Починала з однієї машинки: Алла Іваненко розширила бізнес завдяки державному гранту

Добавить новость

Вторник, 25 Февраля 2025 13:53  |  Просмотров: 567

Десять років займалась ремонтом одягу на місцевому ринку, а нині має власну швацьку майстерню та двох найманих працівниць. Куликівчанка Алла Іваненко розширила свій бізнес завдяки державному гранту «власна справа», про яку вже раніше писали.

Жінка каже: здебільшого, звертаються за послугами міс­цеві жителі, втім коло клієнтів збільшила завдяки освоєнню просування своєї роботи через інтернет. Про свій шлях вона роз­повіла в інтерв'ю Суспільному.
- Буквально вчора вистави­ла «сторіс» (коротеньке відео у фейсбуці - ред.) про те, що до нас приїхала нова тканина. Вчо­ра прийшла людина, каже: «Ба­чила вашу історію. Дуже гарні тканини. Я хочу футболку з них». Вчора вона замовила, а сьогодні вже в нас кроїться футболочка, і будемо її відшивати, - розмічає та відрізає тканину майстриня.

Алла ІВАНЕНКО - майстри­ня швейної індустрії. Займається цим бізнесом з 2007 року. По­чинала з того, що ремонтувала одяг. Згодом її мати, яка працю­вала на місцевому критому рин­ку, запропонувала підзаробити. їоді жінка прийшла зі звичайною побутовою машинкою, з якою й почала спершу ремонтувати одяг. Загалом, на ринку пропра­цювала 10 років.

- Коли ремонтувала одяг, ро­зуміла, що мені цього вже мало, - зізнається майстриня. - Мені хочеться створювати щось нове, не таке як у всіх. їож вирішила, що потрібно створити щось для себе. Завжди починаю саме з себе, тому що не можу пошити на когось, якщо не знаю, як воно буде себе поводити, як вигляда­тиме. Вирішила зробити фемілі-лук для своєї родини (однако­вий одяг для всіх членів родини - ред.) - себе, чоловіка та двох дітей. І ми так гарно пошили цей комплект футболок! Влаштували фотосесію, виставляли ці фото у соцмережах. Тоді куми побачили і попросили й собі такий. Так і по­чали - спершу для кумів та знайо­мих. Люди бачили фото моїх ви­робів і просили виготовити щось для них. Спершу замовляла по два метри тканини, по маленькій кількості, бо розуміла, що поки великого попиту в мене не буде.
Потім пішло більше замовлень.

У 2023 році жінка зрозуміла, що потрібно розширюватися, тому що в маленькому кабінеті стало тіс­но. І машинки вже не так шиють, як хотілося б. Вирішила подаватися на грант від держави. Зібрала не­обхідні документи, пройшла довгу співбесіду у місцевому Центрі за­йнятості. За підсумками, отримала 10 з 10 балів, тож виділити кошти погодилися.

- Я їх витратила за два тиж­ні, тому що знала куди і на що, все чітко було розписано. Закупили дві пряморядні машини, оверлок, роз- пошивальну машину, тканини і фур­нітуру для подальшої роботи.
У майстерні Алли трудиться два наймані працівники, які допомага­ють з ремонтом одягу і з виготов­ленням речей на замовлення.

- Я працювала у торгівлі, про- давчинею, - розповідає Любов БУШКО. - Для себе вдома також потрошку шила. У результаті - я тут. Це той випадок, коли робота в задо­волення.
- Прийшла, спробувала, хоча думала, що в мене не вийде, - зі­знається Анна БОРЩАН. - Не було практики. А починала з пошиву ма­сок.

- Ось так розширилася наша ко­манда, - продовжує Алла Іваненко. - і от ми вже в такому колективі, у великому приміщенні, де у нас все під рукою. Хто не зайде, говорять, що у нас так світло, гарно. Це дуже приємно й надихає.
До розмови долучилася замов­ниця, яка в цей час прийшла по ко­стюм.

- Дівчата - молодці. Ми такі раді, що вони в нас є. Комбінати закрилися і все - лети куди хочеш. А тут - то схудну, то поправлюся, то зшию, то розшию, то щось нове захотіла. Дивлюся - всі в таких ко­стюмах ходять, а в мене ще немає. Дуже дякую дівчатам! Бажаю, щоб у вас нитки не закінчувалися і ко­ліщатко крутилося! - задоволено забирає своє замовлення Тетяна ЛЕГЕДА.

- Наші замовники - це, зазви­чай, жителі Куликівської громади, - веде далі Алла Іваненко. - Але є й інтернет-за- мовлення. Зде­більшого, шиємо одяг з трикотаж­ного полотна, тому що це більш зручний і практичний одяг, який ви­користовується майже кожного дня. Звичайно, це більш прості речі, які всім підходять. Але коли клієнт до нас приходить і просить щось не­звичайне - беремося щось вигаду­вати, тому що звичайне і так можна купити. Робимо десь якісь підрізи, якісь кишені незвичні, десь смужки, десь щось комбінуємо. Або можемо з дівчатами вирішити: «Я бачу це так і не інакше!». Кожна висловлює свою думку, ми часто радимося, разом складаємо картинку. Ми за те, щоб у нас був різний одяг. В ос­новному, це трикотаж, але є і блузи, куртки, жилетки тощо. В масс-мар- кеті (те, що ми бачимо на ринку), зазвичай, тканини не такі якісні, тому й виріб буде не такий як тре­ба. А якщо тканини якісні, то виріб і носиться гарно, і сидить на фігурі так, як потрібно. Якщо футболку на ринку можна купити за 200-300 гри­вень, то у нас вона коштує 500, тому що пошита, з чого ви хочете, як ви хочете. Це індивідуальний підхід. Якщо на фабриці швачка пошиє 50 речей за робочий час, то у нас - 2-3 футболки.

Скільки майстрині відшивають, залежить від сезону. Найбільше за­мовлень було перед новим роком та різними святкуваннями. Дуже бага­то й ремонту. Бували колективні за­мовлення. Приміром, танцювальні колективи замовляли сценічні об­рази.

- Коли у нас немає роботи, на­шиваємо так, щоб було на зразок. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я все одно кожного дня ходила на роботу, була вона чи ні, - пригадує Алла. - Тоді були запи­ти для військових, в основному, ми шили для них. Дуже великий промі­жок часу шили взагалі безкоштовно, тому що допомагали військовим: шили труси, балаклави, простирад­ла. Якось подзвонила дівчинка, яка опікувалася військовим об'єктом. Вона давала нам деталі крою, а ми шили з них балаклави. За день при­близно 20-30 штук віддавали, тому що потрібно було швидко. Далі були схожі потреби. Волонтер попросив пошити костюми хлопцям: «Ми та­кож привеземо вам крій. Будь ла­ска, відшийте, тому що ті, у кого за­мовляли, не встигають». Сідали, все відкладали і шили той крій. А нещо­давно нам принесли рулон тканини. Там було 84 метри, з яких потрібно було пошити футболки до довгого рукава. Над цим ми працювали три тижні. За тиждень віддавали 30 фут­болок.

Поступово люди почали повер­татися до звичного життя, тож і за­мовлень у майстерні побільшало. Почали повертатися ремонти, а потім і шиття на замовлення. Жінка зізнається, що робота є завжди.
- Я люблю шити для дітей. Це дуже приємно, коли вони прихо­дять, дивляться і говорять: «Я хочу отаку наліпку». Мама каже: «Ну не треба, доню, давай щось інше». Я пропоную мамі: «Давайте послухає­мо дитину. Якщо це буде ваш вибір, вона не буде залюбки це носити. А так носитиме і любитиме цей одяг». На дітей не такі часті замовлення, тому що вони швидко ростуть, і одяг на них стає малуватий.

У пам'яті майстрині зринуло за­мовлення від дружини військового. Вона саме збиралася до чоловіка і попросила пошити світшот для ньо­го і наклеїти спереду фотографію родини - дружини з трьома донь­ками. Чоловікові дуже сподобався такий подарунок, родина щиро дя­кувала майстриням, і не раз.

- Коли ми виграли грант, роз­ширили наше підприємство, я зрозуміла, що потрібно вміти себе продавати, себе подати. Тому бра­ла участь у всіх доступних заходах, і мені завжди хотілося розвиватися, навчатися і здобувати щось нове. І так само про бізнес. Я хотіла чо­гось нового. У цей час почула, що є програма від Соодіе, тому я там зареєструвалася і пройшла навчан­ня, отримала сертифікат. А потім з'явилася можливість займатися з ментором. Із усіх учасників мали обрати лише сто осіб. Я заповнила заявку і пройшла далі. Тоді поча­лося інше навчання, спілкування з ментором, від якого я дізналася, як потрібно себе поводити, і те, що потрібно спілкуватися в інтернеті, а не лише показувати готову продук­цію. Потрібно розповідати, як ти її робила. Важко одночасно і шити, і думати про те, що треба викласти сторіс. Коли було дуже багато робо­ти, я взагалі не виходила на зв'язок, тому що мені дійсно ніколи було це робити...
Озираючись на шлях, який до­велося пройти, майстриня підсуму­вала:

- Це все я створила з однієї швейної машинки. А потім все по­ступово розвивалося. Я побачила в цьому сенс, бачила, що людям це потрібно, вони відгукуються, бо йшла назустріч їм, а вони - мені. Іноді навіть не віриться, скільки всього я змогла досягти. Тоді кажу собі: треба озирнутися і подивити­ся, де була, і зрозуміти, чого досяг­ла. Значить - це чогось варте.

За матеріалами “Суспільне Чернігів” та “Поліська правда”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: