулі. Потім я попросився на рем- базу. Там займався ремонтом радіостанцій. Об'їздив мало не всі гарнізони в Афганістані. І відчув на собі, що таке війна, був під обстрілами.
Повернувшись, Євген Федорович продовжив службу в Чернігові. Аж поки в 1988-му знову не поїхав у «країну під палючим сонцем».

- Це була моя ініціатива. Скажу чесно, не через якесь геройство, а заради вислуги. Мене направили в джелалабадський госпіталь особливо небезпечних інфекцій де я завідував усім чим тільки можна було. Правда, вдруге в Афгані пробув усього півроку. Наш гарнізон вивели першим, а решту військ - у лютому 1989-го. Так я знову опинився в Чернігові, де брав участь у будівництві пункту технічного обслуговування і ремонту біля радіозаводу. Коли до нас приїхав один із головних інженерів радянської армі ї, то був вражений, що всюди будівництво ще триває, а моя майстерня вже на повну працює. Як зараз пам'ятаю його фразу: «Нагородити тим, чим він хоче!-» Я забажав продовжити службу в Німеччині. І в 1990-му мене направили в НДР, де й пробув до 1993-го року. Нас тоді вивели в російську Самару. Там я ще два роки прослужив до пенсії і повернувся в Чернігів. Чому сюди? Бо полюбив Україну. До того ж тут у мене були друзі, квартира та й саме місто тоді називали містом відставників.

Єдина дочка подружжя Свистунових Марина (їй 52) мешкає у Пскові. Туди перебралася ще в молодості, коли поїхала на навчання.

- Донедавна дочка працювала бухгалтером у приватній фірмі. Та варто було їй сказати колегам: «Що ж ці падлюки роблять, моїх батьків бомблять у Чернігові!» - і її того ж дня звільнили, - продовжує Євген Федорович. - У Марини два сини. Старшому — Костянтину - 30 (він мешкає в Санкт-Петербурзі), а молодшому - Федору -16 (живе з матір’ю в Пскові). Вони щоліта приїжджали до нас у гості. І я пишаюся, що обидва виросли в любові до України. А як інакше? Узяти хоча б мою дружину: вона росіянка, але дуже поважає націоналіста Дмитра Яроша. Ось навіть такі дощечки вирізала із символікою України і Євросоюзу (показує. — Авт.). Листа від Феді я отримав на початку травня. І, чесно скажу, заплакав, коли прочитав його. І дружина теж. Щоб лист дійшов до нас, онукові довелося передати його материній подрузі (громадянці Німеччини). яка якраз їхала зі Пскова додому. Вже з Німеччини вона відправила листа до Львова, а звідти його надіслали нам. Знаєте, заради цього листа мені варто було жити!
Євген Федорович і Тетяна Василівна чудово розуміють українську на слух, але погано нею читають. Тож онук написав їм листа російською (втім без вкраплень української не обійшлося). Далі публікуємо лист мовою оригіналу:

«Дорогие бабушка и дедушка! Я пишу зто письмо для того, чтобы сказать то, что трудно произнести вслух для меня. 23 апреля мне приснился сон о том, как я возвращаюсь на Батьківщину, в Чернигов. Приснился вокзал, где меня встречает дедушка. Всю мою сознательную жизнь дед встречал меня рукопожатием. Во сне я сильно его обнял. Следующим моментом я оказался в машине, и дед показал мне, как отстраивают город, делают его лучше, больше, современнее. И вот подъехали к нашему дому. Я тепло встретился с бабушкой и Патросей (собака Євгена Федоровича. - Авт.). Всегда вспоминаю летние деньки в Чернигове, как лучшее время в моей жизни: сорняки, грядки, рыбалка, нагоняи от деда, нарды, «пивной день».

Как вернусь в Чернигов, буду по пятам ходить за тобой в мастерской. Бабушка, в последнее время я увлекся шитьем, уже умею ставить аккуратные заплатки. Как вернусь, хочу сшить себе сорочку. Червоно-чорну. Я рад, что оодился в Чеонигове (це сталося, коли Марина приїхала в гості до батьків. — Авт.). В самой лучшей и красивой Украине. Рад, что знаю українську мову и постоянно ее улучшаю. Рад, что мне не чужда украинская культура. Счастлив. что я - украинец. Победа не за горами. Наша Украина вступит в ЕС и станет самой лучшей в Европе. А мыстанем самими счастливыми. Слава Украине и ее Героям!»

***
— Під час облоги Чернігова Ви з дружиною залишалися в місті? — запитую Євгена Федоровича.
- Так. Куди нам було тікати? Коли на нашій Бобровиці почалися масові бомбардування, то ми спершу ховалися в підвалі. Однак там дуже холодно і сиро. Тож перечекали лише два авіанальоти, після чого перебралися в лазню. По-перше, її можна протопити. А по-друге, ми розуміли, що ймовірність прямого влучання в лазню незначна, а від осколків вона захистить. До слова, я навіть
брав опосередковану участь у знищенні ворожих військ. Мені ще в перший день війни зателефонував знайомий зі Сновщини і розказав, що одна з російських колон зупинилася біля річки Снов. Коли рушила — я передав цю інформацію своїм знайомим військовим, щоб розмолотили окупантів.

Поки в Чернігові був зв'язок, ми постійно зідзвонювалися з дочкою та онуками. Саме від Федора я першим дізнався, що псковської повітряно-десантної дивізії більше немає, (і майже в повному склалд знищили наші військові під Гостомелем. Також він розказував, що настрої росіян майже не змінилися - вони й далі підтримують війну. Хоча, завдяки успіхам ЗСУ, вже не так виражено. Зараз онук взагалі перестав спілкуватися з усіма товаришами, крім одного — із Криму. Той теж із нетерпінням чекає на перемогу України. А ще Федя сказав нам, що хоче переїхати в Чернігів. Ми з дружиною тільки за. Але як його звідти витягти? Будемо думати...

Джерело: Джерело: газета «Гарт» від 07.07.2022, Олексій ПРИЩЕПА. Фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.