Покинув з п'ятьма дітьми і пішов на п'ять дітей

Добавить новость

Понедельник, 27 Ноября 2017 12:28  |  Просмотров: 5956 | Обновлено 29 Ноября 2017 12:23

«Худа, беззуба, ніс крючком! На цю ти мене промінів?» — кричить Світлана.

«Товстенна. Ковбасу купить — поки додому дійде, всю палку з’їсть», — відповідає Олена.



51-річна Світлана Нетреба з села Крупичполе Ічнянського району та 34-річна Олена Фабрицій з сусіднього села Рожнівка сперечаються за чоловіка. 39-річиий Віталій Нетреба пішов від Світлани до Олени, і там, і там — п’ятеро дітей.

Бійки зі свекрухою і не тільки

— Віталій в мене третій чоловік, — розповідає Світлана. — Ой, ні, четвертий. Мені 47 років.

Пізніше дізнаюся: насправді старша. Говорить ловко, та сумніви час від часу виникають. От хоча б таке:

— Свекруха кричала, що дитину я нагуляла. Стою, посуд мию, а вона обзивається: «Ти, проститутка ментовська...» В молодості я їздила на заробітки на Північ, в Нікольськ. 9 років в ОМОНі пропрацювала. У мене й пістолет є, захований. Як не витримаю, його застрелю, потім себе.

— В ОМОНі? Може, все-таки десь в охороні?

— Ні, тоді всіх бажаючих набирали. Подруга Наташа мене туди забрала, коли мати з дому вигнала, — стоїть на своєму Світлана. — Курси закінчила, стріляти вмію. Свекруха через це називала сукою омонівською. Казала, що в мене 10 дітей по інтернатах. Коли б я їх встигла народити?

...Зі Світланою ми познайомились у 2007 році. Тоді вона скаржилась, що чоловік не забирав з пологового. За десять років побільшало дітей, а чоловік пішов.

Пригадує колишні біди:

— Я з животом. 4 місяці. Віталій продав дрова, три причепи. Свекруха прибігла: «Де гроші?» Я взяла її за бари і в двері штовхнула. Голову розбила, зашивали потім. А вона мене кулаком по животу вдарила. Сильні болі почалися. Гінекологша з Припутнів уколи колола.

Ми зібрали речі й виїхали в Степанівку Борз-нянського району. Вітін батько звідти. Голова колгоспу виділив нам хату. Я пішла на ферму бідони мити, Вітя корів доїв. Він наче повірив, що дитина, яку я виношую, його, пилинки з мене здував. Бо перед тим лікарі казали, що дітей у нього не буде. Зустрічався з дівчиною — і нічого. А зі мною вийшло.

Народилася Віка. Були ускладнення, в лікарні 2 місяці пролежала. Віталій в лікарню ні разу не приїхав. Але потім дитину полюбив. Все хорошо а нас було, розписалися.

Живіт почав боліти. В Борзні гінеколог сказав, що киста. Поїхала в Ніжин на УЗД. Сказали: «Та киста через 9 місяців розсосеться». 4-й місяць вагітності.

Приїхала додому, родичі сіли пити за радість. А мені не радісно. Вітя каже: «Вона бреше». Тоді я пішла до голови сільгосппідприємства Норинського — він дав Віталієву зарплату. Поїхала в Борзну і стала на облік. Чоловік порвав з коханкою, яку був завів. Вона записку племінником прислала: «Вітя, готуй 2 тисячі — я вагітна». А я прочитала, морду їй набила. Після того вона виїхала з села.

Народився Саша. Чорненький, гарненький, весь в батька. Але Віталій пить почав. Кумі в коханні признавався, казав: «Навіщо мені та товстопуза, я її не хочу». Повернулися в Ічнянський район. Свекруха знайшла нам в Крупичполі хату. Віталій взяв кредит 12 тисяч у Віктора Кияновського (обласний депутат, голова правління ПАТ «Завод сухого молока та масла»). 5 тисяч сплатив — решту за хату Віктор Павлович перекрив заради дітей.

Тут живемо 7-й рік. Вітя знову заводив коханку, ми з дітьми жили в Степанівні. Повернулися назад з Віталієм. Поки жили в Степанівні, свекруха все з хати вивезла. Два гардероби, сервант, столи, стільці, диван. Занавіски, одежу мою. Носить, ще й кляне мене. Плити з груби повитягала, колісники. Люди бачили, як трактором все везла. Я звернулась у міліцію. Дільничний нас визвав. Віталій сказав: «Не люблю її, шерепу товстопузу, і більше в той бомжатник не повернуся». Плитку приніс, дрова попиляв і пішов. Двох дітей йому народила, тоді шерепою не була. Кормила, поїла, вдягала, сигарети «Прилуки» блоками носила. Печатку, ланцюжок йому срібний купила. Він тільки гроші пропивав, а потім так по-свинськи зі мною поступив. А я ж і досі тебе люблю і чекаю, — гірко говорить Світлана.

— Знаєте, як посварилися? Померла моя тітка Павлина в Миколаївській області. Терміново треба було їхати на похорон. Вітя працював на пилорамі, я попросила, щоб взяв у начальника грошей поїхати. Грошей він не знайшов, на похорон я не попала. У мене стався нервовий зрив. Кажу: «Збирайся і йди». Він пішов. До матері, а згодом знайшов Ленку в Рожнівці. І вона забрала Вітю до себе.

Хотіла ДНК зробити, щоб довести, що діти його. Але грошей не маю. Кажуть, 7 тисяч треба. Може, люди скинуться? — з надією питає Світлана.

Собі думаю: для чого гроші переводити? Аліменти платить, діти на нього записані. Що іще?

Тим часом зі школи поприходили діти: четверокласник Сашко та шестикласниця Віка. Симпатичні, ввічливі, добре вдягнені. Кажуть, скучили за батьком.

— На що живете тепер?

— Не було що їсти, ми продали плазмовий телевізор, куплений за пенсію дочки Галі. Віктор Кияновський придбав Саші портфель, взуття, зошити. Прислав машину, ми поїхали в Ічню з його секретаркою, скупилися. Продуктів навіть накупили. Позавчора Кияновський причіп дров нам прислав. Спасибі йому, рідний батько дітей викинув, а Віктор Павлович не дає пропасти.

Я на пенсії за вислугою років і тому, що маю 5 дітей. Наташі 34 роки, живе у Миколаївській області, біля батька залишилась, мого першого чоловіка Сергія Кремповського. Васі — 30, інвалід з дитинства. Зараз на заробітках у Києві. Галі — 16, зі мною. Вже зятя привела. Як тверезий — хороший, роботящий, дрова рубає. Отримую пенсію 1380 гривень і на Галю, як опікун, — 3150. Вона інвалід і батька немає. Віку і Сашу ви бачили. Якби не Валя та Ігор Чайки, власники магазину', і я б з дітьми з голоду померла.

Віталій — любов з першого погляду

— У 2005 році з його батьком Федором у сусідки перебирали картоплю. Я була худенька, красива, Галочка бігала, — згадує Світлана. — Захотів мене зі своїм сином познайомити. Віталію тоді 28 було, нежонатий. Вперше побачила його, як їхав з матір’ю на підводі від магазину. Як глянула, так і зомліла. Такий чорнявий, високий, красивий. Влюбилася з першого погляду. І він мене помітив. А звела нас свекруха Люба. Вони з Припутнів Ічнянського району, в Ільмівці паї. Люба сама двох синів виростила. Каже мені: «Вітя ввечері прийде».

Він приїхав велосипедом, привіз нам з Галин-кою по шоколадці, ковбасу, рибу. Закохалась по самі вуха. Через місяць запропонував: «Света, виходь за мене». Жили спершу у Вишнівці. Вітя працював на пилорамі в Припутнях. Перебралися до свекрухи. Там ніякого життя мені вже не було. Я на фермі працювала.

Так мене нудило, а Вітя казав: то «не треба було стільки котлет їсти», то «не треба було риби їсти»... Пішли з Вітею до гінеколога Наташі в Припутні. Та мене подивилась і каже: «Вітаю, Віталію, ти будеш батьком».

«У неї — алкоголік, а в мене не п'є й не курить»



Біля двору Олени Фабрицій в Рожнівці ходять білі гуси. У дворі багато домашньої птиці: кури, качки. На собачий гавкіт з хати вийшла худа жінка зі світлим волоссям, за нею — Віталій Нетреба. І кума.

— Я два роки сама жила. Віталія з сім’ї не забирала, він жив у матері. Світлана часто телефонує, каже: «Вигони його». За що? Вона всім розказує який Віталій алкоголік. А в мене не п’є, покинув курити, на роботу встроївся слюсарем в Максимівці. Вдома працювати не заставляю — я багатодітна мати, сама все вмію. Але Віталій і по господарству допомагає. Чого вона так не змогла, не знаю. Треба робить, а не ждать, що все з неба впаде.

Олена з чоловіком Іваном приїхали з Закарпаття, з Тячівського району, п’ять років тому. В Рожнівці вже давно жила її сестра. Купили хату, ще одну. Чоловік їздив на заробітки.

— Навесні Іван загинув. На Закарпатті, у матері. Полаявся там зі своєю сестрою, вона облила розчинником фарби, а той закурив, — розказує Олена. — Спалахнув, згорів живцем.

З Віталієм познайомилась уже вдовою, на дні народження хрещеника в куми.

"Була моєю першою жінкою. Сама вигнала»

— Ми зі Світланою розлучилися у квітні, — каже Віталій. — На розлучення подавав я. Те, що казав, правда: не люблю її.

— Навіщо одружувалися? Діти сумують...

— За 27 років жінки не бачив, ну й женився. Мати в мене строга була, гуляти нікуди не випускала, — каже Віталій.

— Діти, звісно, тримають, знаю по собі, — каже Олена. — У нас з покійним чоловіком п’ятеро. І пив, і бита була — терпіла, не виганяла. Вона ж Віталія сама вигнала. І знаєте, за що? Бо взнав, що Света коханця приймала в хаті.

— Зраджувала мене постійно, — підтверджує Віталій. — Терпів, поки міг. Дочка Галя, нерідна, розказала, як все було, поки я на роботі. Коли Света одтовкла її, та й розповіла. Приїжджав, каже, дядько, і з мамою ахкали в кроваті, — згадує Віталій. Я розізлився: «Ти. б...дь берестовская!» Мужик той з Берестовця. А Света мені: «Ах я б...дь? Тоді забирайся звідси, бо міліцію викличу!» Я пїщов.

«Боюся за дітей»

— Я жодного разу їй не дзвонила й не збираюся з нею балакать, — каже Олена. — У мене діти малі, тільки двоє вже в школу ходять. Ще й племінника забрала до себе, поки сестра на заробітках. А Світлана телефоном погрожує, шельмою обзиває. Постріляти грозиться. Я звернулась до голови сільради в Крупичполі. А він мені: «А як же їй себе вести? Ти ж в неї чоловіка забрала».

Як нажереться, дзвонить Віталію: «Прийду з дітьми і буду в тебе жить».

Поки розмовляємо, з хати визирають біляві діти. Іноді вибігають надвір, до туалету. Старший 12-річний Юра, 10-річні Марія та племінник Іванко, 6-річна Богдана, 5-річна Вероніка. Ще є 2-річна Ангеліна.

Підговорила мужика, він мені по телефону погрожував: «Ты у Светы мужа украла. Если не вернешь, приеду и всех твоих тетей пере...ярю». Чекати не стала, поїхала є ічню, написала заяву в поліцію. Знайшли того чоловіка з Сидорівки Борзнянського району. Він дзвонив, пробачення просив, обіцяв, що більше такого не станеться. А недавно в селі хтось по воронах стріляв — як ми всі перелякалися!

Тепер Світлана каже: «Я була горда, що вигнала, хай вернеться». Я на ланцюгу чоловіка не тримаю, захоче — піде. Вона навіть волосся собі в світлий колір перефарбувала, як у мене. І все зрозуміти не може, чого він не вертається. Мати Віталія дивується: «Як це так, що він у тебе не п’є й не курить?» Зиму в нас жила, щоб переконатись. Казала: «Дякую тобі, доню, що моя дитина жива».

Свєта ж хату запустила, хазяйства не тримає, на роботу не хоче. Тільки командує та шукає, хто б чим поміг. Люди картоплі посадити дали, так за літо жуки всю поїли.

— За всі наш; 11 років, мо’ півроку всього пропрацювала, — підтверджує чоловік. — Якщо й числилась на роботі, я за неї працював. У Вишнівці корів доїв, у Припутнях біг з пилорами, відвозив її на табір і там корів доїв. Так само привозив звідти. У Степанівці Свету взяли бідони мити, так два дні попрацювала, сказала, що їй сода руки роз’їдає. Я мив за неї. Вічно з роботи прибіг, поїв — і на її роботу. Світлана ніде з сусідами ужитись не може. В борг понабирає, а віддавати не спішить.

— Купить палку ковбаси в магазині і поки додому дійде, сама і з’їсть. Люди в Крупичполі бачили. Поки чоловік на роботі, стегенця з супу потрощить, а він саму юшку їсть.

— Правда, що ви Віталія до дітей не пускаєте? — питаю в Олени.

— Я кажу: ми з ним разом прийдемо. Свєта не хоче: «Мені тебе не треба». Вона все бідкається, що грошей нема. Раз зателефонувала, каже мені: «Лено, давай дружити. Я кредит беру. Дітей одягти треба, то виступи за мене поручителем...» Я відмовилась. Вона вже кредитів понабиралася, що їй ніякий банк давати не хоче. Кажу: «Відпусти дітей на день, хай поїдуть з батьком в Ічню, виберуть, що треба, купимо». Ні.

— Я Світлані казав, і не раз: не повернусь, бо полюбив іншу. І від Олени не піду, навіть якщо виганятиме. Хіба вперед ногами винесуть, — заявляє Віталій.

— Що ти говориш таке, — ойкає Олена.

Від автора. Боляче дивитися, коли через дорослі пристрасті потерпають діти.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №47 (1646), 23 листопада 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: