Для медсестри Ольги Смоголь три роки широкомасштабного вторгнення, три роки боротьби і болю

Добавить новость

Понедельник, 10 Марта 2025 14:30  |  Просмотров: 312

У кожного з нас свої спомини про 24 лютого 2022 року, день, коли ми почули страшне: «Війна розпочала­ся». Хоча вона розпочалася ще у 2014 році, але широким фронтом посунув агресор саме того зимового дня, коли всі українці мирно спали й не чека­ли нападу. Того ранку ми прийшли у редакцію і мали через декілька годин відправляти газету до друку. А оскіль­ки розпочалося вторгнення, то пере­робили газету, аби розповісти людям актуальні новини. Але відправити газету у видавництво «Десна» так і не вдалося. Номер не прийняли, теле­фони мовчали. Ми до кінця не усві­домлювали ситуації. Такого ж ніколи не було, як це так - не вийде газета. Що робити? Але колега з Семенівки у групі редакторів повідомила: «Через Семенівку танки їдуть, яка газета». А через годину вже почули про зірвані мости до Чернігова, Києва і що ра- шисти сунуть у напрямку Чернігова... Страх. Шок. Невизначеність.
Уже три роки минає від того тра­гічного дня. Та і роки ці трагічні: і для України, і для багатьох українців.
Відтоді, як у травні 2022 року ре­дакція відновила роботу, наша газета написала багато матеріалів про Героїв війни: і загиблих, і захисників, що во­юють з агресором. Тема війни не схо­дить зі сторінок щотижневика. Може, як завершиться війна, ми зможемо видати книгу про загиблих Героїв, аби такі важливі матеріали не загубилися в архівах газети. Але то наша мрія. За­раз, аби вижити.
А сьогодні, якраз напередодні цієї трагічної річниці, моя розмова з Ольгою Смоголь з Авдіївки, донькою загиблого на війні Героя Олексія Смоголя. Він був мобілізований у квітні двадцять другого, а 28 лютого буде річниця його загибелі. Відчувається, як болить дівчині ця втрата, як ятрить душу. Сльози душать. Але наша розмова не про батька. Про Олексія Смоголя наша газета вже писала. Ми з Олею говоримо про той страшний день, коли наше життя розділилося на «до» і «після». На той час дівчині було лише двадцять років.

У лікарні і працювала, і жила

- У мене того дня вихідний був, - розпо­чинає розмову Оля. - Зранку спала. Чула, як у під'їзді сусіди зчинили галас. Згодом зрозуміла, то вони збиралися виїздити. Мені ж телефонують батьки з Авдіївки й кажуть: «Їдь додому, війна почалася». Куди, кажу, їдь, у мене навчання в універ­ситеті й робота. Ми навчалися онлайн. І ось викладачі говорять, що пар не буде, що наступ і ми маємо йти в укриття. Я тоді ще не усвідомлювала всього, що нас чекає і що доведеться пережити. Думаю, якщо навчання не буде, то піду на роботу. Хоч і не моя зміна у лікарні, але згоджуся, та і не хотілося сидіти самій у квартирі. «Ну, приходь, бери з собою сало, будемо разом тут дружно жити», - почула відповідь від старшої медичної сестри.

На той час я працювала медичною сестрою у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії районної лікарні. Тієї, що розташована при в'їзді у Чернігів і яка зазнала значних руйнувань під час боїв за місто. Удень чути було тільки сирени, а під вечір поблизу Чернігова вже сильно бах­кало. На ранок почали поступати поранені, були й цивільні, і військові. Наша лікарня готувалася до того, що буде багато пацієн­тів. Але що доведеться працювати у таких умовах, ніхто і не думав. У нас у лікарні було багато працівниць, які проживали у передмісті Чернігова і не могли приїхати на роботу, отож запрошували всіх, хто міг прийти. А найбільше ми товаришували з Олею з Березни. У неї діти залишилися дома, вона не змогла виїхати до них, то так і залишилася жити у відділенні. І я з нею.

Якого це було числа, вже і не пригадаю. Тільки пам'ятаю, що напередодні було багато хлопців із вогнепальними пора­неннями, опіками, було багато операцій. І це була моя зміна. Ми з ніг валилися. І на ранок зайшла у сестринську води попити. Стою спиною до вікна і бачу у склі дверей яскравий спалах на всю кімнату. Розумію, що це вже щось летить. Чую сильний ви­бух. Полетіло скло, штукатурка. Я у ступо­рі. У даній ситуації сховатися кудись ти б не встиг. Усе відбувалося за лічені секунди. Та і не було такого у голові - сховатися. А навпаки - думала про людей, як вони там? Вибігла із сестринської і давай з дівчатами хворих у коридор вивозити, бо скло пови­літало скрізь у палатах. Розумієте - це ж реанімація. Усі тяжкі. Усім треба увага і до­помога. А потім був другий вибух. Сильно прогриміло. Ми думали, що приліт був у лікарню. Але прилетіло у відділення по­ліції, що поряд і яке дуже зруйноване. Тих, хто міг пересуватися, ми спустили у підвал, а лежачі у коридорі так і залишилися. І тут зателефонували з приймального відділен­ня, що везуть багато поранених хлопців з першої танкової бригади, які обороняли Чернігів. І ми летимо на перший поверх. Надаємо першу медичну допомогу воїнам. Море крові. В одного хлопця - розбита голова. А ліфти не працюють. І ми тягали поранених в операційну, де лікарі бороли­ся за життя захисників. Усі на адреналіні. А оскільки нашу лікарню добряче розбило, то частину тяжкохворих направляли в інші лікарні: другу міську, обласну.

Пам'ятаю, потім, коли надали всім до­помогу, ми стоїмо у коридорі: я, Оля-анестезістка та головний лікар, він також жив у лікарні. Він і каже, що треба евакуювати хворих з інфекційного, бо відділення роз­бите. І ми біжимо в інфекційне. Там багато було хворих, саме ковід бушував. Заванта­жували людей в автомобілі, їх перевезли в іншу лікарню. А навколо нас - руїни, на підлозі бите скло від вікон і боксів, плитка, штукатурка. За місяць наша лікарня стала сильно пошкоджена. Зруйнована інфра­структура, операційні блоки. Ми самі по­стійно прибирали скло, заклеювали вікна чим можна було.

Їсти хворим готували на вогнищі

- Світла в лікарні не було. Мали гене­ратор, але використовували його нечасто. Берегли пальне, аби залишалося про всяк випадок, як поступить поранений і треба буде операція. Для апарату штуч­ної вентиляції легень треба електрика. А ми самі працювали з ліхтариками. В Олі-анастезістки був павербанк, то ним заряджали телефони. Іноді підзаряджали від генератора. Пам'ятаю, у мене постійно був розряджений телефон. Заряд еконо­мили, аби тільки зателефонувати рідним і повідомити, що ти жива. Бо мої батьки сильно хвилювалися.

Коли лікарню розбили й зникло світло, їсти готували у дворі на вогнищі і для хворих, і для себе, і для мешканців сусід­ніх будинків. Продукти у нас були, ми не голодували.

Одного разу, ще коли світло було, я ви­рішила йти до себе на квартиру, бо у мене там залишилися продукти. Колежанки не відпускали. Домовилися, що пізніше підемо разом. Ми підходимо до будинку, а там, сказали сусіди, за десять хвилин був приліт. У дворі впало. У будинку вікна, двері повилітали. Мені дівчата кажуть: «Ось не зачекала б ти нас, пішла раніше, то що було б». Мені, дійсно, пощастило. Я вигребла все з морозилки, усі запаси круп, консервацію забрала...

А потім була серія прильотів по військо­вій частині й постійно діставалося лікарні. Усе далі ми менше робили операцій, мен­ше ставало хворих. Усіх відправляли в інші лікарні міста. Бо в нас, ось, поряд, бої були. У лікарні холоднеча. Умов для хворих жодних.

- Але був і приліт по лікарні.
- Це вже пізніше. Прилетіло у поліклініч­не відділення, що від дороги стоїть. Ми там ще до того вигребли всі медичні препарати, що були, аби людям допомогу надавати. Можливо, цілили у військову частину. А можливо, і ні. Бо ми пізніше находили у підвалі якісь сумнівні рюкзаки. Я спочатку у підвал не ходила, а потім уже і ракети, і літаки летіли, чого тільки не було, то спус­калися. Там перебували не тільки персо­нал та хворі лікарні, а і з сусідніх будинків люди. І одного разу в кімнатці помітили військовий рюкзак, прикритий картами. Викликали піротехніків, вони з'ясовували, що і до чого. Ходили розмови, що у тера­певтичному чи іншому якомусь відділенні лежали люди, які дивно себе поводили, може, і на ворога працювали.

«Страху не відчувала. За людей думала»

- Олю, чи відчували страх? Крім того, що постійно гриміло, поряд тривали бої, то ще і прильоти. Приміщення навколо лікар­ні, житлові будинки на в'їзді до Чернігова добряче розбиті, а які й знищені.
- Перший раз було страшно, а надалі навіть не думала про себе. Люди по- різному реагували на обстріли, дехто дуже емоційно. Такий крик стояв. Мені від того галасу ставало страшно. Я більш думала про інших людей, як їм допомогти. Про колег думала, бо були як одна сім'я, разом жили, за одним столом їли, підтримували один одного. Коли вперше був приліт по приміщенню поліції, я зрозуміла, що навіть якщо і схочу сховатися, то не встигну. Це як тобі пощастить: якщо судилося загинути, то ніщо тебе не врятує. Укотре згадую той день. Я розриваюся: тому укол зробити треба, іншому крапельницю під'єднати. У мене стільки роботи було. А телефон у кишені розривається. А мені ніколи навіть батьку, він сильно хвилювався, відповісти. Усі дзвонять: друзі, родичі, бо знають, що я в епіцентрі прильоту. А я викидаю з кишені телефон і біжу далі. Тільки ввечері змогла всіх обдзвонити й заспокоїти, що все у мене добре, що є речі важливіші, тому і не відповідала. То була найважча зміна серед всіх важких змін.



На фото Ольга з батьком

У мене 12 березня - день народження, а я навіть забула. Уявляєте, забула про свій день. Аж тут приходять дівчата, ходи­ли за продуктами, і приносять смаколики. Вітають. Так приємно було, що за таких обставин не забули.
А згодом телефонували колежанки з інших лікарень, питали, чи ми живі там, думали, що наша лікарня вже не працює. А ми працювали, у нелюдських умовах надавали першу медичну допомогу. Десь до кінця березня наша лікарня була вже вся розтрощена. Залишилися вцілілими тільки підвали. Поранених не везли вже до нас. А наші лікарі добровільно йшли в інші лікарні й допомагали там, бо дуже не вистачало рук.

- Ваша лікарня закрилася?
- Ні, вона працювала, але хворих уже не було. У ній залишалися жити люди, яких через бойові дії родичі не змогли забрати. А тому мені сенсу залишатися у лікарні вже не було.

Дорогою життя чи то смерті - з оточеного Чернігова

- Містяни намагалися вирватися з обло­ги. Хто куди. Ми дізналися, що є евакуація додому. Моїй подружці Олі треба було у Березне - там її діти. Мені - в Авдіївку. Зна­йшли перевізників, нам розповіли, звідки виїзд. Там, за містом, щодня збирався та­кий величезний натовп, що всіх не встигали вивезти. І я серед них. Втовпилася у марш­рутку. Вивозили людей однією дорогою. Для когось вона була дорогою життя, для когось - дорогою смерті, бо були випадки, коли люди гинули від обстрілів, тікаючи від війни.

Дехто, не дочекавшись автобусів, ішов пішки. На полі - снаряди стирчали із землі. Моторошно. Доїхали до якогось села, не знаю назви. А потім через річку - човном. А за Десною людей забирали автобуси у різних напрямках. Зазвичай їду додому дві з половиною години, але того разу, виїхавши о восьмій ранку, добралася в село аж опівночі. Пригадую, вийшла в центрі Авдіївки. Дорога була розтрощена від гусениць танків. Вони, казав батько, на початку війни через село їхали колонами день і ніч. І запах від дороги був якийсь не­приємний - паленим асфальтом чи гумою тхнуло, - закінчує свою розповідь дівчина. - А через тиждень чи два батьку принесли повістку. І він пішов на війну.

У пам'ять про батька — петиція

Уже рік оговтується родина Смоголів від важкої втрати. В Олі навіть на аватарці у фейсбуці - батько. Та й у стрічці - також його світлини. Болить. Майже через рік від тієї страшної втрати вирішила Оля у пам’ять про батька створити петицію, аби зібрати 25 тисяч голосів задля того, щоб президент розглянув її й присвоїв звання Героя України. Так робить багато людей. Але тут дівчина отримала чергову порцію болю. Від людської байдужості, від того бруду, що полився на її адресу. Ще на початку широкомасштабного вторгнення люди, каже, були не такі байдужі. Невже важко зайти за посиланням і поставити свій підпис за людину, яка загинула на війні й за них також.

- Вирішила розмістити посилання на петицію на сторінці одного блогера, то стільки на мене вилилося бруду: і що шах­райка, і що грошей хочу заробити. А потім було друге потрясіння. У тік-тоці на сторінці одного військового кинула посилання на петицію з проханням підтримати. І як була вражена, коли військовий заявив, що чому він буде підписувати, коли не знає цієї лю­дини, може, він п’яниця. Як таке може бути, коли військові проти військових. І взагалі, що то за військовий, що в тік-тоці «сидить». Боляче, що пам'ять про загиблих на війні якось стирається, що смерть стає буденніс­тю. Що горе і біль - це для рідних, а решта людей живе повноцінним життям, ніби нічого і не сталося, ніби немає тих тисяч втрат, скалічених життів, осиротілих дітей, овдовілих дружин і горем вбитих матерів...
Минає три роки жорстокої кровопро­литної широкомасштабної війни. А у нас у пам'яті той день - 24 лютого 2022 року. Ми його не забудемо ніколи...

Розмовляла Людмила КОВАЛЬЧУК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: