Дев'ятирічний Стасик Зязя: «Вірю: тато повернеться. Я чекаю його»

Чекає татка не тільки дев'ятирічним синок Стасик, котрим так схожим на батька. Чекає свого рідного воїна - Олександра Зязю із Рождественського - уся родина. І те чекання - пронизане наскрізь пекучим болем. Уже рік від Олександра - жодної звісточки. Лише сповіщення - безвісти зниклим. І життя для рідних зупинилося. Триматися їм допомагає непохитна віра і надія: їхнім найрідніший у світі захисник живим...

Рідні воїна на мирніи акції у Коропі: син Стасик, дружина Жанна та мама Валентина Олександрівна ЗЯЗЯ

На війну - у день народження сина

Не все, про що пишеш, тримається роками в голові, але є такі історії, котрі міцно закарбовуються в пам'яті чи-то залишають теплий спомин на серці. При­гадується, років десять тому на сторінках нашої газети були світлини щасливих молодят із Рождественського. Колоритні такі, незвичайні: і наречений, і наречена в українському вбранні. У дусі національних традицій ходили вони від хати до хати, аби запросити гостей на своє весілля. Осіли молодята Олександр та Жанна в столиці, жили собі тихим сімейним щастям...
Валентина Олександрівна Зязя - мама воїна також була героїнею наших публіка­цій: писали про неї з нагоди професійного свята ветлікарів.
І ось знову ми повертаємося до рож- дественської родини. Та цього разу, на жаль, привід зовсім не святковий. Серед учасників мирної акції, котра щонеділі про­водиться в Коропі заради підтримки зни­клих безвісти та полонених, зустріла і своїх рождественців. І в них біда - їхній найрід­ніший у світі воїн Олександр Миколайович Зязя вважається безвісти зниклим. Завтра, 28 лютого, минає рік, як про їхнього сина, чоловіка, тата, брата - жодної звісточки. Рік страшної невідомості. Рік тривог і сліз.

29 листопада. Для Жанни та Олексан­дра - це особлива дата. День народження їхнього Стасика. 29 листопада 2023-го стало двічі особливим. Того дня хлоп­чику виповнювалося вісім років, а в тата на руках - бойова повістка. Саме у день народження сина Олександр вирушив на війну. І просив він працівників ТЦК хоч на день пізніше перенести дату повістки, аби побути із сином у день його народження, але ті були невблаганні. Але подарунок татко з мамою синові встигли зробити, той, про який мріяв малий: подарували кішечку.

І той день народження для Стасика був не святковим: рано-вранці вже проводили тата і чоловіка на службу. Прощання. По­цілунки. Обійми. Сльози. Чекання.



Перший вихід - і «Золотий хрест»

Неповні два місяці навчання у Гонча- рівському - і вперед. З 18 січня 2024-го Олександр був уже на фронті - харківський напрямок. Боронив країну у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади.
- За спеціальністю він був гранатомет­ником, до речі, і в армії також, але знаю, що на штурми ходив, - розповідає дружина воїна Жанна. - І перший його вихід на завдання був успішним. Отримав навіть Почесну відзнаку головнокомандувача ЗСУ - нагрудний знак «Золотий хрест». Він як командир групи зумів без втрат ви­вести свою групу із небезпечної позиції: усі живі, лише один був трьохсотий. На­города Сашина вдома: повернули мені із його речами.
Про війну Саша практично нічого не розповідав своїм, хоча не приховував, що хлопців там зникає багато: ідуть на завдан­ня - і не повертаються. Позиції наших на нулі були зовсім близько до ворога: метрів за сто-двісті: чути було, як кацапи говорять. Розповідав, що їм, бійцям, не давали мож­ливості з кимось згуртуватися, здружитися. Сьогодні на завдання йдеш - один склад групи, завтра з тобою - інші люди. Повер­таєшся із завдання - можуть поселити в інший будинок, де інші вже бійці.

- Коли Саша йшов на завдання в край­ній раз, говорив: «У кращому випадку буду трьохсотим». Цікавилася, чи багато бійців іде з ним на те завдання, відповів, що ба­гато, але у документах, які мені прислали вже згодом, мова йшла про трьох безві­сти зниклих, - розповідає Жанна. - Саші обіцяли, як повернеться із завдання, дати коротеньку відпустку.

Чекали у відпустку

На завдання Олександр вирушив о третій ночі 28 лютого. Дома ж чекали на дзвінок від свого рідного воїна: він завжди телефонував, коли повертався.
І ось дзвінок. Але не телефонний. Дзві­нок у двері київської квартири.

- Глянула у «глазок» - бачу: люди у військовій формі. Серце йокнуло. Пер­ша думка: Саша приїхав. Вирішив мені зробити сюрприз: не сказав, що приїде. Знаю ж, йому обіцяли відпустку, - згадує дружина 2 березня 2024-го, котре стало точкою відліку довгого чекання. - Від­чинила двері - чужі люди у військовому. Питають: «Жанно Миколаївно, Олександр Миколайович Зязя ваш чоловік?». «Мій», - відповідаю. «Зі скорботою повідомляємо, що він вважається безвісти зниклим», - продовжують військові. Як так, бути такого не може! Моя свідомість цього не хотіла сприймати. Сльози. Шок. Стасик підбіг до мене. Чую: малий питає. «А ви хто такі? Де мій тато?»... Відразу набрала Сашиній старшій сестрі, потім - тату...

Він так хотів начутися голосу мами

Мама. Вона все плаче і плаче, і сльо­зи на неньчиних очах не висихають уже рік. Батько воїна Микола Миколайович у собі переносить біду. Мовчки виходить з хати, коли дружина починає плакати. Усі думки, тривоги, надії - тільки про сина. Востаннє бачили батьки свого Сашу влітку 2023-го, коли приїздив у село гостювати.

- Життя в одну мить просто зупинилося, як дізналися, що син вважається безвісти зниклим. Того дня повертаюся з роботи, а біля двору вже мої стоять: донька приїхала, хоча не казала, що буде. Відразу питання: що ж сталося? І сестра рідна моя у нас, і двоюрідна сестра приїхала. Уся рідня зна­ла, що Саша безвісти зник, а мені нічого не казали до останнього, - плаче Валентина Олександрівна.



- Берегли маму, відразу нічого не по­відомляли, надіялися, а мо', то помилка, а мо', Саша повернеться із завдання, - по­яснює Жанна.

Не знала мама, що син на завдання на нуль виходить. Не хотіли тривожити, запевняли її, що Саша у безпечному місці.

- Саша зазвичай раз на день телефо­нував, а 27 лютого, якраз перед виходом на завдання, тричі мені набирав. Говорили про різне, буденне. Тільки згодом я зрозу­міла, що він просто хотів почути мій голос,
- і знову мама не стримує сліз.

- Відчуття недоброго у мене було, - каже Жанна. - Саша хвалився, що йому не сняться сни, зовсім. Заспокоювала його: ти дуже втомлений, то і нічого не сниться. А за декілька днів до крайнього завдання Саша й каже, що наснилися ми йому: я, мама і чорний пес. Наступної ночі той самий сон. Але пес не кусався, просто сер­дився. Та в мене неспокій посіяв той сон. А через декілька днів - звістка: зник без­вісти поблизу села Синьківка Куп'янського району Харківської області.

Рідні організували пошуки свого воїна: залучили волонтерів, дісталися до найви­щих щабелів влади, але жодної інфор­мації про воїна не відшукали. В одному з документів, що їм надійшов, ідеться про те, що Саша пішов на завдання, потрапив під артобстріл і не повернувся.

- Перший тиждень після звістки - про­сто шок, а потім усе, наче в тумані, - зізна­ється дружина воїна. У парі Саша з Жан- ною двадцять років. Перше кохання. Ще із шкільних років. Десять років зустрічалися. Побралися. Торік був 10-річний ювілей подружнього життя. Але ювілей без Саші.

- Удень рятує робота, - каже Жанна, котра працює учителем початкових класів в одній із столичних шкіл. - А ввечері, коли повертаєшся додому, дуже важко: усе на­гадує про Сашу: його одяг, фото. Одна з останніх світлин - він разом з кішкою Люсею. Любив він і котів, і собак. Ще коли був у Гончарівському, прибилася до нього кішка, Люсею звали. Коли їхав на Харківщину, хотів її з собою забрати, але вона кудись втекла. Та згодом хлопці з Гончарівсько- го привезли Люську на передову. Якось телефонує і каже: «Скину фотку, глянеш, кого мені привезли». Дивлюся: наш Саша з Люською.

Саме ця світлина - воїн із котиком - на жовто-блакитному полотні, з яким родина виходить на мирні акції заради підтримки безвісти зниклих і полонених.
Ми всі живемо надією. Свідків, що син загинув немає. Ми чекаємо свого воїна, - каже мама безвісти зниклого захисника. - І віра наша ні на секунду нас не залишає: Саша живий..

Людмила ВЛАСКО Фото Ірини Боровської та із сімейного альбому Зязь

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: