Загиблий Руслан Єфіменко на обпаленій війною землі грядки садив і квіти

Добавить новость

Понедельник, 10 Марта 2025 14:48  |  Просмотров: 574

Руслана Єфіменка поважали і цінували побратими, його думка для них була важливою, а поміж себе вони його називали Петрович. Таких людей, як він, з великим серцем і щирою душею, розповідали військові, - небагато. А коли воїн із Шабалинова загинув, то солдат, ризикуючи власним життям, дістав тіло Руслана, аби передати його рідним і вшанувати загиблого побратима. Нашому Герою навіки - 44 роки.



Про військову службу не мріяв

З початком широкомасштабного втор­гнення путінської росії в Україну колектив «Нових горизонтів» взяв на себе ношу пи­сати про кожного, хто пройшов горнила цієї війни і віддав своє життя за батьківщину. І хоча було б легше робити матеріали, у яких менше болю, які не омиті сльозами батьків, дружин і дітей, та все ж - маємо місію: щоб історія про кожного Героя була збережена.

Про свого найріднішого воїна, про свою кровинку, про його службу розповіла мама Руслана Єфіменка Надія Григорівна. І коли домовлялися про зустріч з матір'ю Героя, то й не здогадувалися, скільки всього роз­повість жінка, як добре вона знає сина, скільки подробиць з його життя вона свято береже в пам'яті.

- Руслан 1 грудня 1998 року був при­званий на строкову військову службу. Проходив її у військах Цивільної оборони України Міністерства надзвичайних ситу­ацій. Саме на той рік припала страшна повінь на Закарпатті. Люди, рятуючись від великої води, на дахах спасалися. Від стихійного лиха солдати рятували людей, худобу, за що Руслан був нагороджений грамотами, - з гордістю про подвиги сина згадує Надія Григорівна.

Коли ж термін служби в армії закінчив­ся, мама чекала сина додому. Але минали дні, тижні, а його все не було. Сильно жінка не тривожилася, адже подумала, що у нареченої лишився, що вже разом із нею і приїде. Проте затримало юнака зо­всім інше: під час останнього польоту на вертольоті і стрибка з нього з парашутом, шабалинівець дуже порізав ногу. Тож опи­нився в госпіталі.

- Приїхавши додому, Руслан влашту­вався пасти колгоспну череду корів. Та після одного з робочих днів син ледь живим лишився: на нього напав бик, стегно ліве розтрощив. Була операція, скоби встано­вили. Потім довго розробляли йому ногу, з паличкою ходив, - згадує мама ось ті два роки, коли вони боролися за Русланове здоров'я, за його ногу.
- А як же ваш Руслан знову опинився в армії? - цікавимося, бо ж серйозну травму мав.

- Чесно кажучи, ніколи не думала, що Руслан своє життя із військовою справою пов'яже, - говорить Надія Григорівна. - У кінці 2006 року до нас приїхали з військко­мату, кажуть, що треба контракт підписати про військову службу. Я ж проти була і про травми його розказувала, і знімки ноги показувала. Але... 22 лютого 2007 року Руслан все ж таки підписав контракт.
Так Руслан Єфіменко опинився у вій­ськовій частині в Гончарівському у першій окремій танковій бригаді, де отримав військову спеціальність кулеметника. На­прикінці зими шабалинівець став контр- актником, а вже навесні їх, солдат, почали
готувати-муштрувати до параду до Дня Незалежності України. Мама все хвилю­валася, як же він з такою травмою ноги зможе на параді марширувати. Але ж син хвалився, казав: «Мамо, дивись телевізор, я буду йти в такому-то ряду». Але скільки Надія Григорівна не вдивлялася в телеві­зор, але впізнати свого сина серед сотень інших вона так і не змогла.
- На другий рік його знову беруть і го­тують до параду. Літо, жара, він у берцях. Відпросився на вихідні і приїхав до сестри Людмили в Короп. Вона в лікарні медсе­строю в реанімації працювала. Згодом роз­казувала мені, що таких ніг, як у Руслана, вона до цього ніколи не бачила: пальці в крові, п'ятки теж. Тож вона все, що могла, зробила з його ногами за вихідні. А в по­неділок він уже стояв на плацу, - ще один момент із військового життя сина згадала матір.

На війні з 2014 року

Як починалася російсько-українська ві­йна, 14 лютого 2014 року Руслана та його підрозділ відправили на Сумщину, аби на кордоні оборону тримали в разі наступу росіян. А вже у квітні солдат відправили на Донеччину.
- Розповідав мені, що як везли їх в ешелоні, то всі такі бідові були, сміялися. І як тільки доїхали до вказівника Донецька область, то всі за секунду змінилися, наче поніміли. Їх висадили посеред поля. Зразу треба було окопуватися. Гради летять, - про синове знайомство з Донбасом роз­казала мама воїна.

Руслан часто дзвонив мамі, багато чого розповідав. І про те, що рашистів з Маріуполя за тиждень вигнали. Розказував про Авдіївку, Мар'їнку, інші населені пунк­ти, в яких був. Потім Донецьку область Луганською змінили: уже там воювали. Ротації у військових на той час були: під час яких хлопці у частину у Гончарівське поверталися.

- У грудні 2023 року Руслан у відпустку прийшов додому. Але в січні його терміново викликали у частину. Мабуть, уже тоді до вторгнення готувалися, - припускає сестра Людмила. - А коли вторгнення почалося, то у гуртожитку лишилося все, що збирав у наряд собі на ранок. Бо ж похапцем серед ночі збиралися.

Не до власних речей було солдатам тієї ночі, адже в першу чергу пакували до машин боєприпаси. Відразу воїнів у Ягідне кинули. У лісі вони знаходилися, розпові­ла мама.

- Він з першого і до останнього дня обо­роняв Чернігів. На Масанах знаходилися. Тоді страшне було. Бомби летіли. Схова­тися ніде. Вони сиділи голодні і холодні. Воду з калюж доводилося пити. Говорив: «Мамо, ми по них стріляємо, а вони гадом лізуть. Де тільки і беруться», - і у мами не було тоді ні дня ні ночі, все тужила, плакала та за сина молилася. - Казав, що у нього від шкарпеток одні резинки лишилися, а берці скотчем перемотані, бо ж тоді під­возу у Чернігів не було. Розповідав, що чернігівці, коли на цеглинах їжу варили, то і хлопців до себе звали. Уявіть, у них і самих не було чого їсти, а вони і з солда­тами ділилися. Синочками їх називали. Розказував, що якось ушістьох бігли, а бабуся п'ять бутербродиків їм несе: хліб сухий, засушена ковбаска. Вони і не хотіли брати, бо розуміли, що у неї і у самої нічого нема. Але взяли, розділили на всіх. Це було життя на виживання. Пам'ятаю, сиджу біля груби, дзвонить Руслан о 2 годині ночі і каже: «Мамо, я не знаю, виживемо ми чи ні тут. Що воно буде. Чернігів весь палає». А я все молюся, щоб його Бог зберіг. І Господь його оберігав.

Після Чернігова українських оборонців відправили на два тижні у Черкаси на пе­репочинок. А потім кинули до Запоріжжя.
І що побачили солдати, коли приїхали, то це розбиті будинки, напівзруйновані села. Пізніше, згадує мама, син знаходився між Дніпром і Запоріжжям.

- Саме тоді у нього почалися проблеми зі спиною. Навіть снаряд піднести не міг. Зробили МРТ - грижі у хребті. Але лягати в лікарню відмовився. І скільки не просила його пролікуватися, все казав, що він не може своїх хлопців кинути, бо що ж вони без нього робитимуть, - згадує мама воїна.

Землю дуже любив і тварин

Не лише про війну розказував Руслан мамі. Про котиків і собачок теж говорив, яких називав членами ЗСУ І коли солдати переїжджали на інші позиції, то завжди забирали із собою і тварин, адже своїх, казали, не кидають.

- Коли він був на Донеччині, це ще під час АТО, то підібрав велику собаку, вона 4 роки біля нього була. Єфімівною її хлопці називали. Вірний пес: дощ чи сніг, Руслан стоїть і він біля нього, не ховається. Руслан спати лягає і він біля нього моститься. Так і тепліше було, та й миші сина не гризли на відміну від інших солдат. Усе казав, що привезе його мені. Але ж як: бо ж хто його із собакою у поїзд пустить? Та Руслан наполягав, що придумає, як привезти її, адже казав, що вона його душа. Одного дня, коли син був на посту, собака побігла кудись. Він почув лиш вибух: пес на міні підірвався. Хоча ж таким розумним був, за­вжди обережним, все обнюхував, - розпо­відає мама. - А як же Руслан дітей любив, племінника свого. І сестру свою він же теж витішив, бо ж вона на п'ять років меншою за нього була.

А ще Руслан любив землю. Дуже лю­бив. Коли у 2022 році опинився у Запорізь­кій області, то їх поселили у розбиту хату. Одне з перших, що він зробив, то купив насіння і посадив грядки.
- Я ж йому казала, ну навіщо він таке затіює. Адже їх же і картоплею і всім на світі забезпечували, - мама не розуміла, для чого сину все те здалося: замість того, аби відпочити, він городом займався. - А Руслан мені й каже: «Мамо, я піду на город, подивлюся, і воно наче все радіє мені». Ось таким він був. Прийшовши з позиції, замість того, щоб поспати, він йшов на свій город. Та й коли на Донеччині був, навіть на тій землі грядки садив. А ще дуже любив квіт­ки. Тому завжди мені привозив і тюльпани, і гладіолуси, аби я їх посадила.



Мати Руслана Єфіменка

Навіть командир сказав Руслану, що йому треба не з автоматом бути, а агро­номом, бо де він тільки не знаходився, завжди садив грядки - і в нього все росло й родило.
- Коли Руслан загинув на Курщині, то мені передали його речі. А там, уявіть собі, чималий пакет із різним насінням, - говорить мама.

Навіки Герой

- Я у Руслана ніколи не просила но­мера телефонів його побратимів. А коли сказала, щоб хоч когось дав, відповів: «Мамо, тобі дай номери, то ти світ увесь на ноги піднімеш». Так і не дав. Просила його, щоб хоч сестрі на вайбер присилав, коли він іде на позицію і коли приходить, аби ми знали, що він живий-здоровий.
Життєва історія Руслана Єфіменка перестала писатися у Курській області біля Свердликового 7 листопада 2024 року. Там, на території країни-агресорки, він опинився у жовтні того ж року. Раніше, коли воїн дзвонив рідним, то казав, що звідси живим вийти неможливо, бо схо­ватися там просто ніде.

- З Курської області він повернувся 3 листопада. Вони ж на Сумщині дис­локувалися. Саме в цей день був День інженерних військ, тож я його привітала. Це була остання наша з ним розмова. А мама з ним наступного дня говорила. А 5 листопада з ним уже не було зв'язку. Бо коли вони йшли на чужу територію, то телефони завжди вимикають. А 7 листо­пада Руслан загинув, - згадує Людмила.

- Було вісім годин вечора. О дев'ятій мала закінчуватися його зміна. Руслан розставив своїх хлопців по ділянках і сам мінував свою частину. Почали летіти лі­таки з проклятими КАБами. Три полетіли далі, а четвертий на них бомбу кинув. Загинуло два снайпери. Руслан був із на­парником, якого відкинуло на кілька метрів у сторону, а на сина прийшовся весь удар, - ділиться подробицями загибелі сина Надія Григорівна. - Коли ж рація Руслана мовчала, то командир послав хлопця з іншої позиції подивитися, що сталося, але наголосив, якщо від нього лишилося одне шмаття, щоб той тікав і рятував своє життя. Коли побратим прибіг, то побачив вирву, глибиною приблизно чотири метри, і Руслана в ній. Цей солдат сказав, що він його тіло тут не лишить, щоб це йому не коштувало. Бо ж Руслан неодноразово і його рятував. І тільки цей солдат витяг тіло, доніс до ямки, в якій вони ховалися, назад полетіли літаки, знову почали ски­дати бомби.

Кілька днів жодної звістки від сина і мама почала вже панікувати, а 10 лис­топада божеволіти від думок: душа від­чувала щось погане.

- Що Руслан загинув повідомили се­стрі Людмилі. Вона вже знала ввечері в неділю 10 листопада, але мені нічого не сказала. А в понеділок зранку із зятем приїхали. Люда прийшла і відразу уколи переді мною розкладає. Я подумала, що щось з Русланом: поранений чи в госпіталі. Вколола три уколи і тільки тоді почала розказувати, - виринають у пам'яті ще живі спогади про ту страшну новину у згорьованої матері. - Вдома востаннє Руслан був серпні минулого року. Коли їхав - заслав ліжко, поставив свої капці біля нього, спортивний костюм поклав, вийшов із хати, пригорнув мене, поцілував і сказав: «Мамо, бережи себе»...Я дійду до його ліжка, а зворушить нічого не можу. Мені здається, що там його дух. Три місяці минуло, а я не можу змиритися. Щотижня із зятем їдемо на його могилу, квіти везу, які він так любив. Знаєте, він колись казав, що коли вмре, хоче, щоб на його могилі квіти цвіли.
Руслан Єфіменко понад десять років свого життя був на війні. За ці роки тримав оборону в Донецькій, Луганській, Дніпро­петровській, Запорізькій, Чернігівській, Сумській областях. Воював і на Курщині. Був кулеметником, механіком-водієм, сапером і командиром відділення. Мав дуже багато різноманітних нагород, які, до речі, просто так не даються. І його смерть - це ще одне нагадування про те, якою дорогою ціною розплачуються наші військові, йдучи на передову і за­хищаючи Батьківщину, щоб кожен із нас мав можливість працювати і навчатися під мирним небом, щоб у цьому небі майорів синьо-жовтий стяг.

Ірина БОРОВСЬКА Фото авторки та з особистої галереї Руслана Єфіменка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: