Пара з Чернігівщини взяла участь у телепроекті «4 весілля» на «1+1» і перемогла

Добавить новость

Четверг, 27 Марта 2014 17:45  |  Просмотров: 12697

25-річний Максим та 24-річна Ірина Бондарі з Десни Козелецького району — друга пара з Чернігівщини, яка взяла участь у телепроекті «4 весілля» на «1+1» і перемогла. Як приз молодята отримала поїздку до Китаю. Це була перша закордонна подорож подружжя. Одружились Бондарі тільки через 7 років після шкільного випускного, де, власне, і закохалися. Після весілля Максим та Ірина переїхали до Запоріжжя. У Десні залишилися батьки Максима — Анатолій та Алла Бондарі, Іри — Петро і Олена Петренки.



Максима врятували сильні руки та Ірина підтримка

Максимова мати, 55-річна Алла Бондар працює у Деснянській гімназії бібліотекарем. Тривалий час керувала Карпилівської школою, працювала в Остерській. Зі своїм чоловіком 52-річним Анатолієм Івановичем познайомилась тут же, у Десні, куди приїхала за розподілом. Анатолій Іванович — підполковник. Був начальником хімічної служби дивізії. Зараз — військовий пенсіонер, викладає у полку.
— Максим у нас пізня дитина, — говорить Алла Петрівна. — Думала, уже й не дочекаюсь. А он який хлопець вийшов. Він все-все вміє робити, хай і молодий, а від батька не відстає. Підробляв ремонтами і мені у школі допомагав. Руки золоті.

— Коли ви вперше побачили свою майбутню невістку?
— Було це після дев'ятого класу. Діти вчилися в одній школі, але у паралельних класах. Та й жили по сусідству. Ми з батьком провели Максима на випускний. Він за традицією пішов зустрічати схід сонця. Ми хвилюємося. І у вікно, і на балкон. Аж дивимося: Максим веде якусь дівчинку за руку. «Оце так! — кажу чоловікові. — Уже хлопець став дорослим».
Це і була Ірина.
Та після випускного Ірина з батьками поїхала до Чернігова: батька перевели до міста як військового. Максим їздив до Чернігова, Іринка приїздила у Десну. І так два роки, доки закінчили школу.

— Вам одразу сподобалась дівчина? Чи хотіли для єдиного сина іншої долі?
— Намагалася не втручатися у справи сина. Це його вибір. Ще на початку, якщо сварилася за щось, казала: Ірка-шкірка. А син мені: «Мамо, Ірочка. Не смій так казати». То ж і тепер тільки Ірочка. Так вона у мене і в телефоні записана.

— Ми з Максимом одразу знайшли спільну мову. Він став мені як син, — усміхається теща 42-річна Олена Петренко. Олена Олександрівна працює продавчинею у місцевому магазині. — Він навіть жартував, чи не переплутали їх з Ірою у пологовому.

— У дочки багато залицяльників було?
— Серенади під вікном співали. Та серйозно ні з ким не зустрічалася.

— І Максим співав?
— Ні. Максим дарував квіти, іграшки. І просто так, і коли сварилися. Вони завжди намагалися бути разом. Навіть випускний святкували спочатку у Десні, потім у Чернігові.
Вступали Максим та Ірина теж разом.
— Ми з батьком мріяли, аби Максим був військовим, навчався у київському військовому училищі, — говорить Алла Петрівна. — Але діти вирішили інакше. Обоє вступили до Чернігівського інституту економіки та управління на спеціальність менеджмент туризму.
Після того як Іра і Максим закінчили 11 класів і вступили, я повезла їх на море. Вже тоді я побачила, що у дітей сильні почуття. Але ви нічого не подумайте. Іринка спала зі мною. До цього вони на море їздили з батьками Іри. Ми допомагали дітям бути разом.

— У Чернігові Максим та Іра одразу почали жити разом?
— Ні. Спочатку ми зняли Максиму квартиру. Він жив із хазяйкою. Ірочка жила з батьками.
Раптом на очах Алли Петрівни з'являються сльози.
— На початку другого курсу Максим поїхав до друга у Київ, — ледь стримуючи плач, продовжує жінка. — Вони учотирьох з друзями їхали на машині. Автомобіль перевернувся. Максим фізично постраждав найменше — струс мозку та трохи колінця подер. Хлопцям, що сиділи позаду, дісталося більше, їх одразу відвезла «швидка». А водій помер. І так сталося, що до приїзду міліції уже мертвий Сергій лежав на руках у Максима.
Що врятувало сина — це його сильні руки. Він ухватився за ручку, і скільки машина не переверталася, він не відпустив руки.
Тієї ночі Максим не дзвонив мені. Можливо, боявся хвилювати. Усю ніч без перерви говорив з Іриною. Він розповідав, що не випускав телефон з рук. Тієї ночі Іра підставила своє плече. Думаю, саме тоді син і зрозумів, що вона — справжній друг.
Після похорону Сергія я боялася залишати сина самого. Тоді ж я і попросила майбутню сваху Олену, аби Максим жив з ними. Лена возила його по всіх лікарнях, усім цим займалася.
І тільки на четвертому курсі ми зняли дітям спільну квартиру.



Каблучку вибирала свекруха

Після п'ятого курсу Максим та Ірина поїхали працювати до столиці. Два місяці попрацювали, але не склалося.

— Чи були за сім років критичні моменти? — запитую у свах.
— Це, мабуть, закінчення університету. Я втрутилася. Діти, мабуть, образилися. Але по-іншому не могла, — рішуче говорить Алла Петрівна. — Не було роботи, не було грошей, не було упевненості. Максим — у Києві, Іра собі. Вони пізно приїздили, бачились тільки у вихідні. Умовила переїхати назад у Десну. Максим працював у місцевого підприємця менеджером, Ірочка — продавцем.
До того ж діти уже жили разом, а коли повернулися у Десну, то кожен жив у своїй родині.
Максима усе влаштовувало. Він ніби і з Ірою, і не одружений. Але мені це дуже не подобалось. Ще жартома казала Ірі: «Давай щось придумаємо, аби він освідчився», — згадує жінка. — Напередодні Іринчиного дня народження сказала сину, що далі так не можна. Треба купувати обручку, освічуватися. «Треба, то купуй», — відповів мені Максим.
Я одразу ж поїхала у Козелець за каблучкою. Розмір Максим мені назвав. Пальці у неї тоненькі. І я знала, що майбутня невістка любить прикраси із каменями. Звичайно, хвилювалася. Весь персонал магазину мені допомагав. Така справа!

— Чия була ідея подати заявку на участь у телепроекті «4 весілля»?
— Ми лежали утрьох на дивані, — говорить Алла Петрівна. — Саме йшла ця передача. Я і запитала у дітей, чи вони не хочуть спробувати долі.
Буквально наступного дня син відвіз заявку. А за три дні до весілля їм подзвонили.
Історію кохання знімали за день до весілля, у п'ятницю. Вона була інсценована каналом«1+1». Знімали у Вишгородському районі під Києвом, на водосховищі. Максим був у тельняшці, Іра — у рожевій сукні. Це історія про Ассоль та капітана. Гарно, але познайомились наші діти насправді у Десні серед сосон, — усміхається жінка.
— У суботу свято, а у четвер їм сповістили, що вони братимуть участь. Ми готувалися до весілля, а не до передачі. Щось додатково замовити чи переробити ми просто не встигли фізично. Єдине, що сповістили про телевізійників директора ресторану «Московський» у Козельці. Адже саме вона мала приймати гостей.
Тоді ж, у п'ятницю, була і офіційна реєстрація у селищній раді.

— Передачу дивилися разом? У святковій обстановці?
— Трансляцію постійно переносили через події у Києві, — говорить Анатолій Бондар.
— Я боялася дивитися передачу, — зізналася Алла Петрівна. — Та все вийшло добре.
Де не йду, мені: «Алло Петрівно, ваше весілля бачили». Так уся Україна побувала на нашому весіллі, — з гордістю каже жінка.

— До Китаю Максим з Ірою вже їздили?
— Так. З третього по десяте лютого. «1+1» дотримав слово. Вилітали з Києва до Стамбула, а далі — Пекін. У Пекіні їх зустрів перекладач — китаєць, якого звати Коля. їх чекала машина, а в ній — букет для Ірини. Все, що обіцяв канал, було виконано. Діти побачили Китайську стіну, імператорський палац, фабрику з обробки каменів, фабрику з виготовлення шовку, чайну церемонію, куштували пекінську качку.
Жили у готелі у центрі Пекіна. Як казав син, готелем можна було день ходити, фотографувати і всього не обійти. Там і басейн, і сауна, і ресторани.
Усе за рахунок «1+1», окрім закордонних паспортів.
Мені і свасі привезли по сукні, — сміється Алла Петрівна.

— Онуків у дітей просите?
— І не тільки у дітей. У Бога прошу. Знаю, що до поїздки Іра не хотіла вагітніти.

— Як молодята опинились у Запоріжжі?
— Там у нас однокімнатна квартира, що дісталася у спадок. І робота їм знайшлася. Іра працює у готелі адміністратором, Максим — менеджер з продажу канцтоварів. Працюють з ранку і до вечора. Звичайно, сплять і бачать, як повернуться додому.
— Донька вже запитувала, скільки коштує квартира у Десні, — додає Олена Олександрівна.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №13 (1455)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: