Як живе найпівнічніше село України сьогодні

Грем'яч - це найпівнічшше із сіл Чернігівської області та всієї України. Його історія сягає давніх часів, а також воно відоме своїми мальовничи­ми краєвидами та гостинними людьми. Грем'яч завжди був тісно пов'язаний з українською історією та культурою. Село пережило багато злетів і падінь, але завжди зберігало свою самобутність.



На фото один з будинків села Грем'яч на Новгород-Сіверщині, який обстріляли росіяни

Сьогодні ж Грем'яч - це один із багатьох на­селених пунктів, який щоденно потерпає від російської агресії та зазнає руйнувань. Село, яке перебувало в ізоляції під час окупації Чернігів­ської області та мешканці якого мужньо долали усі перешкоди і, ризикуючи своїми життями, доставляли найнеобхідніші продукти для одно­сельців.

Чимало випробувань доля приготувала для грем’ячан, але наскільки змінилося буденне жит­тя, з нами поділився Сергій Іванович Кушнеренко, котрий колись був головою сільської ради.

— Продукти нам завозять, дякуємо на­шим підприємцям. Світло роблять, спасибі велике хлопцям, бо щойно є пошкодження - вони одразу ж лагодять, так само воду та газ. Швидка приїздить лише на екстрені виклики, а якщо потрібна допомога та консультація, то в телефонному режимі консультує наша місцева фельдшерка, вона ж і за дітьми сте­жить та нагадує батькам за щеплення. В селі також працює своя пожежна команда, тому хлопці оперативно встигають загасити поже­жі після обстрілів. Ми стали невибагливими, нерви в кулак — і тримаємось.

— До початку бойових дій у селі було багато крамниць та працювало кафе. Ви, Сергію Івановичу, згадували раніше, що місцеві підприємці зробили великий вклад. Чи більшість з них ли­шилася наразі в Грем’ячі?

— Зараз в селі працює дві крамниці. Три зачинили — МініМаркет, одну приватну та кафе. Працюють лише Юдицький та Кейдун, люди їм дуже вдячні.

— Наразі прикордоння активно об­стрілюють, б’ють по селах. Чи всти­гаєте ви дійти до укриття, якщо по­чинається обстріл?
— Так, обстріли продовжуються. Поки бомблять, то перечікуємо, а потім знову по­вертаємось до роботи, бо треба городи сади­ти, прибирати, косити. Міст наш зруйнували бомбардуваннями, а під ним до війни жили лебеді. Зараз знову в рідні краї вернулися, на нашу рідну Судость, та вже четверо — двоє білих та двоє чорних - вивели потомство. А як стріляють, то теж ховаються, не видно їх. А обстріли ведуться різним — то дронами ви­бухівку скидають, то з артилерії, з «Градів» б’ють, ще бувають пуски керованих бомб та бомбардування з гелікоптерів - але це рідше. Нещодавно прощалися з односельчанкою, то ще не встигли поховати, а там вже стріляни­на по кладовищу. По людях б’ють, а ще часті­ше — куди заманеться.

— Чи багато руйнувань зазнало село з початку війни?
— Згоріло кілька будинків, у які поцілили з гелікоптера. Комусь пощастило більше, бо сараї прийняли все на себе. Є і випадки, коли влучали у будинок, а снаряд між пере­городок застряг і не розірвався. Били також по вежі зв’язку, є руйнування на фермі. Ще стару школу пошкодили, там колони впали.

По селу є ще багато вирв, деякі з них сягають у глибину понад метр. Зазнавало ушкоджень також майно аграріїв, адмінбудівлі, нова ам­булаторія, а саме — дах її. Староста Андрій Іванович Ірха робить усе можливе, завжди допомагає, тільки-но десь є пошкодження у мешканців.

— Зараз вже не рідкість, що люди полишають власні домівки з метою безпеки через активні бойові дії. Яка ситуація та настрої у мешканців Грем’яча?
— Лишилися ті, кому нема куди виїхати, котрим дороге своє господарство, свій буди­нок, а комусь вже і немає до кого їхати, бо з рідних нікого не лишилося. На нашій вулиці стоїть ще багато жилих хат, близько чоти­рьох, на сусідній Шкільній — більше восьми, в основному люди похилого віку лишаються, молодь повиїжджала. В селі ще багато лю­дей живе, хоча багато хто говорить, що всі все покидали й виїхали, та це неправда - ще село далеко не обезлюдніло.

— У Грем'ячі ще дітки є маленькі - від рочку, у людей у тих хатах обстрілами шиб­ки повибивало. Староста їм допомагає: у та­ких випадках дають плівку, матеріали, скло, якщо є - і далі живуть люди, — додає ще до слів Сергія односелець. — Ще стадо корів досі ганяють пасти на луг, і працюють соці­альні працівники, допомагають літнім людям, забезпечують продуктами. Нам також над­ходить час від часу гуманітарна допомога, староста за те все турбується, думає про населення. Між собою люди допомагають один одному. А ще дбаємо про тих тварин, які лишилися. Коти та собаки прибиваються до хат — то годуємо, бо шкода: вони так само живі, як і ми.

— Наскільки я пам’ятаю, у Грем’ячі одна з найкращих шкіл Новгород-Сіверщини. В якому вона зараз стані?
— Все в робочому стані, перед війною був зроблений великий ремонт, і рівних шкіл за умовами до нашої в селах громади немає. Було закуплене новітнє обладнання для на­вчання і комфорту дітей. Словом, школа че­кає учнів, кінця війни, і щоб дітки поверталися в рідні пенати на свою малу батьківщину, — розповідає місцевий мешканець. І додає:

- Усі дуже вдячні хлопцям і дівчатам, що бережуть та захищають нас, низький їм уклін, бо хто знає, що б з нами було зараз.
Таке життя спонукало грем'ячан масово залишати свої обійстя. Багато родин були змушені переселитися у безпечніші місця. А яким був їхній шлях, розповіла Маргари­та Ворожбит.

— Можете розказати, що саме зму­сило Вас прийняти рішення про виїзд із рідного села?
— Особисто я виїхала, коли була вагіт­на, тому що неможливо знаходитися там під постійними обстрілами. Та й проблемою стало вибратися з села в разі чого, навіть в ту ж лікарню. Була постійна загроза життю і здоров'ю своєму і уже не тільки. Мені довело­ся переселитись. Батьки виїхали, бо вчителі, уроки вести потрібно, а нормального зв'язку в селі нема вже майже 10 місяців. Тому вони це зробили, щоб мати змогу працювати далі.

— Найчастіше переселенці, в першу чергу, стикаються з тим, що не знахо­дять житла з комфортними умова­ми. Чи були й у Вас якісь складнощі під час переїзду та пошуку помешкання?
— Спочатку я переїхала до родичів у Чер­нігів і прожила там чотири місяці, а далі ми разом з батьками переїхали в Новгород-Сіверський та винаймаємо житло, яке нам до­помогли знайти родичі. Тому особисто у нас, поки що, проблем з цим не було. Але зага­лом, від знайомих знаю, така проблема є.

— Зараз складна ситуація, бо Ви не знаєте, що буде завтра, і багато лю­дей пригнічені цим. Чи є якісь наразі плани на майбутнє? Плануєте потім повертатися до Грем'яча?
— Планів на майбутнє поки немає, все буде залежати від ситуації. Думки різні, проте ніх­то не знає, як буде далі. Тому залишається жити, як є, і вирішувати проблеми у міру їх виникнення. Може, повернемося назад, якщо дозволятиме безпекова ситуація.

— Також Ви згадували про те, що Ваші батьки - вчителі Грем’яцької ЗОШ, де навчання відбувається дис­танційно. І нещодавно вони разом з учителями та учнями відстоювали заклад, який хотіли закрити. Як те­пер відбувається навчання?
— Навчання відбувається у форматі відеозустрічей, із застосуванням зум, або відеодзвінка. Знаю лише, що в початкових класах, де мама викладає, під'єднуються майже всі, за старших не скажу.

Інша ж переселенка з Грем'яча дуже дов­го не наважувалась виїхати, не хотіла ли­шати батьків та рідну домівку. Мрія сім'ї — це повернутися додому, в мирний Грем'яч, де немає обстрілів, бо вони вже втомилися від постійних поневірянь орендованим житлом, коли є власний дім. Роботу, як і нормальне житло, знайти складно, бо міс­то переповнене переселенцями, а вакан­сій більше не стає. Її син поділився своєю колекцією уламків різних типів снарядів. Він уже знає, як відрізнити їх по звуку, знає калібри та техніку, в якій вони застосову­ються.

Зараз усіх грем'ячан об'єднує одна спільна мрія — перемога і нестримне бажання по­вернутися в рідні домівки, додому.

Джерело: газета “Сіверський край”, Анастасія Андрос

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.