Пригоди бравого содата... Борща

- Чого тут можуть навчити людину, якій до пенсії рукою подати? - заговорила в мені іронія, коли наша група резервістів під керівництвом селищного голови Анатолія Стрільця ступила на територію дитячого санаторію «Пролісок», що знаходиться за 2 км від Малої Кошелівки. Тут, із 12 по 26 травня, проходили польові збори територіальної оборони.



Мій стан песиміста розвіявся одразу ж, коли одержав військову форму. Після її примірки поглянув у дзеркало і завмер від подиву - на мене дивився невідомий мені чоловік, зосереджений, і з допитливими очима.

- Бравий солдат Швейк, - хтось за моєю спиною встиг узагальнити мій образ у військовій формі. У цьому жарті я відчув долю істини. Мої думки в той же час запрацювали і, ще не знаючи програми нашого перебування тут, заголовок для свого допису я вже зметикував - пригоди бравого солдата Борща.

Тож, одразу до справи. Військової, зрозуміло. Я вже встиг повідомити читачу про збори територіальної оборони. Про військовий термін - територіальна оборона - розкажу детальніше. З’явився він у військовій лексиці недавно. І на це існував ряд причин. Про дві з них детальніше. Перша - нашій державі не дає спокою північний сусід. Загроза втручання з його сторони - постійна. Тому, як говорить народна мудрість, порох потрібно завжди тримати сухим. Друга - державі потрібні підготовлені кадри - з навичками володіння зброєю, умінням організувати оборону від ворога. Тобто, навченими правильно захищати і захищатися. Цьому і була підпорядкована програма навчання.

Як говорить інший, не менш важливий вислів для даного моменту, - кожен повинен знати своє місце в строю. З початку навчань резервістів, а їх цього разу було кілька сотень, були сформовані роти, взводи, відділення. Ми стали окремим батальйоном територіальної оборони бригади оборони Чернігівщини. 

На нас чекали: розвідувальна підготовка і військова топографія, вогнева і тактична підготовка, спеціальні заняття з медицини.

За підготовку резервістів ретельно взялися спеціалісти з військової справи - інструктори. З кожним із них я встиг переговорити окремо і зробив висновок - це справжні аси своєї справи, досвідчені ветерани АТО і патріоти України. А раз так, то не омину нагоди хоча б окремими штрихами окреслити їх сферу діяльності. Інструктори навчали нас тактиці ведення бою, боротьбі з диверсійними групами і незаконними формуваннями. Розповідали про охорону і захист кордонів, ділилися секретами будівництва поста спостереження, навчали наданню першої медичної допомоги пораненому в бою. Добре попрацювали з нами хлопці з ГО «Центурія» та координаційної ради ветеранів АТО-ООС при Чернігівській ОДА.

А тепер про бравого солдата Борща. Почну здалека. У моїй автобіографії відсутня інформація про службу в армії. Як сказав з цієї нагоди мій хороший товариш: після закінчення педагогічного вузу він переховувався від армії по селах. Ця думка неточна, бо я не переховувався, а просто не мав мети іти на службу. У 1992 році мене викликали у військкомат для проходження останньої комісії, де і вручили військовий квиток.



До 12 квітня цього року, чесно кажучи, я забув про його існування. І тільки повістка змусила мене згадати, що такий повинен бути. Я активно включився в його пошук, залучивши до цього й дружину. Перерили разом всі наявні папірці і таки відшукали. Це була моя перша радість, з якою вважаю за потрібне поділитися з читачем. Ще сентиментальний момент - на першій сторінці відшуканого квитка вклеєне моє фото ще шкільних років. Ось так, через сорок років, я зустрівся зі своєю молодістю. Вона переконливо доводила, що була щасливою і сповненою максималізму. Мрій і планів.

Та до головного. Враження від побаченого і почутого під час військових зборів зашкалюють. Вирують через край. По вінця. Хочу підкріпити їх важливими деталями, які дадуть можливість читачеві глибше зрозуміти події, що відбувалися. Тому одразу ж на передову позицію розповідача...

Почну з урочистої церемонії, коли одержав свій автомат Калашникова і склав присягу на вірність українському народу. Все неумо-тивоване у моїх суспільно-політичних переконаннях тоді покинуло мене. Поняття - Україна і я - стали нероздільні. Єдині. Я поклявся захищати державу і, переконаний, виконаю свій обов’язок без вагань.

Наше життя в санаторії було наближене до армійського. його специфіку розкриває анекдот, який розказав мені знайомий чоловік: пункт 1. Солдате, пам’ятай - командир завжди правий. Пункт 2. Якщо командир не правий, то читай пункт 1. Ось так -ні більше, ні менше. Я прийняв цей закон армійського життя, як аксіому, і був вірний йому до кінця навчання. Хоча, обмовлюся, були і курйози. Як же без них?!



У тиру я гатив з автомата по нерухомих мішенях. Там же знайомився з сучасними мінами, які застосовує ворог, а потім шпурляв «лимонки» в ціль. Серце калатало від хвилювання. Та воно проходило. І наставала впевненість у власних силах.

Я розбирав і складав свою зброю. 

Я разом з іншими обслідував корчі і кущі певних ділянок лісу в пошуках умовних диверсантів. Тягнув за собою умовного пораненого, шукаючи заглиблення в землі, бо саме там мав бути бажаний порятунок. Учився ходити у «двійках» і «трійках», опановуючи тактику бою. Брав участь у штурмі приміщення, яке зайняв умовний ворог. Охороняв адміністративне приміщення в Ніжині, а потім в бронежилеті і касці стояв на блок-посту. Чергував по роті.

Вінцем моїх старань стала Подяка, яку одержав на День резервіста від командира батальйону.

У вечірній час, коли все навкіл завмирало, дослухався до тиші (її теж я навчився слухати), подумки складав рядки свого допису і радів, що враження не полишали мене.

Я умію захоплюватися людьми. А особливо тими, хто справді такого захоплення заслуговує. Тому згадую нашого ротного Василя. Цей чоловік випромінював стільки простоти, розуму і відповідальності, що кожен міг би йому позаздрити по-доброму. Інструктора Богдана, який вертів-крутив своїм автоматом, як циган сонцем. І це справді був талант великого військового мистецтва. Я кожен день тиснув руку інструктору Саші, він чомусь нагадував мені мого двоюрідного брата Володю Дерев’янка, колишнього воєнрука Галицької школи. На жаль, він відійшов у вічність, але живий у моєму серці. Такий же хвацький, такий же рішучий, справжній козак-відчайдух. Це він, Саша, виконуючи роль терориста, разом із напарником та іншими влаштував біля будинку Ніжинської РДА такий спектакль, що небу було жарко. Не забуваю і зосередженого на справі офіцера Юрія, який уважно спостерігав за «новобранцями» і, в разі потреби, надавав необхідну допомогу. Такий ніколи не залишить поля бою, з таким у розвідку ходити - за щастя! Ще одного Сашу, який був одним із тих, хто у 2014-му році став грудьми проти тирана-нелюда на Майдані Незалежності, отримав поранення, але зумів піднятися і продовжити боротьбу. Свого часу він пройшов воєнний вишкіл під керівництвом американських військових спеціалістів. На заняттях на блок-посту влаштовував нам такі нестандартні ситуації, які могли б стати окрасою не одного воєнного детективу.

Щодо майстра диверсійної справи Олексія. На моє запитання, що саме головне для розвідника, він відповів без прикрас - не обгидитися. Тобто, не втратити репутацію. Він мав аж 64 виходи в тил ворога. Стояв горою за кожного свого бійця. Демонстрував винахідливість і кмітливість. його диверсійна група добувала для командування вкрай важливу інформацію. Це справжня воєнна біографія справжнього Героя України!

Про Наташу теж мій спогад. Спокійна, урівноважена, вона ніби оживала, наповнювалася енергією і вправністю, коли демонструвала практичні вправи. Дивився на неї і запитував себе: навіщо нам ця війна? Кому вона потрібна? Невже ось цій чарівній жінці? Я хотів знайти відповіді на свої запитання і не знаходив. Пам’ятаю: у той час небо було у хмаринках, лісові духмяні аромати заповнювали легені. Конвалії дарували свою білосніжну красу, цвіли ялини. І зовсім не хотілося думати, що на Україні триває війна, рвуться снаряди та міни, обриваються людські життя. Що хтось на полі бою чекає на ось таких, як Наташа Нос, конче потребує їхньої допомоги, підтримки.

Одначе про себе! Проходив я наряд і на кухні. Чистив цибулю, різав кубиками картоплю, прибирав, мив підлогу.

Чергував і на КПП (контрольно-пропускному пункті). Тут же і ранок зустрічав. Пам’ятаю: так тихо було навкруги. Хіба що пташка якась прокинеться, обізветься непевним голосом. Бачив, як дрімав ліс. А потім із блідим сяйвом неба почало щось діятися. Згодом ринуло ясне проміння. Тоді подумав: а там, на сході України, ось так, як і я, бійці в секретах, засадах, патрулях, КПП, блок-постах теж зустрічають ранок нового дня. Побажаймо ж їм, друзі, удачі. Хай повертаються у сім’ї живими і переможцями!

Окреме слово про селищного голову, а за сумісництвом старшину Анатолія. Для нас усіх він одразу ж став турботливим батьком. Коли прибули до місця призначення, негайно взявся за облаштування побуту. У нашому помешканні з’явилися вода, світло. Ми були нагодовані й напоєні. Але не тільки за це ми поважали нашого старшину. Коли нагадала про себе інфекційна хвороба, у нас одразу ж з’явилися необхідні ліки. За наказом Анатолія Олексійовича їх негайно доставили з Лосинівки. А користувалися ними не тільки ми, а й багато офіцерів батальйону. Не зайве згадати і цілюще варення зі смородини, яке приготувала дружина старшини. Не одного нашого бійця воно допомогло поставити на ноги.

А тепер хай говорять хлопці-резервісти.

Анатолій Стрілець, старшина запасу.

- На військові збори було призвано 25 резервістів Лосинівської громади. Це люди різних вікових категорій - від юнаків - до людей старших поколінь. З гордістю називаю Владислава, який пройшов війну на сході України. Він виявив бажання взяти участь у зборах, його військовий досвід знадобився і нам. У нашій команді резервістів були також колишні воїни АТО.

Усіх наших хлопців називати не буду. Але хай пам’ятають - я пишаюся ними. Вони - молодці! Пройшли сумлінно курс навчання. Здобули військові знання, які закріпили на практиці. Збори дали їм знання і навички для оборони рідного краю.

Мене, як голову громади, цікавить питання захисту, в разі необхідності - території громади. Закон про територіальну громаду ще не прийнято. Є лише Концепція. Але вона не дає відповіді на мої запитання. Маю і радісну новину:  лосинівці на військових зборах були найкращими. Як підтвердження сказаного нагорода - Подяка за забезпечення якісного виконання покладених завдань у навчаннях батальйону територіальної оборони та високу громадську свідомість від голови Ніжинської РДА Григорія Ковтуна.

Василь Кулик, офіцер:

- Для чого потрібна територіальна оборона? Щоб люди, які ще не брали до рук зброї, здобули необхідні навички військової справи. Головний обов’язок очільника громади - в разі необхідності забезпечити якомога більшою кількістю навчених і обізнаних у військовій справі людей для захисту органів державної влади та стратегічно важливих об’єктів району. По можливості він повинен також залучити певну кількість людей для захисту органів влади на місцях. Мова йде про патрулювання, чергування, створення блок-постів, спостережних пунктів.

Про лосинівських резервістів у мене позитивні відгуки - показали себе на заняттях якнайкраще. Заслуговує добрих слів і старшина Анатолій Стрілець. Відмінний організатор. Знає армійське життя. Цінує порядок. Ретельний. Любить жарт. У житті це важливо. Адже жартівливе слово після напружених занять допомагає розслабитися, розважитися.

Григорій Яременко, офіцер запасу:

- Великий відсоток людей, які тут вперше. Дуже багато молодих, до 30 років. Треба, щоб такі збори проводилися частіше. Щоб залучалися до участі в них адекватні люди. А ще молодь, яка не проходила строкової служби.

Володимир Сукач, учасник військових зборів.

- Я у 90-х проходив службу у національній гвардії України. Вважаю, що це була яскрава сторінка у моїй біографії. Все, що показали військові тут, на зборах, для мене не нове. Але цікаво повторити давно набуте. Дещо у вишколі мені не сподобалося. В очі впадала паперова тяганина. У перший день заїзду зіткнулися з побутовими незручностями. Обговорив проблеми з головою громади. На ранок другого дня наші резервісти вже мали все необхідне для нормального життя. На зборах я зустрів своїх давніх друзів - колишніх воїнів АТО. Був час, коли лосинівські волонтери возили в зону бойових дій все необхідне для наших хлопців. Серед волонтерів був і я. Там і здружився з Сашею Максимцем, Наташею Нос. Важливо й те, що тут ми познайомилися з новими людьми. Краще стали знати один одного.

Анатолій Литовченко, учасник військових зборів.

- В армії я не служив. Тому не шкодую, що потрапив на воєнні збори. Тут одержав навички поводження зі зброєю. Особливо запам’яталися навчання з тактики ведення бойових дій. Я ще школярем відпочивав у цьому санаторії. І зараз поселився у тій самій кімнаті, де жив раніше. Якийсь фатум. Одержавши певні військові навички, я зрозумів, що солдат сам по собі нічого не вартий. Перемагає міцний колектив, який об’єднаний спільними цілями.

Олексій Назаренко, учасник військових зборів.

- Я колишній прикордонник. Проходив службу на самих віддалених рубежах колишнього СРСР, де стрімкі потоки рік і одне каміння. Тому заняття з охорони кордонів сприйняв з цікавістю. Пригадав пережите, побачене. Друзі по службі теж не забуваються. Заняття будувалися на умовностях, у реальному житті все набагато складніше.

Владислав Могильний, учасник військових зборів.

- Три роки я служив за контрактом у мотопіхотній бригаді. Довелося брати участь у бойових діях в зоні АТО. Наука виживання, яку перед цим отримав, знадобилася. Був перший бій, перший досвід. Але про нього краще не говорити. У «Проліску» мені сподобалися заняття з тактичної медицини. Вони передбачали надання допомоги в умовах бойових дій. Думаю, що навички, здобуті резервістами, можуть знадобитися не тільки в умовах бою, а і в повсякденному житті.

Джерело: Міськрайонна газета "Ніжинський вісник", № 21 (147376) від 4 червня 2021, Микола Борщ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.