Мобильная версия сайтаПізня любов: йому 56, дружині 33
У селі Ільмівка на Городнянщині живе 56-річний директор СТОВ «Прикордонне» Михайло Кондратенко. Енергійного чоловіка і за межами району знають як доброго господарника. А ще як «молодого» татуся — його меншому синочку Мишкові вже рочок «з копійками».
Михайло: «Мені було тоді 46, їй — 23»
— Після школи вивчився на газоелектрозварника п'ятого розряду. Білорусь поряд, поїхав працювати у Гомель, в «Будтрест». Одружився . У 1977 році народився син Сергій. 3 Оксаною, моєю нинішньою дружиною, вони однолітки, дні народження — 1 і 5 липня. Та коли Союз розпався, роботи не стало. Ще й мама тяжко захворіла—кровили вени, ледь пересувалася по хаті. У 1996 році я повернувся в Ільмівку, — розповідає Михайло Кондратенко. — Влаштувався в колгосп. Зарплати не платили. При одному голові вирізали 300 голів худоби, при іншому збули 176 овець, 97 свиней. Скотина дохла. Хто що міг, тяг з колгоспу. Коли останній голова тихцем пороздавав своїм приближеним колгоспних коней, народ збунтувався. Виявляється, що навіть городи колгоспникам не стало чим виорати. Сіяти нічим. Пального нема. Закритий рахунок у банку.
8 травня 1998 року викликали начальство з району. Людей зібралося... Я якраз порався на городі, коли прийшов голова сільради: «Народ рекомендує тебе на посаду голови».
Дали два дні на роздуми. Рідні стали відмовляти: «Воно тобі треба? Вся техніка добита, майно порозкрадали. Одних боргів по зарплаті близько 150 тисяч...» Та я рішився. .
Виступив перед колгоспниками і сказав: «Згоден! Але вихід із ситуації єдиний: сувора дисципліна і ніякого п'янства. А ще — не крадьте. Я почну вам платити хоч по 30 гривень. Згодом буде більше. Сам не буду красти і вам не дам». Не повірили. А згодом окрисились, деякі вітатися перестали.
Я о 4-ій ранку піднімався, йшов на ферму, вистежував, куди доярки ховали крадене молоко. Щодня по 120-160 літрів із їхніх «точок» приносив до сепаратора. Те ж було і з соляркою, і з зерном. Складав акти на крадіїв. З кожним днем ситуація покращувалася, люди привчалися до порядку. Я майже цілодобово був на роботі, додому приходив хіба що ночувати. Дружина іноді приїздила з і Гомеля на вихідні — випрати, прибрати. У мене навіть і транспорту колгоспного не було, щоб з'їздити в район. Від попереднього керівництва лишився зламаний мотоцикл. Отож їздив на власній «копійці». Важко було, адже господарська діяльність — не жарти. Коли в чомусь не розбирався, радився зі спеціалістами з району.
З 1998 по 2003 рік вдалося погасити всі борги колишнього колгоспу. З'явились прибутки. Почав купувати техніку. Придбав чотири нові трактори, дискову борону, прес, косарки, гребки, плуги. Тоді і заздрісники з'явилися. Почали пасквілі на мене писати в прокуратуру, в міліцію, в СБУ, — продовжує Михайло Федорович.
Перевірки сільгосптовариства були по чотири рази на рік. Якось своїм ходом пригнали новенький трактор. На ніч поставили в ангар. А вранці есбеушники з пістолетами з'явилися: «Нам тут сигнал поступив...» Я їм документи всі: «Дивіться...».
— Як же ви з Оксаною познайомилися? — переводжу я розмову.
— Робота нас поєднала. Було це у 1998 році, якраз у сінокіс. Її мати працювала бригадиром. Одного дня не вийшла на роботу. Заїхав дізнатися, що трапилось. Занедужала. «Хай донька за мене йде на роботу». Забрав я Оксану і повіз на луг. Подивився — працює вправно, до людей привітна, не зверхня, не пихата. І молодиця гарна, усе при ній. Мені було тоді 46, їй — 23... Якраз вдвічі молодша.
Оксана: «Любилися у... засідці»
— Після сінокосу я працювала на точку, потім кур'єром у конторі, заодно і прибиральницею. Згодом Михайло Федорович запропонував зустрічатися. Сказала, що подумаю,— розповідає Оксана.—Про стосунки з чоловіками я тоді взагалі не думала, бо вже зазнала «радощів» сімейного життя. Вийшла заміж рано, у 18 народила Олесю, через два роки— Ярослава. За цей час встигла ще й на кухаря у Замглайському училищі вивчитися. З чоловіком розійшлися.
Федорович був повною протилежністю мого колишнього — уважний, добрий, щедрий, пристрасний. Одного разу привіз 31 троянду. Мені в житті ніхто ніколи стільки не дарував. Три роки ми зустрічалися таємно. І досі пам'ятаю наші романтичні побачення у засідці на крадіїв. Разом з Федоровичем стерегли урожай. Та село є село. Чутки, плітки, заздрощі...
— Океании брат працював у мене водієм, — уточнює Михайло Федорович. — Його теща написала листи в районну і обласну прокуратуру, Генпрокуратуру, мовляв, блуд розводять. Він її у золото вбрав, і все за гроші товариства. Як наїхало перевіряючих... Проте ніяких фінансових порушень не знайшли. Про стосунки з Федоровичем написали, що це наше приватне життя, і ніхто не має права в нього втручатися.
— Оксано, як ваша мати сприйняла зятя, який вам у батьки годиться?
— Поставилася з розумінням. Якій матері не хочеться бачити дитину щасливою?
— Як же зять зве тещу?
— Григорівна, а вона його — Федорович.
— А діти ваші?
— Просто «ви».
Вінчались на 50-річчя
— Через п'ять років побачень пересвідчився: почуття до Оксани — кохання. Запропонував побратися. Перед цим серйозно поговорив з першою дружиною. Шкода було обох жінок. Хоча фактично ми вже давно віддалилися одне від одного. Звісно, вона була не у захваті. Та хіба я міг полишити Оксану! Вирішили обвінчатися. У день мого 50-річчя поїхали у Чернігів, у Троїцький собор. Купив дружині обручку, квіти. Поїхати у медовий місяць нікуди не змогли — сінокіс. Та місяць і справді виявився медовий. Оксана від мене іноді вже й тікала... — говорить Михайло Кондратенко.
— За що ви полюбили Федоровича — немолодий і зовні не мачо?
Оксана густо червоніє, ніяково усміхається, дивлячись на мою єхидну посмішку, додає:
— Життя доводить, що головне не зовнішність, а душа. Я дорожу ним.
— Ще й глупо і тупо ревнує, — додає чоловік. — Часто їжджу по роботі, затримуюсь, приїжджаю пізно. Бачу, надулася. Кажу: «Крім тебе, мені ніхто не потрібний. Не ревнуй». А вона: «Якби я вас не любила, не ревнувала б». (Разом вони вже 10 років, у шлюбі — 5. Оксана й досі зве чоловіка на «ви» — Дві)- Та й нема до кого ревнувати. З мого року всі собаки подохли, — жартує Кондратенко.
— Прожили повінчані три роки. Я тяжко захворів — онкологія. Багато по лікарнях, і Оксана всюди зі мною. Якось лежав у одній палаті з батьком Олега Петровича Ревка, завідувача гастроентерологічного відділення обллікарні. Той побачив Оксану й каже: «Дуже молода в тебе дружина. Дивись... Треба вам дитятко завести». Ті слова запали в душу. А й справді, треба... Оксана кинулася по лікарнях, перед цим у неї була позаматкова вагітність. Різниця у віці, та й я зі своїми проблемами, лікарі не радили. Та ми рішилися.
«Мочив» сина майже рік
У грудні 2007-го народився Мишко. Від щастя у мене душа співала. Після того, як відвіз дружину у Городню, до пологового, не спав, чекав дзвінка. А потім «мочив» сина майже рік. Всім, хто вітав, виставлявся. (Сам Михайло Федорович спиртного взагалі не вживає. Лікарі заборонили. Налягає на вівсянку. — Дві). У подарунок за сина купив дружині золотий кулончик (два сердечка) і обручку. Чи не щотижня буваю у Чернігові, купую малюку одяг, іграшки. На дитячих рядах торговці вже добре знають: я_не дідусь, а тато. У свята для Оксани замовляю квіти. їду з продавцями до них додому, зрізаємо найкращі. Моя молода дружина варта цього.
«Що маю, все моїм найріднішим. У труні ж кишень немає»
— Михаиле Федоровичу, як складаються стосунки з дітьми Оксани?
— Покрикую іноді на них. Хочу, щоб вчилися добре. Бо хто не вміє заробити грошей інтелектом, має працювати фізично. Повчаю, щоб у житті чогось досягти, треба мати мету. Людина без мети схожа на потяг, який їде невідомо куди, бо не має кінцевої станції.
Навчив Оксану і Олесю водити машину. Стараюсь, що Ярослав отримав чоловіче виховання.
Діти про вітчима кажуть: «Хороший». Односельці ставляться по-різному. Ті, кого Кондратенко повиганяв, говорять: «Противний, різкий у висловлюваннях...» Ті, хто працює у СТОВ «Прикордонне», кажуть: «Хазяїн. Техніки накупив, поголів'я нарощує, землю обробляє. І зарплату, навіть аванс щомісяця працівникам дає, незважаючи на кризу. Доярки у середньому отримують по 800 гривень».Та найбільше люблять Кондратенка пенсіонери.
—Оце на 8 Березня всім колгоспним пенсіонеркам, а нас десь 126 чоловік, подарунки купив. Люди плакали від щастя. Бо за останні 20 років про нас ніхто не згадував, — говорить 69-річна Марія Сергіївна Халюк. — І зерно, і сіно дає, і гній — по 120 гривень машина з доставкою. І городи виорати не відмовляє.
Сільські чоловіки, навіть молодші за Кондратенка, заздрять його чоловічій силі. Кажуть, крепкий мужик.
Так хочеться ще пожить
Та хіба люди знають, що носить Кондратенко завжди пігулки у кишені. Інвалід II групи.
— Так хочеться ще пожить, щоб побачити, як син підросте, в школу піде, далі вивчиться. Як стане Мишко самостійним. Хто ж прийме все те, на що я поклав частину свого життя і здоров'я? Задумаюсь, і страшно стає. У 2007 році, коли народився син, у селі з'явилося на світ семеро діток. Найбільше за всі часи незалежності. Та чи працюватиме школа у селі через шість років? Скільки молоді залишиться в Ільмівці через 15 літ, хто працюватиме на цій землі? Сьогодні маю техніку, а посадити на неї майже нікого, від пиятики у колишніх професіоналів руки трусяться, — говорить Михайло Федорович.
Скоро йому 56 років. Але коли кохаєш і є заради кого жити, неначе друге дихання відкривається.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч», № 15(1195)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
