Друзі загиблого Іго­ря Машковича просять підписати петицію щодо присвоєння йому звання «Герой України»

Добавить новость

Вторник, 1 Августа 2023 16:44  |  Просмотров: 4264

"Він був кращим, ніж ми думали. Більше того — він виявився сміливішим за багатьох, мужнішим за бага­тьох, він досяг у житті біль­ше, ніж інші, попри усі бі ди, які його оточували”, відгукнулася на загибель 26-річного захисника Іго­ря Машковича з Городні киянка Дарія Вілкова. Во­на познайомилася з ним ще до повномасштабного втор­гнення — коли приїжджала в Городню до рідних свого чоловіка. А потім стала його волонтеркою.



- Я багато знала про ко­лишнє життя Ігоря. Мати ви­ховувала його сама. Помер­ла, коли він закінчив шко­лу. У нього були проблеми зі слухом, тому тривалий час Ігор навчався індивідуально.
Мене завжди дивува­ло і захоплювало те, що цей хлопець, всупереч нещас­тям, які переслідували його з дитинства, залишився ду­же добрим і світлим. У його серці було так багато любо­ві. Він усім хотів допомагати.

Діти часто бувають не­справедливими і жорстоки­ми до однолітків, що мають якісь фізичні вади. В Ігоря — навпаки — було дуже багато друзів.

— Подивіться на ці фото­графії - Ігор завжди в ото­ченні товаришів. А ось дівчата його обнімають. Він був настільки хорошою лю­диною, що на його ваду ніх­то не звертав уваги, — каже про свого колишнього учня (Ігор Машкович закінчив Городнянський ліцей № 2) йо­го класний керівник Олена Швильова. Зараз вона вже на заслуженому відпочинку.

Друзями Ігор дуже до­рожив. Після смерті матері (її не стало у 42 роки) з рід­них у нього залишилися тіль­ки бабуся з дідусем, тітка та двоюрідний брат.

— У дочки був туберку­льоз легень, — зітхає бабу­ся воїна Віра Машковець. — 18 Ігорю виповнилося у 2015-му в лютому, а вона померла в липні.
Розказує: хоч до повно­ліття онук був на групі, після закінчення школи його призвали на строкову.
— Сказали, щоб купили слуховий апарат. Ми купили.

Службу Ігор проходив у Ми­колаєві. Ми з чоловіком їз­дили на присягу. Потім онука комісували. Він повернувся додому. Пра­цював на різних роботах.

- Був простим, звичай­ним хлопцем. Тому для ба­гатьох стало відкриттям, ко­ли Ігореві командири, що приїжджали провести його в останню путь, говорили про нього як про одного з най­кращих і найвідданіших за­хисників, — згадує секретар міської ради Світлана Більська.

Війна розкрила суть кож­ного і кожному склала ціну, її випробувань злякалися чи не витримали чимало, зда­валось би, патріотичних і не­зламних чоловіків. А раніше непоказні і негероїчні вияви­лися на висоті.

- Ігор одразу ж сказав, що піде добровольцем. Я намагалася відмовити, — не приховує Віра Миколаївна. - На це онук сказав усьо­го одну фразу: «Я приймав присягу».

Добровольцем він став у квітні — щойно окупанти по­кинули Городнянщину.



— Розказував, що йшов пішки у військкомат у Черні­гів. Просити, щоб взяли хоч куди-небудь. Дорогою його наздогнали військові, під­везли, — згадує Дарія.

Після навчання у Києві Ігоря направили на Донеч­чину. Там він служив в окремому батальйоні спеціаль­ного призначення. Був стар­шим стрільцем. Даша постійно була з ним на зв’язку.

— Практично кожне спіл­кування — це було якесь від­криття. Скажімо, Ігор не хо­тів нічого брати просто так, як допомогу. За все розраховувався. В армії у ньо­го з’явилася зарплата — та­ких коштів він ніколи раніше не мав. Та радів не самим грошам, а можливості допо­могти тому, хто бідує. Знаю, що він постійно підтримував дружину одного загиблого побратима.

Його теж хотілося раду­вати. Якось запитую: «Чого б ти найбільше хотів? Мо­же, поїсти? Цукерок, шоко­ладок? Зберу цілий пакет». А він відповідає: «Найбільше я хочу мати свою родину. Біль­ше нічого не треба».

— Це правда, — каже Ві­ра Миколаївна. — Онук мрі­яв про дружину, дитину.

— Зустрічався з ки­мось?
— Так, у нього була ді­вчина. Цього літа збиралися одружитися.

Літо ще триває, а Іго­ря вже немає. Загинув 14 червня у Волноваському районі на Донеччині — по­близу містечка Велика Новосілка. На початку червня на цій ділянці фронту після запеклих боїв під контроль українських військ одне за одним перейшли чотири се­ла. Там Ігор зазнав осколко­вого поранення, несумісно­го з життям.

— Ми розмовляли за кілька днів до його загибе­лі. Ігор сказав, що йому да­ють відпустку. І радів, і ва­гався: може, відкласти її на пізніше. Бо на той час біля Великої Новосілки було ду­же гаряче.

Він і раніше з власної іні­ціативи не ходив на ротації. Вважав, що потрібніший на передовій. Це було його переконанням.
Потім, 12 червня, заги­нув його командир. Й Ігор поставив на відпустці крап­ку. А за 2 дні і його не стало, — розповідає Даша.

— Перед цим мені насни­лася покійна дочка. Запитую її: «Чого ти в чорному?» А во­на у відповідь: «Мені сказа­ли, щоб прийшла», — пла­че Віра Миколаївна, ій — 69.

Два роки тому овдовіла. Те­пер немає і внука. Звістка про його загибель знайшла її за кордоном. Зізнається: хотіла, щоб Ігор теж виїхав. Та він і чути про це не хотів.

— У нього було мало рід­них по крові людей. І багато — рідних за духом, — каже Дарія. — Ми любили і ціну­вали його. І він був того вар­тий. Як людина. Як патріот.

Нещодавно (11 лип­ня) була оприлюднена пе­тиція щодо присвоєння Іго­реві Машковичу почесного звання «Герой України». Її номер 22 / 198392-еп. Щоб петиція була розглянута, по­трібно 25 тисяч голосів (на голосування відводиться З місяці). Друзі, побратими воїна просять усіх, кому до­рога Україна і люди, які не шкодують заради неї свого життя, підтримати її.

Джерело: газета “Гарт” від 27.07.2023, Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: