60-річний Олексій Назарук ветеран війни розповів, як вижив у пеклі, а зараз вирощує квіти на Прилуччині

Добавить новость

Понедельник, 24 Февраля 2025 14:28  |  Просмотров: 171

«Молодшого сержанта Назарука Олексія Григоровича, водія-електрика 2 про­титанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки військо­вої частини А7330 звільнити з військової служби у відставку у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі», - написано у наказі командира частини. 26 грудня 2024 року жителю Линовиці виповнилось 60 років. Каже, ще б повоював, але наслідки поранення заважають.

«Секрет» позивного

Позивний Олексія Григоровича - Наг. Той, хто читав «Книгу джунглів» Кіплінга, знає, що так письменник назвав індійську кобру, чоловіка Нагайни. Наг - це також змієподібна міфічна істота в індуїзмі і буддизмі. Хоча воїн Олексій Назарук - зовсім не міфічний, а найсправжнісінький. Сидить поряд у приміщенні Линовицької селищної ради і розповідає, на моє прохання, про себе.

Чоловік виглядає молодшим своїх років. На запитання, чи не займається спортом, відповідає: «Все життя працюю. То машини, то будівництво. Отакий спорт». А позивний свій пояснює просто. Отримав його ще у ра­дянській армії. Це перші літери його прізвища, імені і по батькові російською мовою.

Син ветерана

Народився Олексій Назарук у 1964 році на Дніпропетровщині, у знаменитій своїм розписом Петриківці. Мама його родом з Костопільського району Рівненської області, батько - з Криму, був фронтовиком, пройшов всю Велику Вітчизняну. Помер давно, ще коли Олексію було 9 років. Про війну, згадує чоловік, розповідати не любив. Хіба що за чаркою з друзями говорив. Знає лише, що батько кілька разів втікав з німецького полону, дійшов до самого Берліна, був офіцером у «Смерші». На момент народження сина був вже не молодим, народився Григорій Павло­вич Немеренко ще у 1911 році.
Прізвище у Олексія Григоровича - ма­терине. У нього був ще старший брат, нині покійний. «Мама моя ховалась від НКВС, - розповідає. - Бо коли жила у Рівненській області, познайомилась там з хлопцем, а він був з УПА. Народила йому сина. А розпи­сатись молодим ніяк було, бо на Рівненщині тоді не було сільських рад, все робилось у костелі. Коли почався наступ, хлопця того вбили, в вона, щоб не закатували, втекла у Казахстан. Це вже після війни було. А батько, коли пішов на дембель, працював у Казахстані бригадиром теслярів, вони корівники крили. Там вони і познайомились, одружились. Мама змінила прізвище, і її ніхто вже не міг знайти. Тим більше, за ветерана війни заміж вийшла».

Село його дитинства

З Казахстану вони переїхали у Петриківку, побудували будинок, а вже там Олексій Назарук і народився. Село його дитинства, розповідає, дуже мальовниче і зелене. Є там і ставок у центрі, і річка Чаплинка протікає. Зупинки розписані квітчастими візерунками і у кожного у хаті є картини. Багато сувенірних крамничок. Малювання чоловік називає великим хистом, але, переконує, цьому можна навчитись. Там і кур­си спеціальні є, і училище, і експериментальний цех, який працює з закордоном. «У 9 і 10 класах у нас художні гуртки були, - згадує. - З училища приходили, дивились, хто кра­сиво малює, з кого буде толк. Тим пропонували учитись далі в училищі, а потім і влаштовували на роботу. Але мені більше з технікою подобалось працювати. Автомобілі подобались».

Хоча ні машини, ні мотоцикла у його батька не було. «Ті, хто багатший був, купували мопеди, - розповідає. - А я сам склав. Мені дали раму. Дід з Криму (він там і похований, також був фронтовиком) віддав мотор з колесами. Дорослі допомагали порадами при складанні. Півдня пхаєш, а тоді 20 хвилин їдеш. Цікаво було!»
За рідним селом, каже, не тужить: «Якщо людина працює з ранку до вечора, то за малою батьківщиною і тужити ніколи. Але коли заїжджав раніше на шляху у Бердянськ, де жили родичі, то серце тьохкало. Там і знайомих багато залишилось, і рідних людей могили. Всі кладовища поки об'їдеш. І до бабусі на могилу треба заїхати, і до колишньої тещі... До всіх».

Робота у Линовиці

У навчально-виробничому комбінаті у старших класах герой нашої розповіді вивчився на тракториста. Після школи довго працював у Петриківському рибгоспі, потім в іншому місті був начальником дільниці риборозплідника, де вирощу­вали мальків для інших господарств. А тоді його покликав на роботу у Линовицю знайомий Сергій Коршок - герой однієї з наших попередніх публікацій, який працював тоді головним зоотехніком. Працювати запропонував на цукровому заводі. А вже звідти Олексій Назарук перейшов на роботу у комунальне підприємство. «Приїхав наш місцевий депутат, - пригадує. - Каже, що пригнали у селище нову імпортну машину - сміттєвоз. «Китаєць» - машина надійна, економна, 15 кубів сміття влазить. А посадити за кермо нікого. Дати комусь, щоб кінчив, у раді не хотіли. То й умовили мене хоч трішки попрацювати. Вийшло не зовсім трішки».

Вороги в кукурудзі

Строкову службу Наг проходив на Далекому Сході. «Хаба­ровський край, - каже. - Край географії». Служив у повітря­нодесантних військах. А у перший день повномасштабного поїхав у військкомат. «Він був закритий, - згадує. - Черги стояли величезні. Зброї не було. Тоді ми згуртувались і зробили ДФТГ (добровільне формування територіальної громади). Поставили у Линовиці 3 блокпости і чергували з мисливською зброєю. Я також є керівником громадського формування «Оплот» (назвались на честь найкращого українського танка). Був заступником керівника ДФТГ, керівником - Олег Комар. Приїхали військові. Дали нам відро гранат, дві «мухи» і ще щось - не пам ’ятаю вже. Але автоматів не дали».
Чергували, згадує боєць, і день, і ніч. Розробили графік. Пропускали через пости машини. Місцеві носили їм харчі. «Приносили дуже багато, - розповідає Наг. - Коли хлопці-вій- ськові їхали колонами, ми їх і туди, і назад їжею затарювали. Все на броню передавали. Нащо нам, ми ж у селі живем».

А от жодного диверсанта, зізнається, на блокпостах так і не затримали. Злякались, мабуть, наших відважних хлопців, то і не пішли. Хоча полями окупанти, згадує воїн, дійшли аж до Удайців. А коли їхню колону розбили, порозбігались. Шукали їх українці своїми машинами, бензином заправляли у СТОВ «Цукровик». «Десь у кукурудзі їх мертвих і замерзлих знаходили, - розповідає про ворогів. - Але мені особисто побачити тоді не довелось».

Воювали не за гроші

Після того Олексія Григоровича записали у тероборону у Прилуках. «А коли побачив, що хлопці на Донбас будуть їхати, пішов у військкомат, - розповідає. - Після учебки у Седневі поїхав добровольцем під Бахмут. Це був 23 рік».
На запитання, чи всі поряд були такими ж мотивованими, як він, Наг відповідає: «Всі з одного покоління, 45 плюс. Були і бізнесмени, які мали магазини, дачі, достаток, але воювали. Бо ми пішли воювати не за гроші. Ми коли ще у тероборону йшли, то не знали, що там гроші платять».



А росіяни, каже, на відміну від наших ЗСУ, якраз за гроші і воюють.
Донбас називає дуже багатим краєм: «Раніше думав, що там лише вугільні шахти. А там стільки землі вони орють! Є солоні озера, багато будинків відпочинку. До війни жили, як у раю».

А от про настрої жителів, які там залишились, розповідає без захвату: «Ми розташовувались у Сіверську. Звідти їздили у Бахмут на «нуль». Так у Сіверську 95 % населення - за Росію. Ті, хто за Україну, давно виїхали. Все покинули. Навіть машини у гаражах досі стоять. Встигли дітей схопити - і все. Ну, може, ще білизну і рушники».

За даними перепису 2001 року, що їх можна легко знайти в інтернеті, українців у місті було більше 80 %. А вже у 2022 році з колись 14-тисячного населення Сіверська залишилось не більше 800 мешканців.

За словами Олексія Назарука, у місті немає жодної споруди з цілими вікнами. Він з побратимами жив в одній з таких хат. Попервах, каже, забезпечення було не дуже добрим, з їжею допомагали волонтери. На «нуль» доходили пішки. «Маши­ною довозять, бігом висаджуєшся, а тоді 6-7 кілометрів йдеш, - розповідає. - Раніше під Бахмутом було простіше. Літає дрон над тобою - та й літає. Максимум, що він міг зробити, це сфотографувати і передати координати, а тоді тебе можуть і мінометом накрити. І далі 5-6 кілометрів він не летів, бо треба ще назад повернутись. А зараз «ефпівішки» лише в один бік летять. Якщо тебе не знайшла (рЕб, наприклад, заглушив), то всеодно когось шукатиме. Раніше, лише, коли 3-4 людей бачила, то накривала, а зараз і за одним ганяється. «Ефпівішок» там - як комарів! Вночі ще гірше, ніж вдень. Все гуде».

Із зарубіжної техніки, розповідає, у них була лише та, що подарували волонтери: «Ще у батальйон, правда, передали одну залізяку на гусеницях для евакуації, але вона зараз поламана стоїть. Гуму на джипи ми купували з ротної каси. Нам же кошти платили, то і скидались. Зібрали і телефо­нуєм волонтерам, а вже вони купують і привозять. Нам же треба. Це ж наше життя!»

Вижив у пеклі

Додому Наг повернувся з медаллю «Ветеран війни» і по­свідченням учасника бойових дій. Після контузії і поранення лікувався у Харкові. «Центральна судина в оці розірвалась, - розповідає. - 11 травня 2023 року ми якраз на «нулі» під Бахмутом стояли. На відбитих ворожих позиціях. Ішли де­сантники, несли собі їжу. Почався обстріл - вони заскочили до нас у яму. А дрон, мабуть, просік, що там вже не двоє, а четверо сидять - і нас закидали мінами. Ледве-ледве встигли повистрибувати. Але нікуди не повтікали, просто перейшли на позиції поряд. Чекали, що вони на 9 Травня нас «привітають», бо вони люблять це робити на свята. Але було тихо. А 11 травня почалось».

Після контузії лікувався недовго. «Прокапався 3-4 доби

- і знову у стрій, - розповідає. - Раніше навіть дані про контузію не записували ніде. Але ті, хто знав, сказали, що вона ще вертатиметься. Це, як нежить: нема-нема і з’явився, зник, а потім знову, все гірше і гірше. Через деякий час у мене піднявся внутрішньомозковий та внутрішньо- очний тиск - і розірвало судину. Тепер лівим оком майже нічого не бачу. І голова після того, коли міна майже на неї приземлилась, часто болить. Бліндаж же робили з того, що було - ніхто ж туди матеріал не завезе. Ми плитами з ворожих бронежилетів обклались, немов черепашачим панцирем. Те нас і врятувало, бо міна на них розірвалась, а не у бліндажі всередині».

Своє 60-річчя воїн також зустрічав на Донбасі. Приїхав після госпіталя у Лиман до побратимів, а вони його вітали. «Я ще і послужив би, може, - немов виправдовується Наг. - Але ж зір. Щось потрапить у праве око, як тоді воювати?»

Фото у телефоні

Фотографій у телефоні Олексія Григоровича багато. Біль­шість - з війни. Але починає з найрідніших - показує фото доньок. Їх у нього аж четверо! «Від першого шлюбу двоє - Іринка і Інна, - розповідає. - Одній 31 рік, другій - 28. Живуть на Дніпропетровщині, заміжні. Від другого шлюбу - Тетяна і Діана, 15 і 20 років. Тетяна закінчує Линовицький ліцей».
Але далі його посмішка знову зникає. Показує фото за­гиблих побратимів. Та знову посміхається, коли бачимо у телефоні молодих бійців, які продовжують боронити Україну. «Молодші хлопці про мене казали: «Діда завантажувати не можна, він старий вже - ще динозавра з руки годував». Там без гумору не можна», - розповідає.

«Це я якось телефон взяв на позицію, - продовжує, пока­зуючи вид з бліндажу. - Коли так робимо, відразу ставимо їх на режим «Улітаку», щоб вороги не засікли. Бачите, що з деревами обстріли зробили? А якщо придивитись, там ще і каски на гілках висять російські. А тіла трохи далі лежать. Вони своїх не забирають».

«А оце ми на ротації були під Білоруссю, - показує наступне фото . - На самому кордоні стояли біля дротів, а жодного їхнього військового не бачили. Вони за кілометр боялись до нас підходити. У Ріпкинському районі хати всі зі зрубів. Ми у такій жили. Рибу там у річці ловили».



«А на Донбасі ми городину вирощували, - показує фото, на якому тримає пучок редиски. - Місцеві казали, що у них нічого не росте. «То ви садити не пробували», - відповідав їм... А ще я дуже люблю квіти! Не можу без них. У Линовиці займаюсь вирощуванням тюльпанів до 8 Березня. Маю теплицю розміром 7,5 на 4 метра. Квітів всім вистачає».

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Анатолій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: