«Я буду з дідом і бабою», - стояв на своєму хлопець

Коли у цілком благополучних сім'ях син чи дочка стають п'яницями, наркоманами, злодіями, безхатченками, батьки у своєму горі шукають причину того, що сталося. І не завжди знаходять. У кращому разі беруть під свою опіку онуків, роблять усе, аби ті не повторили долю тих, хто їх привів у цей світ, а сам збився з правильного шляху. Про свою старшу дочку Світлана Михайлівна Дмитрюк з Куликівки спокійно говорити не може. За двадцять літ стільки випла-кано сліз, стільки було розмов, умовлянь, благань, а Людмила не стала іншою. Народила п'ятеро дітей, та з матір'ю-п'яницею не залишилося жодного. Андрійко живе з батьком, Надійка — зі своїм, Віталій, Юля й Танюша — з бабусею та дідусем. Час від часу мати провідує їх. Коли не п'яна. Господи, що з нами коїться?

Ніщо не віщувало біди

Світлана вийшла заміж молодою. У дев'ятнадцять народила дочку. Але подружнє життя не склалося. Люда вже ходила до школи, коли Світлана познайомилася з Віктором Дмитрюком. Він приїхав у Куликівку до родичів з Краснодара, де жив з матір'ю. Що у Світлани донечка, перепоною не стало. Повертаючись у Краснодар, покликав їх із собою. Світлана ж вирішила, що краще залишити Люду у бабусі. Буде все добре — забере.

Мати Віктора Надія Андріївна зустріла невістку привітно. Віктор, що працював на залізниці, знайшов роботу й для дружини.
— Я вже мала йти працювати в залізничну касу, коли Вітя запитав: «А на Україну повернутися не хочеш?» — згадує Світлана Михайлівна. — Виявляється, він сам мріяв про Україну. Мати не заперечувала. Родом вона із Салтикової Дівиці, з наших місць. З часом ми її забрали в Куликівку. А тоді я дізналася, що вагітна. Народивши старшу доньку в дев'ятнадцять, думала, що в тридцять два народжувати пізно. Та чоловік мріяв про дитину. Досі ми жили на віру, а тут він сказав: «Ідемо в загс. Треба, щоб усе було по закону». Ми зареєструвалися і поїхали в Куликівку. До матері, до дочки. На вокзалі Люда кинулася Вікторові на шию: «Таточко! Мій таточко!»

Усе у нас було добре. Народилася Наташа. З гуртожитку льонозаводу ми з часом перейшли у двокімнатну квартиру на п'ятому поверсі в центрі селища. Житло виявилося холодним і сирим. Нам пішли назустріч, поміняли ту квартиру на оцю.
Віктор працював на пожежній, у сільгосптехніці. Я — в торгівлі. Експедитором, завідувачкою складу. Усе у нас було, усе могли купити, коли інші вистоювали черги. З Віктором у Люди склалися прекрасні стосунки. Чоловік вважав її за рідну. Обидві дочки — його улюблениці.
Біда прийшла несподівано, коли її ніхто не чекав.

У пологовий будинок Люду віз Віктор

— Після школи Люда вступила в наше профтехучилище. Тут усе і почалося, Валерій був старший за неї. Гулянки, випивки... Ніякі наші вмовляння результату не дали. Дочка кинула навчання, жила з Валерієм. Він же ніде не працював. Перед родами ми забрали Люду до себе. Коли настав час везти її народжувати, його поруч не було. Відвіз дочку до пологового Віктор. Народився хлопчик. Люда сказала, що назве його іменем батька. У сім'ї ми звемо Віктора Віталієм. Ось і перший онук у нас Віталик.

Про те, що він народився, Валерію сказав Віктор. Зустрів на вулиці з компанією. А той: «То дайте грошей». Віктор подумав, що він хоче купити квіти і піти до Люди. А почув: «Треба ж хлопцям могорич поставити. За сина». Батько наш, людина стримана, послав його за відомою адресою.

Вони ще сходилися. Але що то було за життя? Ті ж п'янки. Ми старалися допомогти дочці. Пригадую, якось полізла я в погреб. Бачу, поменшало банок із салом. Нічого не розумію. Питаю у свекрухи, чи не знає. А вона раптом заплакала і каже: «Я знаю, як людині бути голодною». Виявляється, віддали з Віктором те сало Люді. Отака вона була, Надія Андріївна, добра, співчутлива. Для неї моя Люда була рідною онукою.

Після розлучення з Валерієм дочка вийшла за Сергія Хорошилова з Дроздівки. У 1999 році у них народилася Юля, через рік — Андрій. У 2002 році уже від Артеменка, іншого чоловіка, народилася Надя. Коли вибирали ім'я, дочка сказала, що буде Надя.
— Як бабуся Надія Андріївна. Пам'ятаєте, вона мені сало давала?
Про Таню можна сказати, що Люда її нагуляла. У дитини інший батько. Сама про це сказала.
Юлі було два з половиною роки, коли служби забрали її з неблагополучно'! сім'ї, помістили в лікарню. Віктору зателефонував лікар:
— Ваша дитина у нас.

Новина приголомшила чоловіка. Не сказавши мені нічого, Віктор пішов у райраду і попросив дозволу забрати дитину додому. Я сиджу на роботі. Відчиняються двері, на порозі дід з онукою. У мене й серце обірвалося.

А моя начальниця:
— Спокійно, Світлано, спокійно.
— Що робити будемо? — запитую.
— Годувати будемо, — відповів мій добрий і мудрий чоловік.
Колеги мої плакали разом зі мною.
З того часу Юля у нас.

Андрійко залишився з Сергієм, йому було тільки півтора рочку. Людмила у той час десь блукала.
Вже в Артеменка Надю кидала на сусідів, друзів, аж доки не відмовилася від неї взагалі. Живе дівчинка з батьком, тут, у Куликівці, вчиться в шостому класі. Андрій — у дев'ятому. Він у свого батька в Дроздівці.

Таня більше року була в будинку дитини у Прилуках

— Тані було десять місяців, коли Людмилу позбавили батьківських прав. На нашому ж утриманні Віталик і Юля. Я захворіла. Взяти в той момент крихітну дитину у свою сім'ю не могла. І відмовитись від неї теж не могла. Попросила віддати до будинку дитини — тимчасово. Щоб у будь-який час можна було забрати її звідти.

Так наша Танюша опинилася в Прилуках. Супроводжував її туди наш дід. І далі тричі на місяць їздив. Ми з Наташею теж їздили. Гостинців возили на всю групу. Так жаль було нещасних дітей, що Опинилися тут без мам і тат. У мене гіпертонія, а я так розстроювалась, що вже не витримала директор будинку.

— Нехай до онуки дід їздить, — сказала. — Ви не приїздіть.
Одного разу приїхали, а наша дитина в лікарні. Запалення легенів. Ми туди. Годуємо малу. Наташа сосиску дає, йогурт, а інші дітки дивляться. Роздали печиво, цукерки. Нехай хоч цим потішаться.

Повернулися додому, місця собі не знаходимо. Усе вирішила Наташа.

— Тату, — до Віктора, — як тільки Таня видужає, заберемо додому.
Поїхали. їй уже було два рочки. Дика така. Котів, собак боялася. В дорозі сиділа на руках у Віталика. Обняла його міцно, притулилася. А він їй:
— Ти моя сестричка. Ти моє сонечко.

Відтоді Танечка з нами, їй уже десять років, ходить до п'ятого класу. Оце саме занедужала. Сидить вдома.
Юля і Таня маленькими були, коли Люду позбавили батьківських прав. А Віталика, якому вже минуло тринадцять, закон вимагає запитати, з ким він хоче жити. Сказав би, що з матір'ю, ніхто б її прав не позбавив. А він же у нас від народження. Так і сказав:
— Буду з дідом і бабою.
Так я стала опікуном над трьома онуками.

Сьогодні Віталику уже 21 рік. Він закінчив школу, відслужив армію. До речі, як сироті йому давалося право не служити. Допустити такого онук не міг. Написав заяву у військкомат з проханням призвати на службу.
Хороший роботящий хлопець. Працював у Куликівці слюсарем. Тепер у Чернігові — висотником. Нам дуже подобається його дівчина. Наташа — з Жуківки, з хорошої сім'ї. Живуть молоді дружно. Провідують нас.
Юля зараз у десятому класі. Розумна дівчина. Хоче вчитися далі. Ми з дідом, звісно, зробимо все, щоб дати їй освіту.

Виховували дочок однаково, а результат різний

— У Наташі, нашої молодшої дочки, життя складається добре. Вона закінчила кооперативний технікум. Працює у Чернігові, в магазині. Вчиться заочно в інституті. Вийшла заміж за хорошого хлопця. Скоро нашому онуку Дениску чотири рочки.
Виховували дочок однаково. А результат — різний. Де помилки? Ці думки не полишають ні на мить.

По суті Людмила непогана. І зварить, і спече, город попорає, в домі порядок тримає. Це коли не п'яна. А як нап'ється, де все й дівається. Нічого не цінує, нічим не дорожить. Не раз благала її, просила полікуватися. Відповідь одна:
— Я тобі що, алкоголічка?
Народила п'ятеро дітей. І жодне не живе з нею. Двох батьки виховують, трьох ми з дідом. Живемо заради них.

Після смерті свекрухи залишився дім, у якому вона жила. Там 25 соток городу. Пораємо. Усі овочі — свої. Ще коли була жива Надія Андріївна, займалися квітами. По 5 тисяч кущів троянд росло. Возили продавати в Ніжин, Прилуки, Чернігів. З цього жили. Свиней держали. І тепер хазяйство тримаємо. Було 30 бройлерів, 30 качок. Порізали. Залишилися кури. Навесні купимо пару поросят. Пенсії у нас невеликі. Сім'ю годувати треба.
З цим проблем не буде. Головне — виростити онуків, поставити їх на ног» навчити розуму. Щоб, не доведи Господи, не повторили долю матері.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №50 (1492)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.