6 дітей і 24 онука має мати-героїня Віра Петрова з Бутівки

Добавить новость

Четверг, 18 Июля 2024 17:23  |  Просмотров: 743

5 червня Вірі Іванівні виповнилось 63 роки. Вони разом з чоловіком Віктором Петровим живуть у батьківському будинку на околиці Бутівки. П’ятеро синів і донька – то найбільший спадок подружжя. Їхній скарб і їхнє багатство, який вони бережно несуть через роки і через усі життєві випробування.



Віра була однією з трьох доньок у своїх батьків, які проживали тут же, в Бутівці. Дівчина закінчила вісім класів, ва потім продовжила навчання у будівельному училищі. Однак за фахом е працювала – приїхала додому, в рідне село.

– Мама мені казала: «А побудь дома. Поки тобі 18 виповниться, куди спішити?». Але я кажу: «А, мо’, куди й приймуть мене на роботу?» – згадує Віра Іванівна. – І таки прийняли. Санітаркою у хірургію в лікарні, що під лісом у Городні. Добиралась як могла – взимку стежками на міський рейсовий автобус ходила. Моя бабуся Фенюня, Царство їй Боже, мене щодня о п’ятій ранку проводжала через болото до лісополоси. А далі, через Бойкачівку, я вже сама добігала. Влітку – велосипедом, простіше було. Майже чотири роки пропрацювала, а тоді Микола Миронович Чорний, гарний такий хірург у нас був, каже мені: «Віро, стаж є, відбудеш півроку медичних курсів і працюватимеш медичною сестрою». Але я на той час вже заміжня була, мені 18 було як з першим чоловіком, Сашком Коробком побралися. Сашко не захотів, щоб я на навчання їхала. Пізніше я перейшла працювати на льонозавод, звідти й у перший декрет пішла, синок Юрко у 1980-му році народився. А згодом і другий, Вова на світ з’явився. А як була вагітною третім нашим сином Сашком, чоловіка збила автівка. Насмерть. А я на сьомому місяці вагітності була. Не знаю, як би з тим горем справилась, якби не бабуся Феня. Вона у мене днювала й ночувала, допомагала хлопчиків на ноги ставити. Як менший народився, в мене молока не було через хвилювання від пережитого. Тож і Сашко кволеньким був. Але нічого, бабуся допомогла виходити.

Дітей треба було годувати, тож як найменшому виповнилось чотири місяці, Віра вийшла на роботу, вже ближче до дому – щоб бабусі легше було. Влаштувалась в рідному селі поштаркою. Достатком, звісно, й не пахло. Хатина, збудована ще до Другої світової війни, яку вони з покійним чоловіком придбали після одруження, була більше схожа на курінь – одна крихітна кімната, а стіни такі, що в мороз на них іній виступав. Так у нелегких вдовиних клоптах минув рік. А тоді якось одного дня Віра почула, як її у вікно хтось гукає. То був Віктор Петров, який з колегами з автодору на той час будували дорогу в Бутівці. Віктор працював на грейдері.

– А мене мати та батько у той час все наставляли, що я повинна ще заміж вийти, господаря в родину знайти, адже самотній вдові з трьома хлопчаками ой як непросто було всьому раду давати, – каже Віра Іванівна. – Ох і сердилась я на них! А якось так з мамою засперечались, що зопалу їй сказала: «От хто у вікно покличе, за того й піду!».

Ті слова стали пророчими. Віктор, який до того жив у Городні, на той час розлучився з дружиною й теж був стомлений від самотності.

– Мені Володя, товариш, якось сказав: «У нас є гарна вдова з трьома дітьми. Ти б придивився», – каже Віктор Миколайович. – От я й вирішив долю спробувати. Ми там якраз дорогу лагодили, от я через вікно й покликав Віру. Вона вийшла. Поговорили. Я запропонував спробувати разом сімейне гніздо облаштовувати. Вона погодилась.

А через кілька днів Віра з Віктором, коли він приїхав вчергове у Бутівку, пішли до Віриних батьків – познайомитись та отримати батьківську згоду. Поспілкувались. Батько лише спитав: «Ну що ти, назовсім залишаєшся?». На що Віктор мовив: «Як Віра скаже. Так і буде». У січні 1987 року, якраз на щедрий вечір, і офіційний шлюб зареєстрували. Відтоді вони вже 37 років разом.

Від колгоспу Вірі як вдові з трьома дітьми дали гарний будинок. У подружжя народилось ще два сини – Роман та Коля, й найменша донька Катя. Жили, як усі – батьки працювали, щоб забезпечити велику родину, діти допомагали як могли – турбота про менших лягала на старшеньких. І все дружно, злагоджено, ніхто малечу не ділив на «своїх» і «чужих» – всі були своїми, рідними.

Коли старший син Юра вирішив одружитися, Віра з Віктором залишили йому свій будинок, а собі придбали іншу хату. А згодом переїхали у Вихвостів, де була можливість стабільного заробітку.

– Я пішла з пошти, – каже Віра. – Пів року була на обліку в центрі зайнятості. Але сидіи без роботи – то не моє. Не звикла я так. Тож якось у «Новинах Городнянщини» побачила оголошення, що у Вихвостові потребують механізаторів. Ну, я й подзвонила по вказаному номеру. Спиталася, може, й доярки їм потрібні? Там питають: «А ви корі вдоїти вмієте?». А я то вручну вдома. Звичайно, доїла. А апарату того і в руках не тримала. Тож кажу: «Ні, апаратом не вмію. Але я швидко вчусь». Коли приїхала й приступила до роботи, всі дивувались, що я за перший день вже наловчилася з усім справлятись. А потім і вся родина зі мною переїхала у Вихвостів – Віктор працював трактористом, діти пішли в школу – Сашко 11-ий клас закінчував, решта менші. Тільки Юра, вже одружений, з сім’єю у Бутівці залишився, та Вова в армії служив. Так ми там і жили та працювали 15 років.

Ще й вийшовши на пенсію (Віра пішла в 45 років як багатодітна мати, раніше вийшов і Віктор як чорнобилець), подружжя продовжувало працювати. Мабуть, працювали б і ще, та здоров’я підкосило – Віра Іванівна потрапила в лікарню з тромбами, а там виявили й цукровий діабет. Навіть у кому впала. Ще й інфаркт перенесла. Тож повернулись назад, у Бутівку, у батьківську хату. Зробили невеличкий ремонт і почали господарювати на обійсті. Діти вже всі дорослі, розлетілись, у всіх свої родини. Тільки Коля, найменший, залишився з батьками, допомагає справлятись з нехитрим домашнім господарством – кури та городу 33 сотку, з яких засаджують вже тільки сім, бо в кожного з дітей своя садиба і своє господарство.

Родина найстаршого, Юрка, живе в Бутівці, майже поруч. Вони з дружиною мають шестеро синів. Вова з сім’єю– у Поліссі, він залізничник, має п’ятеро діток. Сашко живе у Вихвостові, вони з дружиною подарували бабусі й дідусю чотирьох онуків. Роман з родиною у Германії – вони з дружиною працювали там і до повномасштабного вторгнення, а їхні вже майже дорослі двоє ще залишались у Чернігові, коли ж почались бойові дії, волонтери доправили дітей до батьків. Син вже працює, а донька закінчує школу. Найменша Катя живе у Вихвостові, має семеро дітей.

– Коли ми повернулись з Вихвостова у Бутівку та облаштували батьківську хату, я до осені ще посиділа, а потім і кажу чоловіку: «Ти як хочеш, а я ще поїду у вихвостів, попрацюю хоч рік. Ну нудьга мене бере без роботи, – каже Віра іванівна. – Тож ще рік жила там у гуртожитку, працювала, у вихідні додому навідувалась, де чоловік та син Коля залишались. Все ж копійчина до пенсії. Тоді повернулась, але перед початком повномасштабного вторгнення ми з Вітею поїхали туди до доньки – вона якраз збиралась у пологовий будинок. А за дітьми ж нагляд потрібен був, тим більше, що одна онучка має серйозне захворювання, за нею особливий догляд потрібен. Там окупацію довелось і пересиджувати. Але весною, як звільнили Чернігівщину, повернулись – вдома є вдома.

Двоє синів подружжя – Юрій та Сашко нині несуть службу зі зброєю в руках. Юрко одразу після звільнення пішов у військкомат добровольцем. Сашко свого часу був у АТО два роки, тож теж не вагався. Зараз воїн боронить Україну на Луганщині. Моляться за них мати з батьком і мріють, що прийде час, коли знову вся родина зможе зібратись на рідному дворищі – як от коли Віра Іванівна святкувала свій 55-річний ювілей. Тоді уся сім’я не поміщалась у тісному будинку – довелось ставити столи на все подвір’я. Всі розмістились – батьки, шестеро дітей і всі онуки. Якось, коли один із синів надумав одружуватись і повідомив батькам, що в його майбутньої дружини є своїх двійко діток, мати лише спитала: «Ти справишся?». А він їй у відповідь: «Мамо, але ж батько тебе зустрів, коли в тебе нас троє було. Чим я гірший?». Так з першого дня велось: у цій родині чужих нема, усі свої, всі рідні. Найменшій онучці Віри та Віктора нині сім місяців. Вона – двадцять четверте онученя жінки, яка нещодавно отримала від держави почесне звання Мати-Героїня.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: