Соціальна працівниця села, яке обстрілюють майже щодня розповіла про свою щоденну роботу

Добавить новость

Вторник, 5 Ноября 2024 14:24  |  Просмотров: 656

Останнім часом ворог нещадно обстрілює села прикордоння. Деякі з них вже практично обезлюдніли через постійну небезпеку. Але є такі, які ще трималися донедавна. Хоч прильоти й були в безпосередній близькості до населеного пункту, прилітало й у нежитлові будівлі, та люди, оговтавшись від страху, приглушено зітхали: «Минулося!». І знову бралися до звичного укладу непростих селянських буднів. Але чим більше триває війна, тим більше скаженіє ворог. Він просто «випалює» прикордоння з усіх можливих видів зброї. Жорсткі обстріли Мощенки та Полісся примушують навіть тих, хто ще донедавна категорично відмовлявся виїжджати, задумуватися над цим. Однак це процес занадто болісний і непростий, тому, попри небезпеку, в зоні обстрілів залишаються жити й працювати люди. Серед таких – соціальна працівниця з Мощенки Любов Ларченко, під чиєю опікою нині перебувають п’ятеро людей похилого віку.
Зустрівшись з Любов’ю Іванівною напередодні професійного свята соціальних працівників, я , відверто кажучи, навіть не знала з чого починати розмову. Не спитаєш же ти у людини, яка щоденно ризикує життям і ховається від ворожих снарядів «Ну як ви там?». Відповідь тут очевидна. Залишається тільки обійняти й подякувати в її обличчі всім тим, хто перебуваючи в небезпеці особисто, ще й знаходить у собі сили й бажання допомагати тим, хто більш слабкий.



На фото Любов Іванівна зі своєю найстаршою підопічною 83-річною Галиною Лихошерст

– Звісно, бувають дні, коли дуже й дуже страшно навіть виходити на вулицю, – каже пані Люба. – Але як же ти не підеш туди, де тебе чекають з такою надією, що дух перехоплює від тієї безпорадності. У нас обстріли нині майже щодня. Ось, 20 жовтня, у неділю, спочатку почали градами бити довкола села. А вулиця, де я живу – якраз та, що на Берилівку. Так добряче було видно, як лупили по Сеньківці та довкола Берилівки, потім ближче до нас. А тоді й по Мощенці, вже по селу почали з мінометів гатити. По городах гупає, уламки летять. А ще як, буває, дронами скидають вибухівку. У мене на обслуговування два чоловіка і три жінки. То от один із чоловіків, інвалід, живе напроти сінника. І якраз по тому сіннику навіщось цілили росіяни, скидали з дронів.

Можна уявити, що відчувають люди в той момент, коли довкола все літає, горить і вибухає. До того ж і після обстрілів небезпека лишається – адже не завжди є можливість приїхати спецслужбам гасити полум’я, інколи доводиться обходитись власними силами.

– Раз було, хата в селі горіла від обстрілу, а ніхто не приїхав гасити, – каже Любов Іванівна. – Та й коли тим камікадзе по приміщенню фермі вдарили й воно загорілось, ми півдня дзвонили й пожежну чекали. А літо ж було, страшно, що вогонь перекинеться далі. Та хоч і не загорається – як от, наприклад, у мого сусіда по даху лупонуло – він каже, мабуть, контузію отримав, бо як дроном дах на будівлі проломило, він поруч був, то відскочив і на землю швидко впав. І в комору місцевого фермера аж три прильоти було. Не загорілося. Але дах знищило. Добре, що працівники встигли повідбігати, люди не постраждали. А то якось в один день влітку тринадцять «прильотів» нарахували. В мене у будинку о шостій ранку навіть ліжко підскакувало, такі потужні вибухи були. Тепер по вулиці страшно взагалі ходити – треба весь час дослухатися, чи не літає дрон. Вони в нас часто над селом кружляють – от гуде над головою і здогадайся, ворожий він чи свій, буде він вибухівку скидати чи так, покружляє й полетить. Весь час у напрузі. А як вже автомобіль якийсь незнайомий у селі з’явиться – все, чекай обстрілів. Їм же з тих дронів, мабуть, все як на долоні видно.

У такій ситуації соціальній працівниці доводиться не тільки справлятись з власними страхами, переживаннями та психоемоційною напруженістю, а ще й підтримувати тих, кому вона допомагає долати побутові проблеми. Раніше, каже, як ще село менше обстрілювали, ще знаходила у собі сили заспокоювати, розраджувати й підтримувати. Зараз же власного потенціалу вистачає лише на те, щоб вислухати й виконати свої безпосередні обов’язки.

– Після останніх обстрілів, коли гатили по селу чи не щодня протягом тижня, у нас усі поперелякувані, нажахані, всі знаходяться у постійному стресовому стані, – каже вона. – Раніше спокійніше було – ми й весною, і влітку городи ще порали, на роботу їду собі то й їду. А десь від середини літа страшне почалось. А вже як настав час городи порати, то й взагалі пекло настало. Тільки начебто тиша. Вийдеш на город, швиденько хапаєш ту роботу. Навіть часник прихватками саджали, інакше ніяк. А як сильний обстріл починається, багато хто з наших біжить до дальнього ставка, не до того, що в центрі. Там береги й дерева, якось трохи спокійніше. А наша вулиця – без рослинності, у полі, хати як на долоні. Страшно. А воно вже гуде, летить. Минулого понеділка, після пекельних вихідних, і на роботу лячно було йти, взагалі страшно просто на вулицю виходити. Але ж людям потрібна допомога, то я збираю волю в кулак і йду. Приходжу – а старенькі всі перелякані, аж тремтять. Ми то коли стріляли у погребах ховались, а вони ж немічні, не те що залізти у погріб – дійти до нього не кожен може. Ось у мене Галині Лихошерст 83 роки. Я на поріг, а вона мені: «Навіть не знаю, чи жива я, чи мертва». Було, ми з нею удвох за грубою під час обстрілу сиділи – чоловік мій, коли зі мною допомагати приходив, нам так порадив: «Якщо що – ховайтесь осюди!».



У переддень професійного свята з директоркою Центру надання соціальних послуг Наталією Семеновою і колегою з Конотопу – соціальною працівницею Іриною Сенюк

Любові Іванівні 56 років. Вона родом з Закарпаття, з Мукачівського району. Тоді, в роки юності, вона разом з іншими дівчатами приїхала сюди, в Мощенку, на заробітки, Каже, у них там, на заході України, з роботою на той час важко було, а тут колгоспи багаті. Ото й їхали, щоб заробити якусь копійчину. Буряки сапували, картоплю сортували – ніякої роботи не цурались. Юна вродлива гуцулочка запала у душу місцевому парубку Леоніду Ларченку, водію колгоспної автівки. Не довго думаючи, після того як дівчата переробили роботу й поїхали додому, він поїхав услід. І навіть часу на роздуми не дав – збирайся, їдемо на Городнянщину! Любі 19 років було, як вона у 1986-му приїхала в Мощенку дружиною Льоні. Відтоді так по життю і йдуть рука об руку. Двох доньок виростили, онучки підростають. Тільки одну доньку війна з дітьми за кордон вигнала, інша – у Києві. Тягнеться її серце до батьків, хочеться приїхати на гостини до рідних, а вони переживають: хтозна де той спокій, і в Києві гучно, й у Мощенці життя не стало.

– Раніше мало хто з села зважувався виїжджати, кинути усе нажите, – каже Любов Іванівна, і її очі зволожуються. – А нині вже дворів до тридцяти, мабуть, виїхало. У кого є куди їхати, або є заощадження якісь. Одну з моїх бабусь донька на Сумщину забирала. Але ж там теж пекло. То вона й каже: вже як є, але у своїй хаті. Але що далі, то гірше стає. Хто до нас приїде, якщо біда? Ні транспортного сполучення, окрім шкільного автобусу, ні «швидка» не доїжджає – кажуть, щоб хворих до Бутівки вивозили їм назустріч. Та й додзвонитися проблема – мобільного зв’язку нема, лише кілька слабких «точок» по селу можна спіймати. А після останнього обстрілу Полісся й взагалі нічого, ось десь перебилось. Добре, в мене вдома інтернет є, то хоч якось і родичі та діти моїх підопічних можуть вийти на зв'язок і дізнатись як вони тут.

Перші десять років свого життя в Мощенці Любов Іванівна працювала нянею у шкільному гуртожитку. Тоді в сільську школу сюди звозили дітей з усієї округи. Затим дітей стало зменшуватись, необхідність у гуртожитку відпала. Тож, як і її свекруха, Любов почала трудитися соціальною працівницею. Вже 28 років як вона опікується найбільш немічними і літніми у селі, яке стало їй рідним.

– Зараз я на пів окладу працюю, – каже жінка. – Але нині, в цих обставинах, на повну завантаженість і неможливо. Старенькі – вони ж як діти. Їм страшно, їм боляче. Вони лякаються і плачуть. А вони всі мені вже як рідні. А взагалі у нас тут люди всі героїчні. У мене на вулиці живе лісник, мій земляк. Він як дроном у ліс біля Полісся скинули снаряди, а потім градами закидали, гасив разом з іншими пожежниками, лісівниками те полум’я. Спробуй просто вижити в тому пеклі, не те що гасити. І староста наш Сергій Володимирович Руденок їздить у Полісся за хлібом, іншими товарами, коли обстріли й торгові представники до нас не доїжджають, і в Берилівку хліб та інші продукти й необхідні речі возить, щоразу життям ризикує. І всі інші, хто залишається у своїх домівках попри небезпеку. Охоплює страх. Болить душа. Болить серце. Нас просто викурюють, випалюють з рідної землі. От що ми їм зробили? Чим нашкодили – тим, що жили собі мирно, у городах своїх поралися та дітей ростили? Боже. Боже… Чи ти бачиш наші сльози, чи чуєш наш плач? Дай цьому світу розуму, щоб він не знищував сам себе…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: