Мати загиблого Євгенія Годуна просить їй повернути тіло сина

Добавить новость

Четверг, 30 Мая 2024 17:20  |  Просмотров: 4017

Уже кілька місяців 64-річна Любов Го­дун із Киїнки Чернігівського району живе як на голках. У січні цього року під час виконання бойового завдан­ня на Донеччині зник безвісти її син, 34-річний Євгеній Годун. Мати до останнього сподівалася, що він у по­лоні, та на початку травня підтвердилося найгірше: Женя загинув. Його ті­ло зосталося на полі бою. Де воно за­раз — достеменно не відомо. І через це Любов Петрівна не знаходить со­бі місця.



— Я не шукаю винних у тому, що сталося, — каже вона. — Усе розумію: це війна. Єди­не, про що прошу, — повернути тіло мого си­на, щоб я могла по-людськи з ним попроща­тися. І щоб було куди прийти на могилу.

Женя був єдиною опорою в моєму жит­ті. Мій чоловік Володя пішов із життя 10 років тому. А в 2021-му не стало дочки Юлі. Сер­це... їй було 36. У Юлі зосталося двоє дітей від різних шлюбів: син, йому 17 років, живе з бабусею по батькові в Чернігові, а дочка, їй 11, зараз із батьком за кордоном. Онук наві­дується до мене, підтримує, хоча і сам ще й досі не відійшов після смерті матері.

Євгеній обзавестися власною сім’єю не встиг. До війни він жив із матір’ю.

— Женька народився в російському То­больську, де ми з чоловіком тоді мешкали. Володя був військовим пожежником, і його туди направили на роботу. А коли синові ви­повнилося 4 роки, ми повернулися в Киїнку. Женя закінчив тут місцеву школу, потім віду­чився в деревообробному училищі. Після ви­пуску трохи попрацював у Чернігові на «Коб­зі»(фабриці музінструментів. — Авт.), а потім його призвали на строкову службу. Та через проблеми зі здоров’ям син так і не дослу­жив. В армії Женю з хлопцями якось добряче поганяли у протигазах і після пробіжки вони розпареними попадали на землю — щоб від­почити. Син із запаленням легень потра­пив у лазарет. Минув місяць, другий, а тем­пература все не спадала. Провели обстежен­ня. З’ясувалося, у Жені було ще й запалення серцевого м’яза. Воно й наганяло темпера­туру.

Медики пролікували сина і зрештою ко­місували його. Після армії він якийсь час був на заробітках за кордоном. Потім повернув­ся додому, закінчив курси автослюсарів і вла­штувався на СТО. Пізніше працював на місце­вому підприємстві, що виготовляє тренажери і спортобладнання. А останнім часом трудив­ся на будівництві.

До ЗСУ Євгена мобілізували в перший же день повномасштабного вторгнення росії.



— Уранці 24 лютого хлопцям у селі рознесли виклики: «Прибути в сільраду». Прине­сли й Жені. Він зрозумів, що звідти їх повезуть у військкомат. Та навіть і не думав лишатися вдома. Сказав: “Піду захищати Україну” Хоч я й нагадала синові, що в нього проблеми зі здоров’ям, та він і слухати не хотів. Зібрав­ся й побіг у сільраду. Звідти, як він і казав, їх повезли у військкомат. І того ж дня зарахува­ли до Збройних сил. Женю з побратимами спершу поставили охороняти райдержадміністрацію. А потім направили тримати оборо­ну поблизу Ялівщини. Коли рашистів вибили з Чернігівщини, підрозділ сина перекинули ку­дись під Куликівку. Потім — в інше місце. Во­сени 2023-го я востаннє бачилася із Же­нею. Його тоді послали на навчання в Полтаву і дорогою він ненадовго заїхав додому. Хто ж знав, що це наша остання зустріч...

У Полтаві Євген вивчився на зв’язківця і потрапив під Суми. Там його відібрали у спе­ціальну групу й відправили на місяць на на­вчання в Італію.

— Наприкінці листопада вони з побра­тимами вже були за кордоном. Син телефо­ном розказував, що їх вчать штурмувати во­рожі окопи, прицільно стріляти з різних видів зброї. У тому числі з гранатометів. Після по­вернення в Україну хлопців одразу перекину­ли на Донеччину. Їхній підрозділ базувався під Костянтинівкою. Там сина перевели з по­сади зв’язківця на нову — стрілець-помічник гранатометника. По можливості ми з ним зідзвонювалися. Женя радів, що має хорошо­го напарника, який його розуміє з півслова. А ще розказував, що вони возять бійцям на пе­редову боєкомплекти, продукти, забирають поранених. Про безпосередню участь у бо­ях не казав. Лише під час нашого останньо­го спілкування (це було вранці 25 січня) пові­домив, що вони збираються на позиції, то­му якийсь час він не виходитиме на зв’язок. Я думала, днів два-три і Женя об’явиться. Та він усе не дзвонив. Стала хвилюватися, те­лефонувати побратимам сина. Вони казали, що інформації про Женю в них немає. Тоді по­дзвонила взводному, а він відповів: «Хлопці не вийшли з позицій. Подробиць не знаю». А за кілька днів (на початку лютого) мені за­телефонували з військкомату: «Приїдьте за­беріть сповіщення». Яке саме — не сказали. Я приїхала в Чернігівський ТЦК. Там мені да­ли документ, у якому було написано: «25 січ­ня 2024 року під час виконання бойового за­вдання із захисту територіальної цілісності України ваш син зник безвісти в зоні прове­дення бойових дій поблизу Кліщіївки Донецької області». І раптом мені згадалась смс-ка, яка прийшла 25 січня: «Ваш рахунок поповнено на 200 гривень». Мене злякала цифра 200, якою на фронті позначають заги­блих («двохсотих»). Хто поповнив рахунок, я не знала. Навіть пробувала дізнатися в мо­більного оператора, але там такої інформації не розголошують.

Після ТЦК для Любові Петрівни почав­ся болісний період очікування вістей про си­на. Вона зверталася до Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини, до пред­ставництва Червоного Хреста, в СБУ, а також написала в поліцію заяву про зникнення си­на і здала аналіз ДНК, щоб його можна було зіставити з ДНК невпізнаних загиблих бійців. Та час ішов, а від жодної з організацій відпові­ді не було. Аж поки перед Великодоем Любов Петрівну знову не запросили до військкомату. Там їй передали копії кількох документів, на­дісланих військовою частиною, в якій служив Женя. Серед них — витяг із наказу командира частини (від 27.01.2024) про те, що солда­та Євгенія Годуна слід вважати зниклим безві­сти під час виконання бойового завдання; ви­тяг із наказу (від 28.01.2024) про призначення службового розслідування; довідку про те, що Євген дійсно брав безпосередню участь у за­ходах, необхідних для забезпечення оборони України і датовану 26.03.2024). і, мабуть, най­важливіший документ — довідку-доповідь ко­мандира частини (від 27.01.2024) за фактом зникнення бійця такого змісту: «25.01.2024 в період з 11.50 до 12.00 біля н. п. Кліщіївка Донецької області внаслідок ворожого скиду зазнав поранень, не сумісних із життям, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 2-го взводу 2-ї піхотної роти в/ч А4980 солдат Годун Євгеній Володимиро­вич. 27.01.2024 надійшов рапорт командира роти про те, що тіло солдата з вогневої по­зиції не евакуйоване, у зв’язку з чим статус Євгенія Годуна змінено із загиблого на без­вісти зниклого. Його автомат АК 74 доставлений у розташування підрозділу».

— Це значить, що командування частини ще в січні знало, що Женя загинув, але мені про це ніхто не повідомив, — обурюється Лю­бов Петрівна.

Те, що Женя загинув, їй днями підтвердив телефоном один із побратимів сина.

— Він сам зателефонував мені й сказав: «Пробачте мені. Я того дня рятував поранених із поля бою. Витягнув дев’ятьох, і всі вижили. Та Жені евакуювати не зміг. Я бачив його ті­ло. І поряд — іще одного загиблого побрати­ма. Та не дійшов до них буквально кілька ме­трів. Мене накрило обстрілом. Зазнав пора­нень і контузії. Отямився вже в госпіталі».

Попри ці свідчення Євгеній Годун і досі залишається в статусі зниклого безвісти.

Бо за законом особа може бути визнана за­гиблою лише за фактом встановлення смер­ті медпрацівником, за результатами ДНК-експертизи або ж за рішенням суду (за на­явності достатньої кількості доказів). В іншо­му разі особа вважатиметься зниклою безві­сти. Разом із цим довідки, надіслані військо­вою частиною, є підставою для надання Лю­бові Годун статусу члена сім’ї загиблого За­хисника України.

— Мені не потрібні ні виплати, ні пільги. Я хочу, щоб мені повернули тіло мого сина, — витираючи сльози, говорить мати Героя.

— Щодня я передивляюся стрічку новин в Інтернеті. Чекаю на обміни загиблих. Днями в Україну повернули тіла 140 полеглих воїнів. Надіялася, що серед них буде і Женя. Та поки що тиша... Хай командуванню буде за честь повернути тіло Жені додому. Бо він, як і всі на­ші полеглі воїни, достойний бути похованим як Герой.

Р. S. В Україні безвісти зниклими вважа­ються близько 15 тисяч військових. Прак­тика показує, що близько 60% із них перебу­вають у полоні, решта — загиблі, їх особи по­ступово встановлюють і повертають рідним. Чекати іноді доводиться довго. Були випад­ки, коли тіла загиблих воїнів повертали рід­ним лише через півтора-два роки з момен­ту зникнення. На жаль, такими є реалії цієї страшної війни.

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: