Грем'яч - це найпівнічшше із сіл Чернігівської області та всієї України. Його історія сягає давніх часів, а також воно відоме своїми мальовничими краєвидами та гостинними людьми. Грем'яч завжди був тісно пов'язаний з українською історією та культурою. Село пережило багато злетів і падінь, але завжди зберігало свою самобутність.
На фото один з будинків села Грем'яч на Новгород-Сіверщині, який обстріляли росіяни
Сьогодні ж Грем'яч - це один із багатьох населених пунктів, який щоденно потерпає від російської агресії та зазнає руйнувань. Село, яке перебувало в ізоляції під час окупації Чернігівської області та мешканці якого мужньо долали усі перешкоди і, ризикуючи своїми життями, доставляли найнеобхідніші продукти для односельців.
Чимало випробувань доля приготувала для грем’ячан, але наскільки змінилося буденне життя, з нами поділився Сергій Іванович Кушнеренко, котрий колись був головою сільської ради.
— Продукти нам завозять, дякуємо нашим підприємцям. Світло роблять, спасибі велике хлопцям, бо щойно є пошкодження - вони одразу ж лагодять, так само воду та газ. Швидка приїздить лише на екстрені виклики, а якщо потрібна допомога та консультація, то в телефонному режимі консультує наша місцева фельдшерка, вона ж і за дітьми стежить та нагадує батькам за щеплення. В селі також працює своя пожежна команда, тому хлопці оперативно встигають загасити пожежі після обстрілів. Ми стали невибагливими, нерви в кулак — і тримаємось.
— До початку бойових дій у селі було багато крамниць та працювало кафе. Ви, Сергію Івановичу, згадували раніше, що місцеві підприємці зробили великий вклад. Чи більшість з них лишилася наразі в Грем’ячі?
— Зараз в селі працює дві крамниці. Три зачинили — МініМаркет, одну приватну та кафе. Працюють лише Юдицький та Кейдун, люди їм дуже вдячні.
— Наразі прикордоння активно обстрілюють, б’ють по селах. Чи встигаєте ви дійти до укриття, якщо починається обстріл?
— Так, обстріли продовжуються. Поки бомблять, то перечікуємо, а потім знову повертаємось до роботи, бо треба городи садити, прибирати, косити. Міст наш зруйнували бомбардуваннями, а під ним до війни жили лебеді. Зараз знову в рідні краї вернулися, на нашу рідну Судость, та вже четверо — двоє білих та двоє чорних - вивели потомство. А як стріляють, то теж ховаються, не видно їх. А обстріли ведуться різним — то дронами вибухівку скидають, то з артилерії, з «Градів» б’ють, ще бувають пуски керованих бомб та бомбардування з гелікоптерів - але це рідше. Нещодавно прощалися з односельчанкою, то ще не встигли поховати, а там вже стрілянина по кладовищу. По людях б’ють, а ще частіше — куди заманеться.
— Чи багато руйнувань зазнало село з початку війни?
— Згоріло кілька будинків, у які поцілили з гелікоптера. Комусь пощастило більше, бо сараї прийняли все на себе. Є і випадки, коли влучали у будинок, а снаряд між перегородок застряг і не розірвався. Били також по вежі зв’язку, є руйнування на фермі. Ще стару школу пошкодили, там колони впали.
По селу є ще багато вирв, деякі з них сягають у глибину понад метр. Зазнавало ушкоджень також майно аграріїв, адмінбудівлі, нова амбулаторія, а саме — дах її. Староста Андрій Іванович Ірха робить усе можливе, завжди допомагає, тільки-но десь є пошкодження у мешканців.
— Зараз вже не рідкість, що люди полишають власні домівки з метою безпеки через активні бойові дії. Яка ситуація та настрої у мешканців Грем’яча?
— Лишилися ті, кому нема куди виїхати, котрим дороге своє господарство, свій будинок, а комусь вже і немає до кого їхати, бо з рідних нікого не лишилося. На нашій вулиці стоїть ще багато жилих хат, близько чотирьох, на сусідній Шкільній — більше восьми, в основному люди похилого віку лишаються, молодь повиїжджала. В селі ще багато людей живе, хоча багато хто говорить, що всі все покидали й виїхали, та це неправда - ще село далеко не обезлюдніло.
— У Грем'ячі ще дітки є маленькі - від рочку, у людей у тих хатах обстрілами шибки повибивало. Староста їм допомагає: у таких випадках дають плівку, матеріали, скло, якщо є - і далі живуть люди, — додає ще до слів Сергія односелець. — Ще стадо корів досі ганяють пасти на луг, і працюють соціальні працівники, допомагають літнім людям, забезпечують продуктами. Нам також надходить час від часу гуманітарна допомога, староста за те все турбується, думає про населення. Між собою люди допомагають один одному. А ще дбаємо про тих тварин, які лишилися. Коти та собаки прибиваються до хат — то годуємо, бо шкода: вони так само живі, як і ми.
— Наскільки я пам’ятаю, у Грем’ячі одна з найкращих шкіл Новгород-Сіверщини. В якому вона зараз стані?
— Все в робочому стані, перед війною був зроблений великий ремонт, і рівних шкіл за умовами до нашої в селах громади немає. Було закуплене новітнє обладнання для навчання і комфорту дітей. Словом, школа чекає учнів, кінця війни, і щоб дітки поверталися в рідні пенати на свою малу батьківщину, — розповідає місцевий мешканець. І додає:
- Усі дуже вдячні хлопцям і дівчатам, що бережуть та захищають нас, низький їм уклін, бо хто знає, що б з нами було зараз.
Таке життя спонукало грем'ячан масово залишати свої обійстя. Багато родин були змушені переселитися у безпечніші місця. А яким був їхній шлях, розповіла Маргарита Ворожбит.
— Можете розказати, що саме змусило Вас прийняти рішення про виїзд із рідного села?
— Особисто я виїхала, коли була вагітна, тому що неможливо знаходитися там під постійними обстрілами. Та й проблемою стало вибратися з села в разі чого, навіть в ту ж лікарню. Була постійна загроза життю і здоров'ю своєму і уже не тільки. Мені довелося переселитись. Батьки виїхали, бо вчителі, уроки вести потрібно, а нормального зв'язку в селі нема вже майже 10 місяців. Тому вони це зробили, щоб мати змогу працювати далі.
— Найчастіше переселенці, в першу чергу, стикаються з тим, що не знаходять житла з комфортними умовами. Чи були й у Вас якісь складнощі під час переїзду та пошуку помешкання?
— Спочатку я переїхала до родичів у Чернігів і прожила там чотири місяці, а далі ми разом з батьками переїхали в Новгород-Сіверський та винаймаємо житло, яке нам допомогли знайти родичі. Тому особисто у нас, поки що, проблем з цим не було. Але загалом, від знайомих знаю, така проблема є.
— Зараз складна ситуація, бо Ви не знаєте, що буде завтра, і багато людей пригнічені цим. Чи є якісь наразі плани на майбутнє? Плануєте потім повертатися до Грем'яча?
— Планів на майбутнє поки немає, все буде залежати від ситуації. Думки різні, проте ніхто не знає, як буде далі. Тому залишається жити, як є, і вирішувати проблеми у міру їх виникнення. Може, повернемося назад, якщо дозволятиме безпекова ситуація.
— Також Ви згадували про те, що Ваші батьки - вчителі Грем’яцької ЗОШ, де навчання відбувається дистанційно. І нещодавно вони разом з учителями та учнями відстоювали заклад, який хотіли закрити. Як тепер відбувається навчання?
— Навчання відбувається у форматі відеозустрічей, із застосуванням зум, або відеодзвінка. Знаю лише, що в початкових класах, де мама викладає, під'єднуються майже всі, за старших не скажу.
Інша ж переселенка з Грем'яча дуже довго не наважувалась виїхати, не хотіла лишати батьків та рідну домівку. Мрія сім'ї — це повернутися додому, в мирний Грем'яч, де немає обстрілів, бо вони вже втомилися від постійних поневірянь орендованим житлом, коли є власний дім. Роботу, як і нормальне житло, знайти складно, бо місто переповнене переселенцями, а вакансій більше не стає. Її син поділився своєю колекцією уламків різних типів снарядів. Він уже знає, як відрізнити їх по звуку, знає калібри та техніку, в якій вони застосовуються.
Зараз усіх грем'ячан об'єднує одна спільна мрія — перемога і нестримне бажання повернутися в рідні домівки, додому.
Джерело: газета “Сіверський край”, Анастасія Андрос
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.