Марина Качура, заради пам’яті про чоловіка, хоче перейменувати вулицю на його честь

- Коля загинув за Украї­ну Не можу допустити, щоб про нього забули, — так 33-річна Марина Качура з Риботина, що на Коропщині пояснює, чому звернула­ся до селищної ради із зая­вою щодо перейменування в селі вулиці Чернігівської та однойменного провулка на честь її чоловіка Миколи.



Вона також створи­ла і направила до офіційно­го інтернет-представництва Президента України елек­тронну петицію про присво­єння Миколі Качурі почес­ного звання «Герой Украї­ни» — посмертно. Марина переконана: її чоловік заслу­говує на це.

— Я знаю його з дитин­ства - виросли в одному се­лі. Коля дружив із моїм бра­том, часто бував у нас до­ма. Але він був на два роки молодший, тому я завжди вважала його хлопчиком Він був милим, товарись­ким. захоплювався футбо­лом Таким Коля залишався для мене навіть у 22 роки — коли у 2014-му йшов воюва­ти в АТО. А коли повернувся через рік із лишком, я була вражена змінами, які в ньому сталися Це був патріот, за­хисник, воїн.

Він майже не розказував, через що довелося пройти в АТО. Говорив тільки, що було важко, та, якщо буде потре­ба, повернеться туди знову — на скільки треба.

У 2016-му в Миколи по­мер батько. Мені хотілося його підтримати. Ми поча­ли частіше спілкуватися. Не­помітно дружба переросла в кохання. Потім ми одружили­ся. Щоб бути разом усе жит­тя... Та нам було відведено всього шість років А точні­ше ще менше, бо Коля по­стійно їздив на заробітки в Київ (за фахом він будівель­ник. Марина — фармацевт. — Авт.).

- Ми з ним часто обгово­рювали майбутнє. Мріяли про подорожі разом із на­шими дітьми. Та я завжди пам’ятала чоловікові слова: «Якщо буде треба, піду за­хищати країну в перший же день». Так і зробив.

У петиції Марина розпо­віла про це кількома речен­нями «Після повномасштабного вторгнення Микола Ка­чура став на боротьбу з во­рогом у складі роти охоро­ни, а з травня 2022 року за­хищав Україну в складі 13-го батальйону 58-і ОМПБ ім. гетьмана Івана Виговського. Спочатку - на посаді ко­мандира відділення, а з ве­ресня - головного сержан­та 3-го мотопіхотного взводу 2-і мотопіхотної роти. Разом із бойовими побратимами боронив Соледар, Покровське, Бахмут».

Документ не допускає вираження емоцій. Усе. що довелося відчути, вистраж­дати самій, залишилося між рядків. А про те, що відчу­вав и чоловік. Марина більше здогадується, бо він уникав говорити про це, коли дві­чі приїжджав у короткостро­кову — на кілька днів — від­пустку.

— Беріг мене. Не хотів, щоб переживала. Казав тіль­ки. що в порівнянні із 2014- 2015 роками тепер на До­неччині справжнє пекло.


Подробиці Марина по крихтах знаходила в скупих повідомленнях із місць бо­їв. В інформації від 14 лис­топада, коли Микола заги­нув, говорилося, що Бахмут знову зазнав нищівних уда­рів ворога, а вуличний пей­заж усе більше й більше на­гадує апокаліпсис.

За Миколу разом із Ма­риною молилася вся йо­го велика родина — у Мико­ли 3 брати і 6 сестер Але дива не сталося. Холодного листопадового дня, 18-го, у п'ятницю, він повернувся до­дому в закритій труні.

- Я хотіла відкрити її, щоб востаннє подивити­ся, попрощатися. Не дали, - плаче Марина. - Пізніше хлопці пояснили: під Бахмутом вони потрапили під міно­метний обстріл, - у Колі була розтрощена голова, поніве­чене обличчя.

Вона знову і знову пе­речитує його останнє смс-повідомлення: “На добра­ніч, люба. Дуже тебе ко­хаю. Чекай. Усе буде до­бре”, передивляється фото­графії і згадує, як еони з чо­ловіком мріяли про спільне майбутнє:

— Хотіли з'їздити до чо­ловікового побратима у Львів, народити дітей... У житті нічого цього вже не бу­де.

Тому й хоче, щоб інші — нехай і не їхні — діти, які бу­дуть рости без війни, знали, що Микола Качура заплатив за мирне небо своїм життям.

І щоб про нього пам’ятали земляки.

- А для мене Коля за­вжди залишатиметься геро­єм - незалежно від того, бу­де розглянута петиція чи ні. Я подала її не заради виплат і пільг, які передбачені для ро­дин загиблих Героїв, а зара­ди пам'яті.

Петиція була оприлюд­нена 5 травня Вона вже на­брала близько б тисяч голо­сів із необхідних 25 тисяч Збір підписів триває — попе­реду ще більш ніж два місяці.

Джерело: газета “Гарт” від 19.05.2023,  Марія ІСАЧЕНКО, с. Риботин на Коропщині. Фото з альбому Марини Качури

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.