86-річного Віталія Брачуна на землі тримає пам'ять

Добавить новость

Четверг, 6 Марта 2025 14:45  |  Просмотров: 499

Щоразу, коли житель Товкачівки Віталій Дем’янович Брачун накриває на стіл у своїй невеличкій кухні, він запалює свічечку біля портрета на столі. На портреті - його дружина Валентина Олексіївна. Майже три роки немає її на світі, але для чоловіка вона жива. Як живі і обидва сини Олег і Юрій, чиї портрети висять поряд зі ще одним материним на стіні. Поховавши всіх своїх рідних, сам Віталій Дем’янович щосили тримається на світі, бо є у нього місія, яку має виконати. Хоча роки щодня нагадують про себе - 1 січня товкачівцю виповнилось 86!

«Батька не пам’ятаю»

На прохання порекомендувати людину, яку всі у селі поважають, староста Товкачівського старостинського округу Валентина Бобик, від­повіла майже відразу: «Дем’янович! По-пер­ше, він є зятем Героя Радянського Союзу. По-друге, його син торік героїчно загинув на Донеччині. А Дем’янович тримається, дай Бог йому здоров’я! Та і ось недавно приїзжав у старостат. У свої 86 років він ще водить машину!»

У гості до Дем'яновича йдемо з Надією Руцькою. Вона працює прибиральницею у старостаті і пенсіонеру допомагає, бо має добре серце і живе недалеко. Почувши голос Надії Володимирівни, Віталій Дем'янович шкандибає до дверей, відкриває і запрошує нас у хату. Розповідь починає не зразу, бо віддихується, та і кожне слово дається йому важко. Не так вік, як удари долі підкосили його здоров'я.

Народився Віталій Брачун 1 січня 1939 року у селі Сираї тоді Козелецького району Чернігівської області. З тієї війни залишилось у нього два дитячих спогади. «Дороги були тоді не асфальтовані, а викладені з цегли,
- пригадує. - Пам’ятаю, як німці йшли такою дорогою. Легкову машину тягнули коні, бо вони так бензин економили. Солдати йшли поряд пішки, у машині з відкритим тентом сидів офіцер. А за кілька хвилин у сусідській двір заскочили німецькі солдати і потягнули курку».

«Згадується, як відступали, - продов­жує. - Матір з бабусею все, що було у нас, закопали у землю. А ми недалечко, метрів за двісті, у лозі сиділи і дивились. Матір щось взяла з хати, а німець за нею погнав­ся. А біля верби двоє прив’язаних поросят було. Побачив їх німець - і зупинився. Те і врятувало».

Дітей у Ганни Михайлівни Брачун було троє. Старший брат Віталія Дем'яновича Петро народився у 1934 році і вже помер. Під 90 років померла і сестра Тетяна.
«Батька не пам’ятаю», - розповідає чоло­вік. Дем'ян Федорович Брачун зник безвісти на фронті.

У школу пішов після війни. «Село було спа­лене, - пригадує. - Остались лише три хати поліцайські. Хати двох поліцаїв спалили вже наші, а одна в кінці села залишилась - туди я у школу і ходив. Вчився до четвертого кла­су, а потім до сьомого ходив у сусіднє село. Ще коли у школу ходив, пас корови і коні. Потім на волах орав, а тоді мені прикріпили коней. Орав людям городи».

«Служив під Москвою»

У 18 років Віталій Брачун пішов на курси трактористів, а потім військкомат відправив їх з товаришем вчитись на водіїв. Другі курси закінчив у 1957 році. Працював на колгоспних машинах, а тоді став возити голову колгоспу на «Москвичі». Пішов в армію. «Служив під Москвою, у навчально-танковому полку Ака­демії бронетанкових військ імені Сталіна,
- розповідає. - А тоді «Сталіна» від’єднали».

Про те, що до армії захоплювався ще і велосипедами, командирам не зізнався, а от про водійську спеціальність сказав. Сідати за кермо понтонної машини, яка лише раз на рік виїжджала на навчання, не захотів - возив «ГАЗоном» солдатів.

А якось викликали солдата у штаб. Хотіли послати в академію на курси інструкторів-ви- кладачів, але ротний не пустив. Сказав, що на снігоочищувачі працювати нікому. Але з отриманням 2 класу і спеціальності, про що мріяв молодий боєць, пообіцяв допомогти. Після трьох років служби солдат Брачун все ж свій 2 клас отримав. На іспиті, серед іншо­го, розповідав про розбірку-збірку двигуна. Навчився цьому ще до армії. Ще й іншим колгоспним водіям, каже, тоді допомагав.

«Форсували вони Неман»

«Про тестя Олексія Пилиповича Макієнка, знаю з книжок і з розповідей тещі, - ділиться Віталій Дем'янович. - При німцях він був тут, у Товкачівці, а тоді його вони чи били, чи ні, не знаю, але втік і пішов добровольцем в армію. У Биківні, коли їх зібрали, командир сказав: «Не розходитесь, бо тут німці шастають». А він хлопець непосидючий був, та й пішов. А там три фриця. «Слухай, як нам на широку дорогу вийти?» - питають. А він: «Добре, я вас про­веду». Та й провів до наших. За це йому орден Червоної Зірки дали. У Києві його поранило. Лежав там у госпіталі. Теща розповідала, що ходила тоді до нього пішки».

Поранений був Олексій Пилипович і у Ві­нниці. Коли там у госпіталі трохи підлікували, перевели поближче до дому - у Чернігів. Про те, як його тесть отримав Зірку Г ероя, Віталій Дем'янович розповідає так: «Був він куле­метником, «Максим» носив. Форсували вони Неман. Зі своїм напарником у числі перших перебрались на плоту та й засіли. А дуже хотілось їсти. Він і відправив напарника на той берег по їжу. Той лише відплив, німці почали бомбити. Кидали міни і наступали. Він підпускав поближче і відкривав вогонь. А щоб не вбили, міняв позиції. Стримував наступ ворогів дві доби. Був поранений, зробив сам собі перев’язку. А тоді, коли наші на той берег перебрались, командир сказав: «Ця дитина повинна отримати Героя Ра­дянського Союзу!»

Герою на той момент було всього 19 ро­ків. Тоді ж, коли побратими знайшли його майже знесиленого на дні окопу, на голові юнака побачили першу сивину. Про це пи­сала «Правда Прилуччини». Вирізки з газет і книжку «Герои Советского Союза» Віталій Дем'янович бережно дістає зі столу.

У книжці читаю наступне: «Макієнко Олек­сій Пилипович, народився у 1925 році у с. Товкачівка Прилуцького району Чернігівської області, у родині селянина. Українець. Освіта початкова. У Радянську Армію призваний у серпні 1943 року і направлений на фронт. Кулеметник 12 гвардійського стрілецького полку (5 гвардійська стрілецька дивізія, 11 гвардійська армія, 3 Білоруський фронт) комсомолець гвардії рядовий Макієнко у числі перших 14.07.44 форсував р. Неман у районі села Меречь (Мяркіне, Варенський район, Литовська РСР), зайняв на плацдармі вигід­ну позицію і, відбиваючи контратаки ворога, міцно утримував її до підходу підкріплення. Звання Героя Радянського Союзу присво­єне 24.03.45. У 1946 році демобілізований. Повернувся у рідне село, де і працював. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, медалями. Помер 21.02.1952».
«Цю книжку я купив у аеропорту, коли літав у Сибір з бурильниками», - пояснює чоловік.

«Всюди був у пошані»

Після армії Віталій Дем'янович влашту­вався на роботу у науково-дослідний про- ектно-вишукувальний інститут «Дніпровод- госп». З топографами об'їздив Оку та інші сибірські річки. Був водієм в експедиції, потім пішов до бурильників, працював у геології. Перед пенсією трудився в автобазі. «На одній роботі казали, якщо залишусь, то пенсія буде 130 гривень, а не 120, - згадує. - Я кажу: ні, мені зараз треба, де більше платять, туди і йду. Фірм міняв багато, але всюди був у пошані».

Про те, як потрапив у Товкачівку і зустрів там свою майбутню дружину, розповідає так: «Топографи робили зйомки, а ми після них - точки буріння і свердловини. І хотів інсти­тут тоді Удай поглибити, болота у заплаві осушити, та нічого з того не вийшло. Хоча наші пристрої для замірювання рівня води досі, бачу, стоять. Так от, два роки їздив

я сюди у відрядження. Пішов якось тут у клуб і побачив свою струнку дівчинку. Потім підвозив Валю машиною і саму навчив за кер­мом їздити. Навчилась добре. Якось жінок з ланки з поля забирали, так теща, лише коли приїхали, побачила, що її доця везла!»

Коли Віталій і Валентина почали зустрі­чатись, вона ще у Прилуцькому педучилищі вчилась. Була 1949 року народження. «Різ­ниця між нами - майже одинадцять років»,
- розповідає чоловік.

Після закінчення Валентиною Олексіївною педучилища молоді збирались жити у Сира- ях, але не знайшли місця. «Пішла працювати у Товкачівці вчителькою молодших класів,
- розповідає далі Дем'янович про свою ко­хану. - А потім забрав її до себе на роботу молодшим техніком. Я землю витягував, а вона її опис робила. У гуртожитку у Борт- ничах була у мене квартира від інституту. Коли там прописали і дружину, ми переїхали туди. Приїхали - не було нічого. На підлозі постелили та так і переночували. А наступ­ного дня поїхав я по магазинах. Привіз кухню і все інше. Був це 1964 чи 1965 рік».
Жили тоді небагато, тож Віталій Дем'янович підзаробляв з буровиками і поза основною роботою. Бурив свердловини по всій Україні. Працював і на лівобережжі Хер­сонщини, яке нині окуповане. За свою працю чоловік неодноразово нагороджувався.

«Казав, що таких мало»

Виростило подружжя Брачунів двох синів. Обидва дожили до дорослого віку. Олег по­мер від хвороби. Юрію на момент загибелі йшов 56-ий рік. Як і батько, був він водієм. Мав другий клас. Водієм був і в армії. Жив і працював у столиці. «Після вторгнення російських військ у 2022 році став до лав ТрО міста Києва, - повідомляло про нього об­ласне телебачення після похорону. - З часом долучився до однієї зі штурмових бригад ЗСУ та вирушив боронити схід України. Загинув 19 лютого 2024 року у бою на Донеччині».

«Усікли їхню точку, - переповідає слова синових побратимів Дем'янович. - Командир по рації передав, щоб відступали. А Юра ска­зав: «Відходьте, я вас прикрию». І лише вони відійшли - його і накрило. Снаряд чи бомба прилетіла, не знаю. Бліндаж зразу завалило колодами і почалась пожежа. Побратими повернулись, витягнули його обгорілого».

Дем'янович на декілька хвилин замовкає від хвилювання, продовжує Надія Руцька: «Ховали Юрія у Товкачівці урочисто. Відспі­вували у церкві. Приїжджали його побратими і командир, який говорив, що дуже хорошим хлопцем Юрій був, дуже всім допомагав. Казав, що таких мало».

«Кажу командиру: «Спасибі, що достави­ли», - нарешті підбирає слова чоловік. - А він: «Спасибі, що такого сина виховали».
Після Олега Віталію Дем'яновичу залиши­лась онучка Катя, яка проживає у Німеччині. Допомагає там біженцям з різних країн. Про­фесійно займалась парашутним спортом, на момент повномасштабного вторгнення перебувала у Росії, а вже звідти через євро­пейські країни перебралась до Німеччини. Юрій залишив своєму татові онуку Валерію, яка живе у Києві і навідує з мамою дідуся. Місяців вісім тому вони привезли дідусю ще одного приятеля - котика Діму. Поміщався тоді на долоньку, але Дем'янович вигодував його до великого кота.



«Дайте тут дожити»

У дворі Віталія Брачуна стоїть дві машини. «Таврію» Юрія пригнали його побратими з фронту. Він спеціально придбав її для ви­конання бойових завдань. У «Волги» історія не така сумна. «Теща працювала у гаражі Верховної Ради диспетчером, - розповідає Дем'янович, коли ми виходимо надвір. - Коли стали депутатам купувати імпортні маши­ни, «Волги» розпродавали. Ось теща і купи­ла на моє прохання. Лазити біля машини вже не можу. Барахлить, але поки їздить, нехай їздить. А так, як щось треба, заїжджав на яму - робив. Движок їй поміняв».
«Волгою» дідусь їздить у Прилуки, аби зняти з картки пенсію, і магазини відвідує заодно. Виїзний банкомат у Товкачівці буває, але лише по вівторках.
Хату топить дровами. Коли натопить, вми­кає невеличкий телевізор на кухні.



- Дивлюсь «Судові справи» і новини, - роз­повідає. - Дивлюсь про те, як наші росіян бомблять.

- А завдяки чому тримаєтесь на світі, Віталію Дем’яновичу? - питаю.
- Тут всіх поховав - і мене повинні, - від­казує. - Юрі хочу пам’ятник поставити. Тоді і піду.

- Але ж перемоги дочекаєтесь?
- Обов’язково! Хоча і не знаю, коли вона буде. Та й ніхто не знає.

- А багато у селі таких молодих паруб­ків, як Ви? - намагаюсь розвеселити дідуся.
- Мабуть, я один. Більше немає, - посмі­хається.

Вже коли йдемо від Дем'яновича, Надія Руцька, яка разом з сестрою допомагає пенсіонеру у побутових справах, розповідає, що його невістка з онукою завжди кличуть їх, коли приїжджають. «Побачимось, кажуть, бо ви стали нам другою родиною, - розповідає Надія Володимирівна. - Ось і 1 січня приїж­джали на його 86-річчя. Казали, що хотіли забрати його у Київ, а він: «Не поїду. Дайте мені тут дожить». І я їм кажу: «Ви ж йому тюрму зробите». Ось почнуться городи, на городі буде клопотатись. Він же і картопе­льку садить, і огірки-помідорчики-перчики сіє. Сам консервує, ще і коли рідні з Києва приїжджають, їм картоплі і банок з огірками чи помідорами передає».

Джерело: “Прилуччина + Прилучаночка”, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: