Семеро дітей і троє чоловіків Марини Дігтяр

Бутівкою пронеслася новина: до багатодітної матері Марини Дігтяр повернувся чоловік. Із Закарпаття, де майже рік був на заробітках. Всі вирішили, що втік, покинув жінку з сімома дітьми. Трьом з яких він рідний батько. А він приїхав, привіз грошей, влаштувався на роботу. Діти раді, Марина щаслива. Поїхала до неї за інструкцією жіночого щастя: як повернути чоловіка.



Перший зник, як тільки завагітніла

Чоловіків у Марини було троє. Про першого, каже, навіть згадувати нічого.

Він був з Городні. Марина теж з Городні. Коли батьки розлучилися, переїхали в Бутівку. Жили як у рукавичці: мама, вітчим, його батьки, Марина і два її молодші брати. Мама купила хату, перейшли туди.

Після 11 класів Марина вивчилася на бармена-офіціанта-буфетчика в 16-ому училищі в Чернігові.

А на роботу взяли в спортшколу на Валу.

— За штатом була сторожем, а який з мене сторож? — сміється. 35-річна Марина невисока і худенька, мов восьмикласниця. — Там тенісні корти. Видавала на прокат ракетки, м’ячі. На вихідні — додому. Почала зустрічатися з Сергієм, він на пару років старший.

Що з дівчиною щось не так, першою помітила дружина директора спортшколи.

— Сергій зник одразу, як тільки взнав про вагітність. Злякався. Спочатку гроші на аборт пропонував. Я навіть у лікарню їздила, і почула, що перший раз робити не бажано, — далі може не бути дітей. Вирішила народжувати.

— Може, треба було спробувати женити?

— Я за Сергія не трималася. Ну, не хочеш і не треба. І, чесно кажучи, заміж була не готова. Тим більше, мама його дуже не хотіла, щоб син женився «по зальоту».

На облік стала в Чернігові, хазяйка з роботи допомогла. Людмила Петрівна дозволила жити в спорткомплексі до декрету, виділили кімнатку. Там були душові, туалет, що ще мені треба? Протягом вагітності додому майже не з’являлася.

Перед пологами на декретні гроші Марина купила хату в Бутівці за дві з половиною тисячі гривень. Правда, без оформлення. І з пологового з дитиною приїхала туди. Сина записала на своє прізвище, Грищенко.

— Ще забрала до себе брата молодшого, бо у мами з вітчимом постійні скандали, сварки. Він жив у мене і допомагав. Потім його відправили в інтернат.

Після пологів Сергій пару раз приїхав подивитися на сина (а Назар — вилитий батько). Навіть гроші привозив, гривень по 300. А потім припинив.

— До його приїздів готувалися: вдягнути щось гарне, губи намалювати, інші дівочі штучки?

— Ні. Зараз в нього інша сім’я. Ми не спілкуємось, на аліменти я не подавала. Якось, Назар вже в школу ходив, зустріли в Городні, показала: «Це твій папа». Син його тільки по фото бачив. Той зробив вигляд, що не взнав.

...Тим часом за столом наминають пельмені Богдан і Соня. Схожі, як близнята, але різниця між дітками майже рік: хлопчику в січні буде три роки, а дівчинці — два. 19 вересня народився найменший, Саша.

Зі школи повернувся 13-річний Назар. Симпатичний русявий. Співає, виступає на шкільних концертах. Добре вчиться. Переодягся і одразу взявся куховарити, поки мама зайнята. Бере на руки меншого двомісячного Сашка.

Другий добряче потріпав нерви

— В декреті я не досиділа, — продовжує Марина. — Завагітніла Владіком і вийшла в наступний декрет.

З Сергієм Дігтярем познайомила кума Таня.

Він з Лемешівки, батьки його сильно пили, і він в совхозі (в Ясенівці, це поряд, перед Бутівкою) сам жив. Мені його жалко стало. Старший на сім років. Заробляв тим, що цеглу по селам бив. Розбирали покинуті хати і продавали.

Зійшлися. Він заїхав у гості веліком раз, другий, і залишився жити. Ніби тверезий, самостійний. І до Назара нормально поставився, дитині два роки було. Тормозки Сергію на роботу збирала.

А коли завагітніла, вирішили одружитися. Він хотів, щоб первісток був на його прізвищі.

Тихенько розписалися в сільраді. Прийшли, бутербродів поїли та й все весілля. Навіть обручок не було.

Звичайно, кожна дівчина чи жінка хоче вийти заміж в білій сукні, в фаті. Я думала потім вдягтися, сфотографуватися, хоч зі сторони подивитися. Але на той момент з грошима було дуже сутужно. Штамп поставили, дитину оформили.

Народився Владислав, потім Кирило і Славік. З різницею в два роки.

Менші школярі теж дуже схожі між собою. Першим зі школи прийшов шестирічний Славік, потім 11-річний Владік. 9-річний Кирило затримався довше всіх, кажуть — футболіст.

Менші зраділи, що всі вдома, здійняли страшенний лемент.

— Сергій почав пити. Він, виявляється, і до нашого знайомства добре запивав. Довго тримався, і знов понеслось.

Ми через це лаялися. Скандали, бійки. Звісно ж, не я його била. Коли вип’є, в нього дах рвало. В старій хаті жили — сварилися, і в нову перейшли, — продовжили.

Як Славіком завагітніла, зрозуміла, що треба щось робити: всього дві малі кімнатки, місця не вистачає. Офіційно гроші отримувала тільки я. Набралася кредитів, купила більшу хату.

Чоловік запивав ідеально. В запої — ніякої роботи. Сьогодні випиває, — йде з дому. П’ять днів не з’являється. По друзям, по совхозам своїм. Я взагалі без поняття, де він валандався.

— Баб не водив?

— Ні. Після третього дня зголодніє, дзвонить мені: «Передай їсти, бо з голоду здохну».

— Невже передавали?

— Спочатку жалко було, передавала: то сусідами, то знайомими. Як правило, в Ясенівці пиячив.

А взимку ж слизько, не доходив туди. О сьомій вийде, о восьмій вже телефонує: забери мене, я впав, ногу підвернув. Доводилось лишати дітей, йти і тягти Дігтяра додому. Назар з меншими сидів, він моя права рука.

А тоді думаю: навіщо я собі нерви псую?

Через наші сварки поставили на облік як неблагополучну сім’ю. Приїжджали перевіряли щомісяця, без попередження, хоч о шостій вечора. Заходять, в холодильник, в шафи заглядають, в погріб. Зазвичай дві співробітниці соцслужб, одна з поліції, іноді — голова села, фельдшер або пожежник.

Все село наглядає. Гроші дитячі отримала, вже: «О, зараз на точку за пляшкою, а тоді завалиться спати, а діти голодні плачуть». В місто ідеш — «на гульки, дітей покидала а сама у всі тяжкі». Крок вліво, крок вправо, — дзвінок в соцслужбу.

Чоловік поїхав — зняли з обліку

— Народила я в березні 2014-го Славика, через чотири місяці Сергій поїхав на заробітки в Бровари, на якийсь завод. Я перехрестилася. Стало набагато спокійніше. А самій по господарству справлятися мені не звикати. Взимку дров нема, а чоловік в запої, — беру сокиру і рубаю. А було що й запасу нема, — кущі обрубувала. Шість років все на своїх плечах тягла.

Його перевдягти треба, — передає Марина немовля Назарові. Хлопець приймає братика і несе до сусідньої кімнати.

— А Сергій десь там і залишився, продовжує Марина. — В Броварах знов напартачив: працював на євровікнах, щось побив, і собі щось поламав. Дзвонив, що в лікарню гроші треба. Я повернула те саме, що він нам висилав. Славика, сина свого меншого, він востаннє бачив в чотири місяці. Сказала Сергію: «Все». І подальші його пересування по Україні мене не цікавили.

Зате нас з обліку зняли.

На розлучення я не подавала. Боялася, що як одиноку багатодітну матір знов на облік поставлять. Втомилася від візитів.

Вже коли дитячі переоформляла і довідки треба були, то через людей просила Сергія передати. Вже він в Петрівці Сновського району жив, знов цеглу бив. До жінки пристав, вона від нього хлопчика народила, Єгорку. Це вже пізніше взнала, коли до нього їздила.

— 3 розбірками?

— 3 Денисом, новим чоловіком. Соціальні служби при оформленні допомоги постійно вимагали довідку про доходи Сергія і пояснювальну, чому я розписана з одним чоловіком, а живу з іншим. А вже ж у мене Богдан і Соня з’явилися, від іншого.

Сергієвим успіхам в особистому житті я зраділа. Одна дурепа пожила, тепер хай інша.

Третій зовсім не такий

— Сама з дітьми прожила років чотири.

— Де Дениса взяли? — питаю в лоба.

— Ой, ну ето ж вобще у нас,— мрійливо піднімає очі Марина.

Черга з женихів не стояла: з чотирма дітьми кому я треба? Цвяхи забивати вмію, дрова рубаю. Навіть спіраль в електроплиті переставлю. Користуємось, коли газовий балон закінчується. Балон поміняю. Знаю, що при короткому замиканні робити: виключаєш щиток, обрізаєш проводи, інший патрон, — готово. Перший раз брат показав, потім сама.

Стою на морозі з кульками, він мимо їде

— З Денисом Литвиненком звів випадок, їздили з кумою на Чернігів. Дорогою додому обламалася маршрутка. Через це запізнилися на автобус в село. Стоїмо в Городні на зупинці, як сироти. Місяць лютий, вже темно, мороз. А кума ще дітям повітряних кульок накупила, гелевих. Такі, що в повітрі тримаються. Я ті шарики держу, а вона чоловікові набирає, щоб забрав. Мимо на велосипедах два хлопці їхали, зупинились і давай з нас сміятися. Кума їм щось гиркнула, вони у відповідь. Поїхали.

А місяців через півтора на сайті знайомств пише мені молодий чоловік. В гості зібрався. Відповіла: «Як тебе запрошувати, коли я тебе вперше в житті бачу?» «А ми вже, — каже, — бачилися. Ти дівчинка з шариками». І я згадала, як стояла з тими пульками на морозі, мов дурна.

Він таки приїхав. Денис жив з матір’ю в Городні, а родом він з Середньої Азії. Богдан дуже на нього схожий, — забирає в малого спустілу миску.

— Я зразу розставила всі крапки над «і». Про дітей ще до зустрічі попередила. Денис розійшовся зі співмешканкою, дітей не було. Щойно приїхав з Києва з заробітків. Залишився, проговорили до ранку. Назавтра знов приїхав. І перейшов до мене жити. Бачу: чоловік вже роботу в Бутівці шукає. Віднісся відповідально. Зварником на підприємстві влаштувався.

Чесно кажучи, задовбалася жити сама. Хочеться з кимось поговорити, а ні з ким. Живу на окраїні, навіть сусідів немає.

Денис сподобався. Він єдиний з чоловіків, ким я дійсно дорожу. З дітьми подружився. На час знайомства йому було 29, сам ще дитина. Мультики любив дивитися. Особливо «Баранчик Шон». Навіть мої діти не так мультиками Захоплювалися.

Коли я в лікарні народжувала — з дітьми він залишався, всю роботу робив.

Денис наполягав, щоб я нарешті розвелася з Дігтярем і ми змогли розписатися.

Народився його перший син Богдан. Треба дитині давати прізвище, а чоловіком у мене все ще є Дігтяр. Їздили, щоб писав відмову від дитини. Потім з Сонею те ж саме. Після Соні Дігтяреві, мабуть, остогидло в Городню їздити розписки писати і він сам подав на розлучення. Він і платив за це.

Ми просили його ще й від дітей відмовитися, щоб Литвиненко їх всиновив. Денис сам йому запропонував. Але Сергій відмовився. Був тверезий, зі співмешканкою своєю радився. І на аліменти просив не подавати. Сказав, що так платитиме. Я не сумнівалася, — жартує Марина, — по сей день «платить».

«Навчилися говорити, а не кричати»

— Ви отримали розлучення, чому ж не розписалися з Денисом?

— Чесно кажучи, на той момент відносини розладналися, — посмутніла Марина. — То розходилися, то сходилися. Я теж не подарунок.

Купили машину за 15 тисяч гривень, Денис почав таксувати. Їхав коли хотів, хотів — приїжджав. Нові знайомі з’явилися. Вночі його нема, вдень приїжджає, спить.

— Випивав?

— Не п’є.

Я завагітніла Сашею і ми зовсім розсварилися. Розійшлися. Сказав, що набридли мої супи. «Нам обом треба подумати» — і пішов. До того, як поїхав в Закарпаття, ми вже місяць не жили.

А примирення почалося з того, що я прийняла ситуацію. Сказала: хочеш забрати дітей — забирай, — зі сльозами згадує Марина. — Без суду, віддам. Тільки ж вони тебе не знають. Ти вночі до них вставатимеш? Ти будеш вгадувати, чого вони хочуть, коли вони голодні, коли їм холодно? Ти їх покинеш, а та, що з ними сидітиме, — вона їх так як я, любити не буде. Бо чужі діти нікому не потрібні.

І от за місяць до народження Саші він подзвонив. Попитав як моє здоров’я. Приїхав, півтора місяці в Закарпатті не доробив. Влаштувався на роботу в Городні. На підприємстві «Агат», у Волощука. Вагони роблять. Додому приїжджає вчасно. А я за ці вісім місяців навчилася бути спокійною. Краще промовчати, заспокоїтися і поговорити завтра. У мене є «Успокой», «Барбовал».

Треба у відносинах десь змовчати, десь поступитися. Треба вміти говорити, і думати, що кажеш. Не завжди прямолінійність потрібна.

Він теж змінився за цей майже рік. Став поступливий. Ми говоримо, а не кричимо. Може це затишшя перед бурею...

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №47 (1801), 19 листопада 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.