Тітка і син йшли по мінним полям з трупами, щоб забрата тіло загиблого воїна

Увага! Пошук... Допоможіть знайти... Зник безвісти. Ці слова чи не щодня нам зустрічаються в інтернеті. Родини шукають своїх воїнів. Скільки їх уже таких, що вва­жаються безвісти зниклими? Сотні? Чи, може, вже і тисячі? Достеменно невідомо. Та за кожною історією - сльози, тривога, невідомість і надія, що син, чоловік, брат, онук живий.
- Та надіятися на силу інтернету чи соцмережі не варто. Шукати треба самому, стукати в усі двері, телефонувати у всі відповідні ін­станції, щодня всім нагадувати про себе, свою біду, інакше результату не буде, - вважає киянка Надія Володимирівна Кузьменко, родове коріння якої із Деснянського.
І в цьому вона переконалася із власного гіркого досвіду. Жінка ра­зом із сином загиблого майже сім місяців шукала і добивалася, аби повернути на рідну землю свого захисника - 45-річного Івана Бори­совича Ларченка з Мезина, який із вересня минулого року вважався безвісти зниклим.
Яку титанічну пошукову роботу організувала пані Надія, через що довелося їй пройти разом із сином загиблого, читайте у матеріалі.



На знімку - Надія Володи­мирівна КУЗЬМЕНКО

Довга дорога додому на вічний спочинок

Майже через сім місяців після загибелі наш захисник Іван Ларченко з Мезина зміг знайти вічний спочинок на рідній землі. Життя воїна обірвалося ще 13 вересня минулого року на Херсонщині. Він довгий час вважався безвісти зниклим, і тільки цьогорічного квітня полеглого воїна змогли по-християнськи провести в останню путь. Титанічних зусиль вартувало родичам, аби знайти тіло, ідентифікувати його та повернути свого солдата додому.

Майстер на всі руки

Війна - страшний сценарист: чорними фарбами смерті пише такі жахливі сюжети, що не побачиш у жодному фільмі. І те страхіття, що відбувається в Україні нині, - на жаль, не кіно, а страшна реальність, а для декого - справ­жнє пекло, з якого не всім вдається вийти живим. Боже, скільки вже загинуло наших воїнів... Цифри полеглих нам не озвучують, та за кожного цифрою - людське життя, чиясь трагедія до скону віку. Та не всіх полеглих захисників рідні можуть знайти, щоб поховати по-християнськи. А ті, хто самотужки шукає своїх воїнів, які вважаються безвісти зниклими, мусять проходити, як кажуть, усі кола пекла. Ось одна із сотень історій, як рідні шукали свого воїна. Шукали 45-річного Івана Ларченка з Мезина, який із 13 вересня минулого року вважався безвісти зниклим.

Іван. Звичайний сільський чоловік, який жив розмі­реним буденним життям: господарство, городи, тимчасові заробітки.

- Іван мав золоті руки. Пічник він прекрасний: багатьом у селі печі і груби поробив. Та і взагалі був безвідмовний: якщо комусь треба якась допомога, Іван ніколи не відмо­вить, допоможе. Добрий він був за вдачею, працьовитий дуже, - з непідробним теплом у голосі кажуть про воїна люди у Мезині.

Жив одинаком. З дружиною розлучилися понад шість років тому. Але тісні контакти із сином підтримував: допо­магав, чим міг. Та і син Андрій, який нині живе і працює у Києві, бував часто в селі у батька.

Після широкомасштабного вторгнення росії в Україну Іван рвався добровольцем на війну. Подався до Житоми­ра (чому саме до цього міста, уже ніхто не скаже), там пройшов медкомісію, але лікарі сказали, що за станом здоров'я до служби він не придатний. Повернувся в село, а влітку Іван отримав повістку. Був мобілізований 24 червня. Навчання у Києві, Львові, а потім - на лінію вогню у складі мотопіхотного батальйону. Воював Іван на Херсонщині, принаймні, останні місяці свого життя, наскільки нам відомо.

Надіялися, що Іван живий

Та вересень минулого року приніс у родину сумну звістку. «Іван Борисович Ларченко після бою, що від­бувся 13 вересня поблизу Брускинського, що на Херсон­щині, вважається безвісти зниклим», - повідомили сину із військкомату.



Іван ЛАРЧЕНКО: своє життя віддав за Україну

- Андрій - розгублений, засмучений. Не знав, де і як шукати батька. Шкода було дивитися на дитину, придавле­ну горем. Заспокоїла його, кажу, не переживай: знайдемо батька, - згадує той день, коли отримали тривожну звістку, Надія Кузьменко з Києва, яка левову частку пошукових робіт взяла на себе.

Чому саме вона? Безпосередньо для Івана - Надія не кровна родичка, вона - рідна сестра Іванової дружини, давно колишньої. Але Надія, родове ж коріння якого з Деснянського, - рідна тітка Андрію, його хрещена мати. Тому і не могла не допомогти своєму хрещенику, якого вже давно взяла під крило своєї опіки, та і допомоги Андрію не було звідки чекати.

- На той момент ми надіялися, що Іван живий. У по­лоні, але живий, - продовжує пані Надія. - Скоріш давай набирати номер Іванового побратима Василя, якому вдалося вийти з того бою живим. Іван перед тим, як іти в цей бій, залишив сину номер Василя. Наче відчував, що для нього то буде останній бій. Друг розповів, що коли по них відкрили вогонь, вони з Іваном їхали на бТР: Іван був зверху, він - всередині машини. Дев'яносто відсотків, що Іван загинув.

Але достеменно сказати, що Івана серед живих немає, Василь не зміг. Телефонувала Надія іншим хлопцям, котрі вижили в тій битві і три доби із гарячої позиції вибира­лися, прикриваючись тілами своїх побратимів. Саме вони показали на карті, де був бій, де лежать тіла загиблих.

А згодом Надія підписалася на один із російських ка­налів, на очі потрапило відео бою поблизу Брускинського, який відбувся 13 вересня.
- Після перегляду відео, на якому побачили, як рашисти розбили Іванову бригаду, наші сподівання, що Іван жи­вий, дещо згасли, але надія все ж лишалася, - каже жінка.

Із роти - лише п'ятеро живих

Тринадцяте вересня 2022-го Іван та його побратими зранку отримали бойове завдання у визначеному місці зайняти позицію. Окопатися. Але до місця призначення бійці не доїхали: були неодноразові команди зверху змі­нити маршрут і рухатися в іншому напрямку. Та дорогою до нового рубежу колона так і не доїхала. Натрапила на засідку - прямо до рук ворога. Як розповідають очевидці того бою, їх поливали вогнем чи не з усіх видів зброї: артилерії, мінометів, танків, навіть авіації.

Таке враження, що наших бійців ворог там уже чекав.

Пані Надія розповідає, що під Брускинським полягла майже вся Іванова рота: із сорока п'яти бійців тільки п'ятеро вийшли живими, дехто з них із серйозними по­раненнями.

За Іваном - мінними полями

Коли територія поблизу Брускинського була звільнена, Надія разом з Андрієм вирішили поїхати особисто на поле бою. І 26 листопада вони вже були на місці. Якщо хтось думає, що це так просто: сісти і поїхати, знайти і забрати тіло полеглого, то дуже помиляється. Правдами і неправдами добивалися, аби потрапити на поле битви. Їхали Надія та Андрій на те місце і ризикували звідти не повернутися живими. Але непереборне бажання знайти свого воїна не зупиняло їх ні перед чим.



Син Героя - Андрій ЛАРЧЕНКО

- Психологічно було дуже важко все те пережити, що ми побачили, - каже пані Надія. - Не знаю, як усе те страшне видовище витримав Андрій. Йому лишень двадцять два роки. Дитина ще. А довелося побачити такі жахливі картини, що не кожен дорослий витримає. Добратися до місця нам допомогли волонтери, яких відшукала. Адже поля - заміновані, багато розтяжок, без проводжатого живим не вийдеш. У пошуках Івана заглядали чи не в усі погреби. А там - трупи, трупи, трупи.

А на полях скрізь - тіла, тіла, тіла наших воїнів. А запах який! Усе наскрізь просякнуте запахом смерті. Моторошно.

Слухаю розповідь жінки - і мороз по шкірі лишень від почутого. Важко навіть уявити, що коїлося в них на душі, як витримала психіка оте побачене. Пошуки марними не були. Надія з Андрієм знайшли свого захисника. І попри те, що тіло пролежало просто неба понад два місяці, вони змогли його відразу впізнати.

- Іван лежав під деревом. На німому обличчі застигла посмішка, - згадує пані Надія. - У лобі - дірка від кулі, інших пошкоджень на тілі не було. Вочевидь, його контузило і після бою він ще був живий. Але ж рашисти після битви роблять зачистку території і просто добивають поранених.

Забрати тіло відразу ж, у той день, коли його знайшли, рідні не могли. При Іванові не було ніяких документів, котрі б підтверджували його особу. Потрібно було пройти відпо­відну процедуру, а вона затягнулася на місяці.

- Коли Івана знайшли, приїхали з Великої Олександрівки поліція, експерти. Тіло забрали у морг, попереду чекала генетична експертиза. І хоча ми стовідсотково упізнали Івана, але нашого впізнання без підтвержуючих документів особи було замало.

Три місяці чекали на результат генетичної експертизи

Знайти тіло - це ще пів справи. Була довга і вимотуюча тяганина з приводу генетичної експертизи.
- Коли ми знайшли свого воїна, було присвоєно і но­мер мішка, і номер тіла. Та згодом виявилося, що номер тіла якось загубився, і ми певний час знову не знали, де наш Іван. Знову кликала на поміч волонтерів. Знайшли той номерок. З'ясувалося, Іван уже в Миколаєві. У якому саме морзі, знову не знаємо. Обриваю телефон слідчого Миколаєва, аби сказав, де наш солдат. Знайшли нарешті той морг.

Тоді почала «бомбити» у Миколаєві службу, яка прово­дить тести ДНК. Андрій же тест пройшов у Києві. Усі його дані були внесені до бази. Нам хотілося якомога скоріше забрати Івана. Скільки ж він буде лежати у тому реф­рижераторі (спеціальному транспорті для перевезення тіл). Ви не уявляєте, що робиться у тих рефрижераторах. Тіла там, наче дрова лежать: їх переступають, по них топчуться... Жах. А це ж чиїсь сини, чоловіки, брати... Це наші захисники-герої.

У Миколаєві обіцяли оперативно ідентифікувати тіло загиблого, поза чергою. Але оте оперативно затягнулося майже на три місяці.

- Я щотижня телефонувала до служби, яка проводить ідентифікацію тіл. Запевняли: скоро. Але тільки 6 грудня взяли зразок Івана на тест. Стали чекати. Думаємо, ось-ось. А результату немає і немає, - розповідає землячка.

- У січні я вже не витримала чекання і почала оббивати пороги Міністерства оборони України, представники якого посприяли прискоренню проведення генетичної експер­тизи. І тільки у кінці лютого ми отримали результат, що це дійсно Іван. Але це був ще не офіційний результат, який не давав нам право забрати тіло додому.

Тест ДНК зроблений, але ходіння по муках для рідних ще не закінчилося.

- Наша справа загубилася, і ми не змогли забрати офіційні результати генетичної експертизи. Кажуть: «Ваша справа у Києві. Шукайте». Телефоную столично­му слідчому, а у відповідь чую: «У мене справи Ларченка немає». Знову телефоную на гарячу лінію Міністерства внутрішніх справа. І говорила вже на підвищених тонах, не підбираючи слів. Через пів години нам повідомили, що нашу справу передали у Брускинськ, туди, де загинув Іван. Знову шукаємо слідчого з Брускинська.

Знайшли і його, і нашу справу також. Це вже був початок квітня. Ось такою була у нас пошукова робота, довгою, виснажливою, але головне - ми повернули Івана додому на вічний спо­чинок, - завершує розповідь про пошуки пані Надія, яка, вочевидь, за натурою бойова, пробивна, багато чого знає у законодавчому полі, має зв'язки із впливовими людьми, яких долучила до пошуків.

Свою роль у пошуках відіграли наполегливість пані Надії, її завзяття, прагнення будь-якою ціною знайти Івана. Тільки Богу відомо, через що їй з Андрієм довелося пройти, у газеті всього ж не напишеш. Скільки було по­трачених нервів, часу, зусиль. Скільки було зроблено телефонних дзвінків за оці сім місяців, номер телефону Надії навіть дехто блокував, бо так вже набридла зі своїм Іваном.

Скажіть, чи кожна сільська жінка, чи то мати, чи то дружина, зможе організувати таку пошукову роботу? Не кожна. Де шукати, кому дзвонити, кого питати, де ту правду знайти. Надія розповідала, що підтримує контакти з рідними воїнів, котрі вважаються безвісти зниклими після бою у Брускинському. Дехто просто сидить і чекає, сподівається на диво.

- Пояснюю їм: ніхто вашого сина чи чоловіка не зна­йде, не привезе вам додому. Стукайте в усі двері, самі добивайтеся, інакше результату не буде, - розповідає киянка.

Проводжали всім світом, та матері не було

Коли паперові справи нарешті владнали, військові доставили Івана до Києва, а звідти машиною, яку надав голова Понорницької громади, везли до рідного куточка. Було це сьомого квітня, якраз на Благовіщення, та звістка їхала до Мезина не блага. Люди сіл, дорогами яких їхав кортеж із написом «На щиті», навколішках зустрічали свого Героя.

Хоронили земляка наступного дня з усіма почестями. Зібрався чи не весь світ, аби провести в останню путь полеглого воїна. Сліз люди не приховували, шкода свого воїна. Побивався дуже за батьком син.
Але серед присутніх на похороні не було матері.

- Чому ж не було? - не змогла не поцікавитися у міс­цевих жителів.
- Іван виріс без матері. Вона його лишила на своїх батьків, коли він ще був маленьким, - розповіли мезинці.

- Тож баба Нинка, так її звали в селі, хоча за паспортом мала інше ім'я, і дід Марко виростили Івана з самого пуп'яночка. Були йому і за батька, і за матір.
А мати? Де вона, хтозна. Але те, що син загинув, жінка знала.

- Яке ж то серце треба мати, аби не провести в останню путь свою дитину? - дивуються у селі.

Івана ж поховали у маленькій Курилівці, поруч з бабою та дідом. Його дорога до рідного краю була такою дов­гою і важкою. І хтозна, чи був би наш земляк по-людськи похоронений, аби не титанічні зусилля сина Андрія та його хрещеної матері Надії Володимирівни Кузьменко. Не кожному ж вдається знайти свого Героя, на жаль, не кожному.

Людмила ВЛАСКО, газета "Нові горизонти"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.